Слухати АУДIО-версiю

- З чого починалися Ваші спроби підступити до роботи в аналітичному жанрі?

- Свого часу мене як вболівальника виховували якісні видання: «Футбол-Хокей», «Советский спорт», «Спортивна газета». Звісно, вони не були досконалими, але інколи друкували цікаві аналітичні матеріали, які особисто мене більше за все і захоплювали. Тож у 1994 році, набравши сміливості, я запропонував свої послуги відділу футболу «Спортивки», який тоді очолював Юрій Карман. Мені здавалося, що на той момент в українській спортивній журналістиці аналітична ніша виявилася незайнятою, я ж відчував у собі здібності для того, аби згодом змінити ситуацію. Це й стало одним із основних мотиваційних факторів.

- Чи пам’ятаєте свої перші аналітичні вправи?

- Пам’ятаю, що перші спроби прийшлись на другу половину 1996-го, втім вже в газеті «Команда», що виникла у березні 1995-го і до якої усім складом перейшов відділ футболу «Спортивки». Мене вони взяли так би мовити причепом, тож спочатку потрібно було заслужити право писати авторські тексти. Набивав руку я на аматорському футболі, Другій, Першій лігах, тобто починав із найпростішого. Напевне, в редакції побачили, що я намагався справлятися із кожним завданням, тож почали доручати щось складніше.

Було надзвичайно цікаво, адже все залежало від ініціативи кожного. Тоді я й відчув, що настав час перших аналітичних вправ – щомісячних оглядів, робота над якими забирала в мене по 2-3 доби. Дуже допомагало у цьому плані й спілкування зі співробітниками лабораторії київського «Динамо». Сподіваюсь, усі знають, яку революцію здійснили у вітчизняному футболі Валерій Лобановський, Олег Базилевич разом із Анатолієм Зєлєнцовим, людиною, яка працювала на вістрі спортивної науки – вони першими поставили гру із м’ячем на цифрову основу.

Хлопці з динамівської лабораторії власноруч розробляли та впроваджували в життя перші комп’ютерно-статистичні програми, які збирали розмаїття даних про київську команду та її суперників, структурували усю інформацію та передавали її тренерському штабу. Користуючись відкритою частиною цих знань, я теж намагався робити певні висновки, які складали основу текстових матеріалів.

Тоді це було щось нове, адже нічого подібного ніхто інший не пропонував. І хоча з позицій сьогодення рівень тих спроб можна вважати трохи наївним, головне – в іншому. Ніша аналітики надалі була затребуваною. Наприклад, з журналістами почали розмовляти серйозні тренери, навіть Лобановський. І коли наприкінці 1990-х, отримавши пропозицію від головного редактора «Спортивки» Дмитра Александренка, я залишив «Команду», Євген Гресь із Володимиром Чорно-Івановим, не просто продовжили розпочату справу, а й пішли набагато далі.

- Наскільки складно було проводити аналіз, не маючи електронної статистичної бази? Звідки черпали інформацію?

- Спостереження і систематизація. Так само, як у стародавні часи, коли люди тільки-но розпочали пізнавати світ.

Як уболівальник я формувався під впливом роботи, виступів Лобановського, утім не лише його. У чому був плюс спортивної преси СРСР? На сторінках ЗМІ, особливо у тижневику «Футбол-Хокей», очолюваному Львом Філатовим, постійно відбувалася полеміка фахівців. Вони намагалися розповісти і донести до читача – до речі, в дуже коректній формі! – свої тренерські задуми й погляди на футбол.

Зокрема, загальновідомо, що Лобановський обожнював цифри. Проте для нього вони мали декілька функцій. Найголовніша – збір та аналіз інформації про свою команду та її суперників, що дозволяло йому об’єктивно побачити, хто й на що здатний у цей конкретний час. Вона збиралася не лише протягом ігор, а й у тренувальному процесі. Не просто ТТД, дані знімалися, скажімо, про те, хто з яким пульсом працює на зайнятті, як впливає великий обсяг роботи на рішення та індивідуальні помилки гравців. Тобто задача полягала в тому, щоби мову візуального сприйняття перекласти на вимірювані показники, якими й дотепер оперуюсь спортивні наука та методика.

Деякі цифри тренери доносили до уболівальників, щоб не лише відкрити очі прихильникам футболу, поінформувати їх про свої ідеї, але й аргументувати прийняті рішення. Тоді наставники прагнули пояснити – чого саме вони хочуть досягти і за рахунок чого. Розповідалося, в який спосіб можна розвивати швидкість гравця, пластичність, витривалість, технічні навички – те, що й складає основу футболу. Навіть мені, тоді ще підлітку, було дуже цікаво про це читати і робити власні висновки.

Лобановському протистояв Костянтин Бєсков, який у свою чергу намагався пояснити, в чому тренер киян не правий. Слідкуючи за цими публікаціями, люди самі могли співставити почуте й віддати перевагу одним чи іншим ідеям. Отже, ми були не лише вболівальниками, а ще й спостерігачами інтелектуальної роботи надзвичайно цікавих особистостей. Це залишило дуже вагомий слід. Тому і я намагався будувати свою працю подібним чином, доносити до людей певні ідеї.

- Як змінився підхід до футболу з точки зору спортивної журналістики? На що більше звертали увагу, скажімо 10 років тому, а що є найголовнішим сьогодні? З чим пов’язані зміни чи то їх відсутність?

- По-перше, зросла швидкість мислення. Футбол – не теніс, де на своїй половині майданчику гравець діє як йому заманеться. Тенісисту може бути складно відбити м’яч, поцілити у потрібну точку, але йому не заважають так, як це роблять у футболі, де штовхають, б’ють, збивають суперника з дихання, тиснуть фізично та психологічно.

По-друге, вищою стала швидкість переміщень. По-третє, виникла необхідність на максимальних швидкостях віддати найточнішу передачу – зросла інтенсивність роботи з м’ячем. Із плином часу темп гри прискорюється на якісь миті, долі секунд, але саме це і є – еволюція футболу.

Лобановський свого часу припускав, що в майбутньому футбол буде «грою без дотиків». Багато експертів намагалися розшифрувати його слова, моя думка – футбол стане настільки швидким та щільним, кожен із гравців буде настільки заважати опонентові, що ні в кого не буде вільного часу на обробку м’яча та прийняття рішення. Грубо кажучи, футболіст буде вимушений діяти рефлекторно.

Виходить, готуватися слід саме до цього. А де проходить основна робота? У тренувальному процесі. Тож і завдання сучасного тренера – максимально шаблонувати дії усієї команди, підготувати для гри декілька десятків «стандартних» ситуацій, знайомих алгоритмів, у рамках яких кожен з гравців, перебуваючи на максимальній швидкості, відчуватиме, що саме йому робити і як. Можна назвати це свідомим дресируванням. Це повна автоматизація процесу, яка, утім, завжди залишатиме місце для імпровізації.

Чому зараз така велика кількість асистентів у головних тренерів? Тому що рівень базових знань поступово зрівнюється. Вдосконалюються не лише тактичні схеми, а й розуміння, як найкраще використовувати їх. Відповідно, за рахунок переваги у найменшому аспекті гри, наприклад, вмінні здійснювати забігання за спини захисників, правильного відкривання і руху, можна бути вправнішим за опонента, а значить – і перемагати.

Якщо ще 10-15 років тому фланговий захисник підключався до атаки і майже з лицьової прострілював в район 11-метрової позначки у пошуку нападника, то зараз цей захисник намагається віддати передачу під опорну, задню ногу опонентові, щоб той не міг зробити перехоплення. Тепер передачу з флангу до штрафної частіше адресують ближче до лінії воротарського майданчика. Здавалося б, нюанси, але зараз саме вони відіграють важливу роль.

Поки такий елемент застає супротивника зненацька – він працює. Але з часом і на цей лом знайдуть прийом, тому постійно виникає потреба шукати щось нове. Одній людині, навіть найрозумнішій, це вже неможливо зробити.

- Як знайти підходящого експерта для коментування тієї чи іншої ситуації? Наскільки важлива роль таких людей?

- На жаль, сьогодні в українському футболі, людину, яка має, що сказати, на публічну співбесіду не заманити. Домінують не найкращі, а ті, у кого найскандальніша репутація. Чому так? Можливо, тому, що й серед журналістів більшість – дилетанти, які навіть не замислюються над тим, що відбувається на полі насправді, не прагнуть розібратися у футбольній справі, не кажучи вже про якусь науку.

Сьогодні скандальність – єдиний товар цієї спільноти. Прикро, що ЗМІ зголошуються співпрацювати з подібними репортерами та «експертами». А ще гірше, що ці люди стали нав’язувати суспільству свою думку. Можливо, й дійсно, зараз такий час, що людині з мізками в українському футболі нема що робити – не час «метати бісер перед свинями». Тож я можу зрозуміти справжніх фахівців. Адже серед тих, хто приходить до них із запитаннями, вони бачать забагато людей, що відносяться до роботи без поваги.

- Як гадаєте, чи можливо щось змінити? І як саме?

- Думаю, оздоровлення повинно розпочатися із самої журналістики. Напевне, професійне ядро має поставити перед собою мету, завдання – відокремити зерна від плевел.

Адже зона неприязні вже сформована і буде лише розширюватися – срач із соцмереж активно перекочовує в життя, і рано чи пізно в такому середовищі нормальним людям стане нестерпно. Мені здається, сама ситуація диктуватиме прихід нових, живих людей, які й стануть носіями змін. Одному чи кільком провідникам це не зробити, необхідно накопичити критичну масу однодумців.

Поки ж головне – зберегти в країні професіональний футбол, що поступово відмирає. Це ледь не єдиний вид нашого спорту, в якому присутні хоч якісь ознаки сучасного спортивного руху.

- Якщо рівень української футбольної експертизи саме такий, чи обов’язково його представники мають бути екс-футболістами?

- Арріго Саккі і Жозе Моуріньо не були футболістами, але багато чого досягли та сказали у футболі. Тим не менш, це більше виняток, аніж правило.

Хто такий експерт? Це людина, яка своїми успіхами, знаннями викликає у публіки повагу, якій усі довіряють.

Візьмемо такий приклад: коли до суду викликають експерта, це значить, що для встановлення істини потрібна порада людини з досвідом, яка може винести фахову, беззаперечну і об’єктивну оцінку. Так само і в футболі. Експерти мають викликати довіру і повагу своїми знаннями, способом життя, досвідом.

Чи є експертом Віктор Леоненко? Колишній футболіст, який не соромиться заявляти: нехай тренуються ті, хто не вміє грати... Чому Лобановський називав його Віктором Євгеновичем? Щоби усім продемонструвати абсурдність перебування такого форварда у серйозному клубі. Як тільки Лобановський прийшов до «Динамо», перед Леоненко були вибудувані мури, щоб він, не дай Бог, не з’являвся в таборі команді. Тренер не хотів, щоб хтось приносив отруту до здорового колективу.

На моє переконання, експертний статус таких людей – образа футболу як різновиду праці, як високопрофесійного явища. Слідуючи логіці, наступними експертами мають стати Мілевський чи Рикун.

- Як навчитися працювати з футбольними цифрами? Чи можливо зробити розбір поєдинку, не дивлячись його? Чи є якесь умовне співвідношення отриманих цифр до того, що побачив на власні очі? Кому вірити більше?

- Цифрові дані – первинна інформація. Вони необхідні для того, щоб відстежити певні тенденції, закономірності, але завжди є нюанси. Потрібно пам’ятати, що футбол – гра м’язів і інтелекту, а не суто запрограмована функція.

Футбол доводить, що інколи потенціал команди не відіграє вирішальної ролі у конкретному поєдинку, як це сталося в першій грі 1/8 фіналу Ліги чемпіонів «ПСЖ» проти «Барселони» (4:0). За рахунок строгої дисципліни і максимальної самовіддачі суперника більш майстровита команда зазнала поразки. Не дивно, що в наступному поєдинку, за декілька днів, парижанам вже забракло сил перемогти скромну «Тулузу» (0:0), адже усе було кинуто на каталонців.

Ось, отримали ми цифри з матчу «ПСЖ» – «Барселона», щось побачили. Чи значить, що французи – найсильніша команда світу? Звичайно, ні. Що й підтвердилося у матчі-відповіді (6:1 на користь «Барси»). Про силу та могутність можна казати лише тоді, коли колектив протягом якогось тривалого часу демонструватиме стабільність.

Цифрам треба і необхідно довіряти. Проте ніщо так не підкріплює статистику, як можливість побачити гру команд на власні очі. Найкращі тренери використовують будь-які дані дуже обережно, шукаючи баланс між усією інформативною базою та власними спостереженнями і навіть інтуїцією.

Не може бути догм, якогось абсолюту. Інакше не існувало б такого шаленого попиту на кваліфікованого футбольного тренера.

- Чи готовий рядовий український уболівальник читати повний розбір поєдинку, з розшифровками ТТД і розлогими поясненнями? Як пояснити і донести інформацію так, щоб глядачі/слухачі/читачі з легкістю розібралися, у чому ключ до перемоги та що стало запорукою успіху?

- Цифрові носії інформації формують новий попит. На мою думку, на якомусь етапі журналістика буде пропонувати матеріали в різному діапазоні. Той, кому вистачатиме власного спостереження, потребуватиме переважно новин, трансферів, інтерв’ю – висновки він робитиме самотужки. Той, хто матиме більше часу і бажання заглибитися в нюанси – зможе ознайомитися із експертними оцінками. А той, кому подобається щось «жовтеньке», буде насолоджуватиметься леоненками.

Пропозиція має відповідати попиту. Якщо є попит на серйозний аналіз – журналісти мають задовольняти його. Якщо цього нема, напевне суспільство поки його не потребує. Щодо ж помітної таблоїдизації ЗМІ… На мою думку, це тимчасовий вектор. Коли читач насититься гламурним щастям і заспокоїться – все повернеться до більш сталого і спокійного ритму життя і сприймання інформації. Коли читач буде знати, що в будь-який момент може знайти усе, що йому треба, він сформує для себе власну орбіту.

- Які головні складові має містити аналітичний текст на спортивну тематику?

- Прийоми мають бути різними. Хороший журналіст повинен вміти пояснити, що матч, який закінчився з рахунком 0:0, може бути більш цікавим, аніж поєдинок з великою кількістю голів, якщо він на те заслуговує. Так, можливо, від трилера глядач отримує гостріше задоволення, але з точки зору футбольного інтелекту безгольова нічия може бути на голову ціннішою.

Будь-яка аналітика – це передусім вміння вичленити головне, відділити його від другорядного, не скидаючи, утім, з рахунку і його, як і те, що залишається після цього. Потрібно пояснити, чому головне – це головне, і чому другорядне також відіграло важливу роль, якщо воно справді мало місце.

- На Вашу думку, яке місце української спортивної аналітичної журналістики в журналістиці країні в цілому?

- В якийсь періоді існування країни футбольна аналітика, як на мене, давала фору політичній. Не можна сказати, що сьогодні футбольної аналітики взагалі не існує, але політична наразі сильніша, бо це продиктовано сучасними викликами України.

Як нам спокійно грати у футбол, розмірковувати про нього, коли когось із наших співвітчизників в цей же час вбивають?! Утім, рано чи пізно, я впевнений, ми все одно подолаємо ворога, і тоді ці мізки, які наразі гартуються у військово-політичній сфері, цілком можуть знайти собі застосування у футболі.

Якщо мозок працює, йому необхідно постійно бути в тонусі. Коли війна скінчиться, розумні люди шукатимуть собі застосування в інших царинах, у тому числі у спорті. До речі, футбол – як казав Лобановський – це теж воєнний конфлікт. На щастя, мирний.