В 2015-му Олександра Монзолевського було призвано до ЗСУ, у лавах яких він став одразу і фронтовиком, і учасником бойових дій та АТО. Саме тому не хотів обговорювати із Олександром заїжджених тем, а запитати про тенденції сучасної радіожурналістики, вектори українського футболу та про його особисті враження після війни.

КОМЕНТУВАТИ ФУТБОЛ НА РАДІО ПРОСТІШЕ, НІЖ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ

– Ви – один із керівників спортивного мовлення на радіо «Промінь» Які сьогодні футбольні програми виходять на ваших хвилях?
– Насамперед це інформаційно-аналітична програма «Футболоманія», виходить двічі на тиждень, по понеділках та четвергах. Програмі вже більше десяти років. Вперше вона вийшла у ефір за чотири дні після того, як Україна та Польща виграли тендер на проведення Євро-2012. В програмі обговорюються актуальні футбольні теми, які мали місце впродовж тижня. До розмови залучаються, як футбольні експерти так і слухачі, адже, як відомо, у футболі та політиці розуміються усі. Деякі наші слухачі, до речі, можуть настільки якісно проаналізувати матч, що певним експертам було б чому повчитися.

На хвилях українського радіо також регулярно відбуваються трансляції футбольних матчів. У минулому році завдяки співпраці з «Шахтарем» та «Динамо» ми мали можливість транслювати матчі цих команд у єврокубах. Сподіваюся, що і в цьому році у нас теж будуть трансляції за участі цих команд. Також співпрацюємо із Прем’єр-лігою, завдяки чому маємо можливість висвітлювати та проводити трансляції матчів УПЛ.

Щодня у ефірах ранкового шоу «На свіжу голову», яке виходить на «Радіо Промінь», також певний час приділяється спорту. Вісімдесят відсотків тем спортивної рубрики – футбольні. Ну і, звичайно, у блоках новин присутні спортивні новини, а підсумовує день програма «Планета Спорту», яка виходить майже опівночі.

– Знаю, що у вас є проблема з поширенням частот, оскільки не завжди і не всюди вас можна почути…
 – Так, проблема є, в окремих містах України ми виходимо в ФМ-діапазоні, але на сьогодні покриття незначне, хоча є перспективи, що кількість частот збільшиться. Але, ви не повірите, у наших програм є свої фанати, для яких відсутність такої дрібнички, як ФМ-частоти «Променя» в їхньому місці проживання – не проблема. Слухають і з трьохканальних приймачів, на середніх хвилях, в інтернеті, інколи навіть з Канади телефонують, коли тема бере за живе. Одного разу подзвонив наш земляк з Південної Африки, періодично дзвонять із окупованих територій, із зони АТО. Цікаво, що в таких випадках все одно говоримо виключно про футбол і складається враження, що на вулиці, скажімо 2010 рік, ніякої війни немає і головна проблема, яка нині цікавить людей – хто з арбітрів буде судити матч «Шахтар» – «Динамо», і кого з футболістів тренери випустять на поле. Але приємно знати, що нас і там слухають, український футбол для людей не байдужий.

– В ефірі радіоведучого та коментатора чути тільки голос. Наскільки важко передавати емоції лише завдяки голосу, та наскільки важко взагалі бути радіоведучим?
– Насправді, є велика різниця між радіокоментатором та коментатором телебачення. Їхній стиль суттєво відрізняється. Радіокоментатору працювати дещо легше, бо його завдання донести до слухачів, де зараз знаходиться м’яч, що відбувається на полі. 90% часу потрібно говорити про це. Іноді навіть включати фантазію. Слухач не бачить того, що насправді відбувається на полі і ти більш вільний у своїх коментарях. Інколи радіокоментар може бути цікавішим від того, що насправді відбувається на полі, тоді як телевізійному коментатору потрібно багато уваги приділяти статистиці, передматчевим подіям, поясненням, бо глядач сам може бачити, що відбувається на полі.

Телевізійному коментатору не потрібно переповідати деталі, головне не заважати дивитися, додавати свої родзинки, прокоментувати суперечливий епізод. Не менше важливо для будь–якого коментатора працювати саме із стадіону, відчувати повітря футболу, напругу. Так більше емоцій та вражень. Тоді зовсім інший ефект коментування відбувається. Хоча зараз, на превеликий жаль, глядачів на стадіонах не так багато, а коментарі виходять, як правило зі студій. Дуже легко коментувати Лігу Чемпіонів, де рівень футболу високий, емоції вирують. Матчі такого рівня зіпсувати не зможе жоден коментатор.

– Які кумедні історії траплялися у Вас під час роботи?
– А от це пов’язано саме з емоціями. Колись я на телебаченні коментував матч чемпіонату України між «Арсеналом» та «Ворсклою». Це було ще за часів мера Омельченка. Матч проходив на НСК «Олімпійський», який тоді був ще стотисячником і зібрав зовсім мало глядачів. Як я не старався, але особливо додати фарб матчу, який завершився нульовою нічиєю, не зміг. Трансляція матчу мала йти в записі на муніципальному телеканалі «Київ». Після гри вже встиг приїхати до дому і вирішив подивитися вже з екрану хоча б другий тайм. Але замість футбольної картинки на екрані просто «сніжило». Як потім з’ясувалося, режисер, який повинен був поміняти касету і поставити на трансляцію другий тайм, під час перегляду першого тайму від такої гри просто заснув…. Я тоді ще подумав, що тут є і частка вини коментатора, треба було голосніше кричати, коли футболісти вкидали аут, або воротар вводив м’яч у гру – інших шансів проявити емоцію не було.

До речі, до оновлення прямоефірної студії тоді ще Національного радіо виявився причетним і нинішній віце-президент УЄФА Григорій Суркіс, навіть сам про те не підозрюючи. Тоді Григорій Суркіс був президентом «Динамо», очолював ПФЛ, був і народним депутатом. Оскільки, на ефір він прийшов на годину раніше від призначеного часу і, відповідно, так рано його ніхто не зустрічав, а оскільки, народні депутати мають право входити в приміщення будь-якої державної структури по депутатським перепусткам, то охорона його пропустила. А хто бував на Хрещатику 26, той знає, що нема нічого простішого ніж заблукати в цих катакомбах. Склалася така ситуацію, що Суркіс в приміщенні радіо є, але ніхто не знав де конкретно. Ледве знайшли.

Це був мій перший ефір в тій студії та ще й на Першому каналі. На столі студії стояв доісторичний апарат з тумблером, який можна було зафіксувати в трьох позиціях – вимкнутий звук, переговори з режисером, прямий ефір. Але проблема була в тому, що для того, щоб зафіксувати його в потрібному положенні потрібні були навики, потрібно було рукою відчувати з точністю до міліметра де зупинити рух тумблера – у мене це не вийшло. І от картина: я, Григорій Суркіс в студії – і тричі поспіль, по колу грає футбольний марш. Зрештою, все вийшло і ефір пройшов нормально, а за кілька місяців у нас вже був нормальний переговорник – з трьома кнопками.

– Хто із відомих людей приходив до Вас на ефіри?
– Так усіх і не згадаєш… Як я вже казав, був Григорій Суркіс. Був Колінна. Тоді він тільки приїхав в Україну – дуже цікавий співрозмовник, емоційний, люб’язний, чемний. Приходив Олег Лужний – до речі, ми із Олегом згадували свого часу, як луцьке «Торпедо», де він тоді грав, не зовсім гостинно зустріли в Житомирі. В мене навіть програмка того матчу залишилася. Залучали до ефіру Леоніда Буряка, Віктора Догадайла, який і зараз у нас часто виступає як експерт – вважаю його кращим в цьому напрямку. Було багато різних гостей у різний час.

МІГ ЗАЛИШИТИ ЮРІЯ ВЕРНИДУБА БЕЗ ФУТБОЛУ

– Вже складалася така традиція, що під час своїх домашніх матчів «Зорі» в Лізі Європи йшов ефір « Футболоманії» і саме в цей час команда Вернидуба забивала «Ателетіку» та «Герті». Потім час «Футболоманії» змінився і «Зоря» перестала забивати та перемагати у Лізі Європи. Це – магія передачі чи ваша особисто?
– Це просто магія! (посміхається – Прим. Авт.). Хоча тепер щиро вболіваю за «Зорю». Так сталося, що Луганщина для мене стала майже рідною – навіть на Новий Рік звідти у мене було більше дзвінків з привітаннями ніж з рідного Житомира. Саме там я проходив службу у 80 аеромобільній десантній бригаді. До речі, у мене є особисті спогади із тренером «Зорі» Юрієм Вернидубом, хоча навряд чи він про це пам’ятає.

Десь на початку 80-х років в Житомирі в спортзалі школи №33 ми грали в квадрат (або точніше просто розминалися – молодші намагалися забрати м’яч у більш дорослих). Мені тоді було років 7-8. Один хлопець із старших буквально знущався із мене, разів п’ять на місці обіграв і при цьому м’яч нікому не віддавав, мене так це серйозно роздратувало, я дочекався свого моменту – пацан так підставився, що не підчепити його ногу просто не міг. Вийшло красиво і дуже гучно! Суперник впав, добряче гепнувся на паркетну підлогу – луна в спортзалі із високими стелями та дерев’яною підлогою була такою, що наводить жах. Ха! – м’яч я таки відібрав, але тут вже й інші підбігли – що ти робиш?! Це ж Юра Вернидуб, він вже за «Спартак» виходив. Власне на цьому все і закінчилося. Сам Юрій нічого не сказав, добре що без травм обійшлося.

– Ви походите із Житомира. В регіоні така ситуація, що професійний футбол був в радянський час, потім пішов на спад. Довгий час взагалі не було професійної команди. Зараз «Полісся» знову повернулося до професійного статусу та грає в Другій Лізі. Активно проводиться реконструкція стадіону, керівництво області говорить про амбітні плани. Наскільки важливо для Житомирського регіону мати професійний футбол?
– Зараз вже якось відійшов від футбольних подій, які відбуваються на Житомирщині. Пам’ятаю, 1985-87 роки, коли житомирський «Спартак» грав у другій союзній лізі, мав доволі посередні результати, але на стадіоні завжди збиралося 4-6 тисяч глядачів. Це доволі хороша цифра. Була гра, яка подобалася глядачам, було розуміння для кого грають футболісти. Свого часу «Автомобіліст» виграв Кубок України у радянські часи. «Полісся» виграло відроджений кубок України у 1990 році.

Дуже гарно пам’ятаю 1992-й рік, був на матчі, коли «Полісся» виграло із рахунком 4-1 у «Чорноморця» в Кубку України, але в гостях програли 1-4 в основний час та ще 0-3 у додатковий, і одесити пройшли далі і виграли Кубок. Ще в радянські часи класно із «Поліссям» працював Олександр Іщенко, який зараз працює експертом на телебаченні та очолює динамівську академію. Знаю історію команди – грали у Житомирі Банніков, Пузач, Круліковський, Шепель…

В Житомирі по вулиці Пушкінській завжди збиралися вболівальники, обговорювали матчі чемпіонату, новини. Із сучасного покоління уродженцями Житомирської області є Руслан Малиновський із бельгійського «Генка», Олександра Зінченко із «Манчестер Сіті», Іван Зотько із «Ельче», Павло Оріховський із «Чорноморця» (вихованець «Динамо»), Андрій Блізніченко грає у першості Туреччини, в юнацькій команді «Шахтаря» одним із лідерів є Олексій Кащук.

ЛІГА ЧЕМПІОНІВ ТА ЛІГА ЄВРОПИ – ДВА РІЗНИХ ВИДИ СПОРТУ

– Ви бачили бідні 90-ті, багаті 2000-ні. Куди зараз рухається наш футбол?
– Не скажу, що футбол зараз помирає. Ми торкнулися якогось дна та почали рух до гори. Можливо він не такий швидкий, як того хотілося, але всі розуміють причини. Потрібно розуміти, що прийшла нова футбольна реальність, і потрібно вчитися заробляти гроші, виховувати власних вихованців. Часи шалених грошей у нашому футболі минули. Потрібно вчитися жити по-новому. Але звичайно, що потрібно думати про повноцінний чемпіонат для такої великий країни, на рівні 16-18 команд. Можливо, це на початку негативно відіб’ється на спортивній складовій чемпіонату, але в майбутньому матиме позитивний ефект.

– Як Ви оціните виступ наших команд в єврокубах?
– Я думаю, що Ліга чемпіонів та Ліга Європи – це зовсім різні турніри, та навіть види спорту. Тому звичайно, успіх «Шахтаря» стоїть окремо. Вони вийшли із доволі складної групи, хай не без везіння, але ці всі деталі скоро забудуться. Думаю, що 1/8 фіналу буде не останньою стадією в цьому розіграші Ліги чемпіонів для «Шахтаря». «Динамо» зайняло перше місце, але гра команди залишала бажати кращого. «Зоря» здивувала тим, що перемогла команди із топ – чемпіонатів, але це скоріше була доля везіння, недооцінки суперників.

– Як вам робота Андрія Шевченка на чолі збірної України?
– Як би там не було, але поставлене завдання виходу на Чемпіонат Світу не було виконано. Але із іншої сторони дуже добре, що збірна не потрапила на чемпіонат світу до Росії. Це зняло велику напругу в суспільстві. Знову розпочалася б війна думок між вболівальниками, бо у футбольній спільноті не було єдиної точки зору на рахунок того, чи варто їхати в Росію. Це б вилилося в скандали, переросло б в політичну площину. За такого ставлення навряд чи збірна могла б розраховувати на вдалий виступ навіть якби туди і потрапила. Інша справа, що збірна України не повинна програвати таким командам, як Ісландія – хто б там що не казав про рівень футболу в цій країні, а ми поступилися в гостях майже без шансів.

ДРУГА ПРОФЕСІЯ – ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ

– Наскільки для вас було свідомим рішенням піти в АТО?
– Я законослухняний громадянин. Якщо горить червоне світло – не буду переходити дорогу, навіть якщо автомобілів немає в радіусі десяти кілометрів. Було оголошення в ЗМІ (не повістка), що всі військовозобов’язані для звірки документів повинні з’явитися в військкомат. Я і пішов. Спочатку тільки дійсно звірили документи, а за кілька місяців вже отримав повістку.

– Наскільки ви відчували, що можете бути корисним у війську?
– Моїм військовим досвідом була тільки військова кафедра закінчена 20 років тому із одним заняттям на тиждень. Але насправді я знав, що дурне діло не хитре, всьому можна навчитися і уявлення, як стріляє автомат – теж мав. Моя військова спеціальність більше передбачала роботу із особовим складом, вже на перепідготовці підтягнув знання по тактиці – якщо треба буде зможу організувати взводний опорний пункт, ротний опорний пункт, блокпост, вишикувати батальйон на марш, тримати дисципліну, відповідати за бійців. В принципі, ці знання мені і стали в нагоді в АТО. За бажання всьому потрібному можна було навчитися.

– Наскільки в армії вам, як журналісту легко було адаптуватися?
– В школі у нас була початкова військова підготовка (сучасний аналог ДПЮ). Цей предмет викладав підполковник Ільїнський. Так він завжди говорив, що у справжнього чоловіка повинно бути дві професії: одна звична цивільна, а інша – Батьківщину захищати.

В мене в батальйоні був солдат, який викладав перську мову, був мінометник, який колись працював у хорі. В армії різні люди, із різними долями. Звичайно, що підготовка кадрового військового відрізняється від підготовки мобілізованого, але із часом все притирається. Багато що залежить від командира, від його ставлення до солдат. Кадровий офіцер більше підготовлений. Мені пощастило із батальйоном, із його командуванням. З бійцями – класними хлопцями, головним чином з Львівської області. У нас серед офіцерів особливої дружби не було, але це був міцний чоловічий колектив. Все залежить від командира. У нас в одній з рот, коли вже йшла демобілізація третьої хвилі, велика частина виявила бажання залишитися на четверту–п’яту, бо елементарно вони не хотіли кидати свого командира роти.

– Як Ваші близькі сприйняли те, що ви їдете на Схід?
– Переживали звичайно, але в цілому нормально – дружина, діти, батьки, рідні. В мене брат був командиром батальйону в МВС. Так він просив відрядження на місяць, щоб приїхати до мене ближче. Наші блокпости були поряд. За час моєї служби він двічі приїздив. Ми тоді із ним більше спілкувалися, ніж у мирному житті.

– Наскільки Ви змінилися після війни?
-Я не відчуваю, що змінився. Але інші кажуть, що все-таки є якісь зміни. Можливо став більш авторитарним – зараз менше подобаються «ігри в демократію», коли кожен навіть по роботі висловлює свою думку, своє бачення, йде дискусія. Мені простіше, коли є наказ та його потрібно виконати і зробити доповідь про виконання. Раніше я міг знайти 10 причин, щоб щось не робити. Зараз я вже так не можу.

– Які висновки зробили після зони АТО?
– Справу ще все одно не зроблено. Не так давно дивився фільм «Кіборги». Дуже класний фільм, хоча в ДАП я не був, але і я бачив, що добре показані типажі обох сторін – українських солдат та противника. Десь так воно і відповідає дійсності: у кожного свої мотиви, своя правда… Однак, хоча у кожного своя правда, але є певні речі, які не повинні змінюватися – державний кордон, прапор, відданість батьківщині інші атрибути суверенної держави не повинні підлягати ніяким сумнівам та особистим переконанням.

– Наскільки футбол популярний на війні?
– 99 відсотків часу бійці на виїзді не задіяні в бойових діях. Солдату потрібно завжди знаходити якусь роботу, бо солдат 5-ть хвилин без діла – це потенційний злочинець – є таке прислів’я. Відразу в голову військовому лізуть зайві думки, які можуть мати погані наслідки. В місці постійної дислокації із цим простіше, а в зоні АТО потрібно завжди за цим стежити – почистили в черговий раз зброю, обладнали територію, знову почистили зброю, поприбирали, зрозуміло, що ніякої стройової там не проводиться, знову трохи позаймалися, виїхали на стрільби… Що ще? В таких випадках завжди виручав футбол. Даси футбольний м’яч і спокійний за бійців. Відносно спокійний – у мене батальйон десантний, народ запальний – за час служби бойових травм було менше, ніж футбольних.

– Наскільки там слідкували за результатами футбольних матчів?
– Не особливо. У мене фактично випало півтора чемпіонати. Навіть коли «Дніпро» грав у фіналі Ліги Європи чи був бій Володимира Кличка. Інших емоцій та думок вистачає. Набагато важливіше, що робиться за кілометр вперед, ніж десь далеко. Коли вже були у Львові то ходили на «Львів–Арену» більше для того, щоб вирватися із казарм.

– Наскільки важливо, щоб клуби запрошували колишніх бійців АТО на матчі, приділяли їм увагу?
– У мене досить неоднозначне ставлення до проблем пільг для учасників АТО. Держава їх вже прописала – хай просто виконуються, а так… ніхто особливо нікому нічого не винен. Справжні бійці вчиняли так, як повинні були вчиняти, нормальні люди йшли в АТО не за пільгами. Якщо атовець отримав поранення, або, якщо це родина загиблого – вони повинні мати додаткову увагу від суспільства і підтримку не тільки від держави. А всі інші, якщо вони мають дві руки, дві ноги, спокійно можуть працювати самі.

– Я часто буваю в селищі Корнин, що за 100 кілометрів від Києва. Зараз такі тенденції, що маленькі селища та села вимирають, люди шукають собі кращої долі. Та молодь, яка залишилася, мало в чому собі відмовляє, проводячи гучні гулянки. Зрозуміло, що це не краща частина суспільства. Як сприймати таких людей (особливо людям які пройшли АТО), які не хочуть розуміти, що в країні війна, їхні однолітки сидять у холодних окопах та по них стріляють?
– Я не знаю. Просто потрібно змиритися з тим, що є дві реальності. Я сам їх відчув – двічі було враження, що я потрапив в кіно. Вперше – коли тільки приїхав в АТО. Нова реальність. Все зовсім не так, як було до цього. Там люди ходять із автоматами, там гармати, танки, там розмови про поранених і загиблих. Нічого, звик. За півроку поїхав у відпустку до Києва, до столиці потрапив вночі – знову нова реальність – люди ходять не в зеленому, нічне життя вирує, музика, нетвереза молодь. Життя повинно йти своєю чергою, але не варто забувати, що в частині країни зараз йде війна.