Персоны

Интервью

Гавранчіч: «У «Спартаку» пропонували більше. Але як я міг не поважати фанатів «Динамо»?»

Колишній захисник київського «Динамо» і збірної Сербії Горан Гавранчіч про ДАІшників, брутальну критику Саленка і епохальний гол у ворота «Роми».

Любомир КУЗЬМЯК, Football.ua

2018-09-12 08:30

Кістяк Динамо Валерія Лобановського переважно складали українці. І якщо наприкінці 90-их легіонерів можна було перерахувати на пальцях однієї руки, то ера пізнього Лобановського виявилася цілком тенденційною – в Україну приїжджали футболісти не лише з Білорусі чи Грузії. Угорець Боднар, румун Чернат, болгарин Пєєв та серб Гавранчіч гармонійно влилися не лише у тактичні побудови Тренера, а й змогли стати своїми у київському колективі.

В кожного з них була своя дорога, проте, мабуть, найбільш успішну кар’єру з-поміж усіх варягів Лобановського зробив саме Горан Гавранчіч. Уродженець Белграда настільки гармонійно виглядав у біло-синій футболці, що потім захист Динамо без цього гренадера сприймався дещо осиротіло. Як зізнається сам Горан, просто настав час прощатися і його епоха у столиці України була завершена.

У спілкуванні Гавранчіч складає враження максимально позитивної і стриманої людини. Він детально роздумує над кожним своїм словом, однак говорить щиро і невимушено. Слухаєш спокійний голос Горана і розумієш, чому Валерій Васильович так сильно любив спілкуватися з першим сербом в історії Динамо.

«ДИНАМО – ЗАВЖДИ БУДЕ ДЛЯ МЕНЕ НА ПЕРШОМУ МІСЦІ»

– Горане, як поживаєте?
– Життя не стоїть на місці. Вже 8 років минулого з того часу, як я попрощався з футболом. Тепер я працюю в іншій сфері, яка не те, що з футболом нічого спільного не має, а й загалом зі спортом. Однак футбол – це моє життя. Колись у мене були дитячі мрії. Може, не всі вони здійснилися, але я повністю задоволений тим, як минула моя кар’єра.

– Про Динамо часто згадуєте?
– Динамо – завжди буде для мене на першому місці. Я віддав цьому клубу дуже багато. Дякую Динамо за все, що маю. Йдеться не лише футбольні аспекти. У мене зараз є підлеглі і у відносинах з ними я використовую ті навички і ту дисципліну, які здобув у Києві.

– Доводилося чути, що ви кардинально змінили свою діяльність і тепер працюєте у сфері архітектури.
– Так, це правда. Я не один рік докладаю зусилля для того, щоб мої клієнти казали: «Мені проект розробляв архітектор Горан Гавранчіч». Проте все одно чую «екс-футболіст Горан Гавранчіч». Мабуть, протягом всього життя я завжди буду «колишнім футболістом». Я вже звик до цього.

– Не важко було так кардинально змінити діяльність?
– Перебудувався на новий лад доволі швидко. Для мене завжди було важливо успішно закінчити школу, а далі спробувати свої сили у футболі. Вийде? Гаразд. Я завжди казав всім, що після футбольної кар’єри я хочу стати архітектором. Люди постійно дивуються. Не всі це розуміють.

– В дитинстві у вас був непростий вибір: футбол чи архітектура?
– Архітектура була на першому місці. Колись на футбол дивилися по-іншому. Але я ніколи не любив цих порівнянь і висловлювань, що раніше футбол був кращим. Завжди намагався утримуватися від цього. Просто був інший час. Батьки переконували мене – спочатку треба закінчити школу. А потім обереш, чим займатимешся.

– Чому зрештою віддали перевагу футболу?
– Батько сказав: «Горане, займайся футболом, спробуй. Якщо не вийде – можеш повернутися в архітектуру». І я завжди знав, що одного дня повернуся в архітектуру. 

– Ви проектуєте дизайн приміщень?
– Все виглядає так – клієнт пояснює свої бажання. Далі я ознайомлююся з даними і готую проект. Якщо все сходиться, то ми запускаємо процес. Організація простору, дизайн – це все моя сфера. Сьогодні люди віддають перевагу не просто проектам, а потребують повного виконання роботи. Постійно треба слідкувати за тенденціями, вивчати нові матеріали.

– Ви гарно малюєте?
– Ні, навпаки. Не сильно люблю цю справу. Коли я прийшов у Динамо, то проходив тести під керівництвом Валерія Лобановського. За підсумками одного з них було добре помітно, що я чудово бачу поле. Так і сьогодні мої постійні клієнти знають – просто треба дати мені нагоду виконати умовний малюнок у своїй голові. Кубик складається і я починаю малювати. Зараз це все можна зробити оперативно завдяки комп’ютеру. Це раніше все на паперах малювали.

– Свою квартиру проектували самотужки?
– Ну звичайно (посміхається). Щоправда, ще не завершив роботу. Думаю, що немає такого архітектора, який би всім був задоволений. Втім, це мою дружину варто запитувати. Вона вам точно скаже, що чогось не вистачає. Таке життя архітектора.

«ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАЮ ГУСІНА І МОГО КАПІТАНА БЕЛЬКЕВИЧА»

– Колись ви розповідали, що маєте такий своєрідний ритуал – перед грою повинні поговорити з дружиною.
– Не те, щоб ритуал. Просто звикли спілкуватися і розповідати про свої справи. Тепер я можу про це сказати. Нам в Динамо забороняли користуватися мобільними телефонами перед виїздом на гру. Можливо, для теперішньої молоді це звучатиме дивно. А в нас це було таке собі налаштування. Як на мене, це не погано – ти концентруєшся виключно на матчі.

– У вас є син Георгій. Ви би хотіли бачити його у футболі, як свого часу вас спрямував батько, чи це не має значення?
– У нього хороші перспективи. Як і мої батьки, я хочу, щоб він закінчив школу. Хочу, щоб Георгій був чесною людиною. Хочу пишатися ним. Не хочу, щоб він когось обманював. Моя мрія – це здоров’я моїх дітей. Якщо Георгій обере футбол, то це буде виключно його вибір. Я трохи відрізняюся від своїх знайомих екс-футболістів, які сьогодні бігають по тренуваннях своїх дітей. Вони роблять все, щоб діти стали футболістами. Я не такий. Може, Георгій стане футболістом, але для мене це не пріоритет. Умовно, всього лиш четверте чи п’яте значення.

– Ви знаходите час на те, щоб відвідати стадіон чи сісти перед телевізором і подивитися футбол? Точніше, вам це цікаво?
– Я навіть забув, коли востаннє наживо дивився футбол. Мав бажання відвідати нещодавній матч Партизан — Динамо, однак його проводили без глядачів. На жаль, я не міг потрапити на стадіон. Хоча радий був побачити хлопців. Мені вдалося поспілкуватися перед грою з Хацкевичем та Шацьких. Взагалі у мене лише два вільні місяці: грудень і січень. Далі будівництво, проекти, ідеї, замовлення. Часу обмаль. Максимум – можу поглянути на турнірну таблицю.

– Белград особливий завдяки своєму «Ve?iti derbi» між Партизаном і Црвеною Звездою. В одній команді ви розпочинали юнацьку кар’єру, а в іншій закінчували з футболом. Мабуть, обрати складно, але за кого вболіваєте?
– Звичайно, що Партизан. Я вдячний Црвені Звезді за перші кроки у футболі, які я робив з Деяном Станковічем, Марко Пантелічем та Огненом Короманом. І все ж у мене більше симпатії до Партизана. 

– Коли в востаннє були у Києві?
– Чотири чи п’ять років тому. Ох, чесно, я сумую за Києвом. У мене там залишилися знайомі. Їх не так багато, адже за ті десять років, які минули з часу мого від’їзду, багато речей змінилося. Якщо друзів мало, значить це добре. У футболі було багато знайомих, та час відсіює і залишаються лише справжні товариші. Не можу не згадати свого найкращого друга Андрія Гусіна. Я сильно переживав через його загибель. Завжди пам’ятаю Андрія, як і мого капітана, Валентина Белькевича. 

«НІХТО НЕ ЗНАЄ, ЯК ЧАСТО Я РОЗМОВЛЯВ З ЛОБАНОВСЬКИМ»

– Колись ваша країна пройшла війну. Зараз схожа ситуація в Україні. Ви слідкуєте за подіями на сході нашої країни?
– Так, і ціную, що у нас мир. Коли грав у Динамо, то казав, що війна – це справжній жах. До мене кілька років тому приїжджала знімальна група з «Профутболу» і я проводив екскурсію по Белграду. Казав тоді, що буває й зараз чую ці жахливі сигнали – тоді так сповіщали про бомбардування і нагадували про потребу шукати сховища та підвали. Навіть, коли чую цю сирену по телевізору, то щось у животі перевертається. Мені шкода Україну. Я провів свою молодість у Києві. Хочу, щоб якесь рішення було знайдене. Сподіваюся, що у вас все буде добре.

– Під час чемпіонату світу відеозапис за участю Домагоя Віди і Огнена Вукоєвіча спричинив справжній фурор у Росії. Хорвати передавали привіт у київський ресторан «Белград». Російська преса тут же написала: «Власником «Белграду» є екс-футболіст Динамо Горан Гавранчіч». У цьому є доля правди?
– Мене пов’язували з рестораном? Важко повірити в таке. Скинеш мені лінк, я перегляну, бо не можу повірити. Вперше чую. Вукоєвіча знаю, Віду – ні. Я не маю жодного відношення до цього ресторану. А ще намагаюся не втручатися у політику. Нещодавно виконував проект для одного чиновника. Так от, кожен повинен займатися своєю справою.

– Преса неодноразово писала про ваше особливе ставлення до релігії. Хтось навіть розповідав про те, що ви провели певний час у монастирі.
– Лише Бог знає все про кожну людину і її релігійність. Тільки йому вирішувати. Я ніколи цього не приховував – церква для мене близька. Кожен обирає свою дорогу. Мені пощастило, я – православний чоловік, приїхав у православну Україну. Київ має більше православних святинь, ніж Белград. Після цього у моїй кар’єрі були Салоніки, де я теж не відчував браку релігії. Я відвідував церкви і монастир, як тільки мав вільну хвилину. Раніше у неділю було багато матчів та тренувань, тому не завжди міг знайти час. Зараз всі мої працівники знають, що неділю я залишаю для Бога та сім’ї. 

– До Києва на оглядини ви приїхали у січні 2001-го року. Вже тоді знали, що таке Динамо і хто такий Валерій Лобановський?
– Я дивився на всіх, як на зірок – всі гравці того Динамо грали у Лізі чемпіонів. Мені приємно, що мене помітив у Чукарічках такий тренер, як Лобановський. Я мав мотивацію, ціль. Хотів показати, що можу стати гравцем Динамо, виступати у Лізі чемпіонів, а потім і у збірній Сербії. І все це вдалося. Це не було страшно. Три роки тому я взявся за серйозний проект, у який вклали великі гроші. Я також не боявся цього виклику і впорався. Таким я був завжди – люблю випробування (посміхається). Мені дали шанс і я показав, що вартую цього.

– Одного разу ви сказали, що Лобановський – номер один для вас.
– Сьогодні він ще більше для мене «номер один». Я його зараз ще краще розумію. Після його смерті я відчув, як мені не вистачає його. При ньому я сильно розвивався, а потім відчув, що такого розвитку вже немає. Кращі мої роки – це заслуга Валерія Васильовича. Ти не знаєш, ніхто не знає, як часто я розмовляв з тренером. Мабуть, лише президент про це пам’ятає. Ніколи не забуду, як Лобановський допомагав мені! Розумієш, робота з ним для мене, як вишенька на торті.

– Ви зізнавалися, що Лобановський часто посміхався, коли говорив з вами. Чому?
– Чиста правда. Можна різні казки розповідати, але я знаю, як було насправді. Якось він сказав, що ніхто з футболістів йому не каже стільки відвертих речей. Лобановському було цікаво чути мою думку. Всякі речі про нас говорили, та я знаю, що він бачив у мені потенціал. Я знав, що він обрав мене і я поважав це. Хоча читав у пресі всіляке, мовляв, тренер про мене погані речі говорить.

– Вам не було важко адаптуватися до тренувального процесу Валерія Васильовича?
– Перші півроку було дуже важко. Я вже навіть у Сербію хотів повернутися. Ці всы тренування, втома, судоми, спазми… На 15-20-й хвилині матчу вже не витримував. Лобановський казав: «Перетерпи, зачекай! От побачиш». Багатьом у Сербії зараз не вистачає такого: навантажень, дисципліни. Купуєш ти, наприклад, машину з певним об’ємом двигуна. А Лобановський дозволяв цей об’єм розширити, я відчував покращення і збільшення потужностей. Якби я більше попрацював з ним, ніж два роки, то міг виступати на ще вищому рівні.

«СУРКІС СКАЗАВ: «ДАЮ ТОБІ КВАРТИРУ»«

– В останньому матчі Лобановського проти запорізького Металурга ви забили гол. Пам’ятаєте обставини того жахливого дня?
– Пригадую, як Гусін скинув мені головою і я забив. Ми зайшли у роздягальню і нам до останнього не повідомляли новин про Валерія Васильовича. Хлопці навіть не хотіли радіти перемозі. Того дня було багато змін погоди: дощ, сонце, повітря якесь таке дивне. Минув день і ми дізналися, що то була остання гра Лобановського.

– Багаторічний адміністратор Динамо Олександр Чубаров у інтерв’ю розповів інтимну річ – коли тоді у Запоріжжі Валерія Васильовича забрала карета швидкої допомоги, то у дорозі він згадував про вас.
– Знаю про цю історію. Чутки були різні, але мені розповідали, що тренер сказав до Чубарова: «Ти бачив, який об’єм роботи Горан виконав?» Наговорювали, що я жахливо зіграв і йому погано від моєї гри стало. Не хочу згадувати… Навіщо з такими словами гратися? Лобановський завжди буде легендою київського Динамо. Він заслужив на цей постамент, який спорудили для нього брати Суркіси.

– Чим вам запам’ятався Ігор Суркіс?
– Усім тільки найкращим. Він дав мені багато речей. І розмови, і матеріальні блага. На початках я не міг знайти квартиру у Києві. Суркіс настільки любив Динамо, що він сказав: «Даю тобі квартиру. Живи там, поки не підшукаєш чогось іншого, жодних проблем». Я грав у різних командах, але такого президента більше ніде не бачив. Ігор Михайлович чимало допомагав мені. Я дуже вдячний йому за все добро і хочу передати привіт також Григорію Михайловичу. Дякую їм за все.

– Не раз доводилося чути, що вас у Києві перетримали. Начебто непогані гроші давала Фіорентина, але Суркіса пропозиція не влаштувала. Не ображаєтеся на нього за те, що не відпустив вас у Флоренцію?
– Такі часи були, зараз все по-іншому. Раніше гравці так легко не їхали в Європу. Повторюся, не хочу скаржитися на час і «от колись було». Зараз я чудово розумію президента. Фіорентина зверталася до нас, але Суркіс бачив мене у Мілані та Челсі. Він цінував мене. Тоді не вийшло, я травмувався, переніс операцію на коліні, не міг відновитися. Якби я поїхав тоді в Італію, можливо, ми б зараз не розмовляли. Ніхто не знає, як життя склалося б. Жодних образ – я вдячний всім: Суркісам, Чубарову, Кашпуру і всім тим людям, які нами опікувалися. 

– Клубна організація в Динамо була на високому рівні?
– Зараз я працюю в іншій сфері і маю змогу порівняти. Нас, футболістів, я би порівняв з інвалідами. Ти ні про що не думаєш. Просто виходь і грай. А життя – зовсім інше. Тільки тепер розумієш, як багато про тебе думали і опікувалися.

– У 2005-му році вами цікавився Спартак. Чому той трансфер зірвався?
– Свого часу я змінив Црвену Звезду на Партизан. Тоді за Спартак грав Неманья Відіч, мій партнер по центру оборони збірної Сербії. Вони просто хотіли створити таку пару у Спартаку. Я не пристав на цю пропозицію, розмовляв з Ігорем Суркісом. Він запропонував мені новий контракт, який виявився меншим, ніж спартаківський. Ніколи не розповідав, але зараз можна про це сказати. Я обрав київське Динамо і своїми іграми показував, що люблю цю команду. Можливо, останні два роки в Києві не були найкращим для мене. Потім прийшов Юрій Сьомін, він не підтримав мене, не розраховував на мене і я поїхав у ПАОК. В Салоніках були проблеми з фінансами, не платили зарплатню, але і цього разу Ігор Суркіс прийшов на допомогу і виплатив мені кошти. Як я можу ображатися на Динамо після такого?

– Ви багато втратили, відмовивши Спартаку?
– Якщо порівнювати з Динамо, то кияни у новому контракті давали 70% від того, що пропонували у Москві. Я хотів залишитися, але фінанси не були на першому місці. Мене цікавило, як розвиватиметься клуб. На жаль, не все вдалося.

– В той момент ви розуміли, що для фанатів Динамо Спартак є особливим подразником?
– У нас були чудові відносини з фанатами Динамо. Я не хочу говорити красивих слів. Але як я міг бути невдячним і не поважати їх? Я їх любив, а вони поважали мене. Люди підходили на вулиці, підтримували, давали сили. Коли майже повний стадіон скандує твоє ім’я, це важко передати словами. Думаю, мало людей і навіть спортсменів переживали таке. Своє ставлення я показав тим, що залишився у Києві. Все, це моя позиція. Коли тепер бачу фан-сектор Динамо, то сильно радію – помітно, що вони тепер ще більше організовані, ніж у мої часи. Може, тоді вболівальників критикували за слабку відвідуваність, просто хотілося більше підтримки. На матчах Ліги чемпіонів все було супер, а от в чемпіонаті Україні проти слабких команд, які протягом всієї гри відбиваються, було трохи складно без сильної підтримки. Проте фанати Динамо для мене – найкращі. Вони для мене багато значать. Бажаю всьому фан-сектору тільки добра. Я завжди з вами.

«ЯКБИ НЕ БУЛО ШАХТАРЯ, ТО НЕ БУЛО Б ДИНАМО. І НАВПАКИ»

– Зараз на годиннику дуже пізно, ви не шкодуєте свого часу для нашої розмови. Журналіст Микола Несенюк згадував, як після одного з матчів всі ваші партнери дружно сідали в автобус. І лише ви нічого не розуміли, запитуючи, де журналісти. Що це, виховання чи повага до людей?
– В дитинстві нас вчили не лише, як правильно бити по м’ячу. Ти сидиш за столом, тобі розповідають, як треба спілкуватися. Коли команда програє, то старші гравці беруть на себе відповідальність. Вони поставали перед камерами, перед журналістами. В Києві фанатично ставилися до команди. Вболівальники чекають на відповідь. Ти маєш щось пояснити, щось сказати. Коли я приїхав у Київ, то чекав на тиск, на відповідальність. А виявляється, тоді ніхто не чекав на пояснення (посміхається). Це твоя робота, це повага. Зараз ти витрачаєш свій час, а я свій. Треба говорити не тільки тоді, коли перемагаєш. Інколи просто треба визнати свою помилку. Футболіст сам відчуває, добре він зіграв чи погано. Але цим він має поділитися з людьми, які прийшли його підтримати.

– Колись ви казали, що вам подобається Океан Ельзи. Як вам українська музика?
– Це правда, я слухав їх, коли жив у Києві. Недавно чув вашу співачку. Ех, забув. Вона ще співає «Полюс притяжения» і «Пупсик».

– Тіна Кароль.
– Так, вона. Коли дивлюся якісь огляди матчів Динамо на YouTube, то потім ці пісні бачу в рекомендаціях. Далі вони автоматично вмикаються. В Києві я слухав більше української музики, ніж сербської. Так я швидко вивчив російську мову, хоча, мабуть, ніколи не позбавлюся акценту. До речі, на базі ми часто дивилися кіно. Президент зробив для нас кінозал, придбав обладнання. Це все допомогло мені вивчити мову.

– Головний суперник Динамо в чемпіонаті України – це Шахтар. Які спогади про битви з донеччанами?
– Суперництво з Шахтарем – дуже важливий момент. Якби не було Шахтаря, то не було б Динамо. І навпаки. Цей клуб почав розвиватися, у нас були важкі ігри. Хоча мені здається, що у мене більше перемог над моїми друзями-сербами Вукічем та Дуляєм. У них була класна команда: Фернандіньо, Срна, Тимощук… Пригадую, як у фіналі Кубка, коли Хацкевич забив, вболівальників оригінально розмістили на «Олімпійському» — донеччани були на другому ярусі, а я кияни – під ними. І не було жодного інциденту. В Сербії вболівальників мусять розсаджувати. У нас за таких умов гра просто не розпочалася б.

– Ваш партнер хорват Єрко Леко розповідав, що ви, як і він, любили швидку їзду за кермом. Проблем із ДАІ не було?
– У нас в Сербії кажуть «Mladost Ludost», тобто «Молодість – дурість». Не було такого, щоб ганяли сильно. По дорозі на Конча-Заспу є перехрестя перед заправкою. Там могли трохи натиснути на газ, але без небезпеки для оточуючих, ніяких гонок. Раніше дозволяли їздити без паска безпеки і з телефоном біля вуха. Цього не можна робити Так, мене часто зупиняли на дорозі. Проте виглядало це дивно. Ти думаєш, що порушив, поспішаєш на тренування. Колись в Києві було дуже багато міліцейських постів на дорозі. Тепер і в Белграді чимало поліції. Бувало таке, що не раз зупиняли просто так, поговорити. Впізнавали машину і просили у подарунок м’ячі чи футболки. Я з часом підготувався – спеціально возив їх у багажнику (посміхається). 

«НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЛЕОНЕНКО БЕРЕ СТІЛЬКИ СИЛИ, ЩОБ КРИТИКУВАТИ»

– Разом з вами до Києва приїхав ще один серб Зоран Куліч, однак він трохи пограв за Динамо-2 і повернувся додому. Чому у нього не склалося?
– Він пробув тут три місяці. Куліч мав свого агента, який з Динамо не домовився. У мене агента не було і Динамо напряму спілкувалося з моїми Чукарічками. Агент обіцяв Зорану знайти команду, але цього не сталося. Куліч трохи пограв у Сербії, а потім, здається, взагалі закінчив кар’єру. 

– Футболісти – люди публічні, тому повинні звикнути до критики. Вам колись діставалося від Віктора Леоненка, який тільки-но починав шлях великого експерта, а також Олега Саленка, який скаржився, що ви на нього образилися.
– Я дотепер пам’ятаю слова Саленка: «Треба відрубати йому голову». Тепер я мудріше дивлюся на речі і зараз би не образився. Було незрозуміло, чому людина за пас назад радила відірвати голову. Так, за помилки варто розплачуватися у футбольному плані. Але відрізати голови… Я бачу у цьому якусь заздрість. Критика – корисна. Я й сьогодні люблю, коли клієнт каже: «Ось це мені не подобається», це повертає тебе на землю і ти розумієш, що не досягнув досконалості. Якщо людина думає, що досягнула досконалості, то треба змінювати професію.

– То ви на Саленка не тримаєте образи?
– Ні, передаю йому привіт. Можливо, якби було більше критики, я грав би сильніше (посміхається). Проте я розумію, що помилився, звинувачую себе. Але коли ще чуєш про відрубану голову… Зараз це викликає у мене лише сміх. А Леоненко взагалі дуже цікава людина. Не знаю, де він бере стільки сили, щоб критикувати. Коли сьогодні слухаю його, то можна посміятися. Можливо, теперішні футболісти ображаються. Інколи Віктор має розуміти, що футболістам також треба спокій, належна підготовка до гри і підтримка. У мене є такі працівники, яких навпаки потрібно підтримати і похвалити. Інакше все з рук валиться.

– На ваших очах ріс дует, який треба було, мабуть, більше критикувати, ніж хвалити. Якими вам запам’яталися Артем Мілевський та Олександр Алієв?
– Потенціал великий був у обох. Мені здається, що Мілевський міг ще більше проявити себе. Не скажу, що вони нічого не досягнули. Хлопці самі знають про свої помилки. Два роки тому згадували з Мілошем Нінковічем минуле. Він подякував мені за те, що я допоміг йому порадою.

– Що саме сказали?
– Що треба думати про футбол, а не гуляти. Не всі це розуміють. Може, Мілевський і Алієв шкодують через певні речі.

– Нінковічу ви підказували. А як щодо Артема та Олександра?
– Ну як? Всім молодим підказував. Я не був закритим, завжди любив молодь. Згадай хоча б Суперкубок 2007-го року, коли я був капітаном і підняв над головою трофей. Там у складі Динамо було 90% молоді, та ми обіграли Шахтар. Пригадую себе молодим і мені було дуже важливо, як хтось зі старших підказував. Вони мудріші, а я хотів вчитися. В Динамо хтось слухав, а хтось – ні. До речі, в Алієва залишилося прізвисько, яке я йому дав.

– Яке саме?
– Шапка (посміхається).

– Угорець Ласло Боднар – чи не найзагадковіший легіонер Динамо. Хтось казав про його нетрадиційну орієнтацію, дехто дивувався його здібностям ді-джея.
– Ласло – це Ласло (сміється). Він, мабуть, досягнув своєї мрії. Він завжди так любив музику. Давно його не чув. Сподіваюся, він отримує задоволення від своєї діяльності.

– Динамо ваших часів мало потужну бразильську діаспору. У відносинах в колективі, кажуть, було всяке. Георгій Пєєв навіть назвав Клебера підлою людиною.
– Найкращим з-поміж усіх був Діого Рінкон. Я застав той час, коли, крім нього, були Клебер, Родріго і Родольфо. Мені подобалося ставлення до футболу Родріго, він непогано влився в колектив. Бразильці – веселі хлопці, але для мене, як динамівця, важливою була дисципліна.

– Нещодавно Олег Гусєв у статусі легенди Динамо завершив кар’єру. Ви пам’ятаєте його ще молодим хлопцем.
– І навіть пам’ятаю, що його рідне місто – Суми. Гусєв швидко показав свої хороші якості і, як на мене, залишив після себе чудовий слід. Олег – справжній молодець.

– Хто був найбільш авторитетним гравцем Динамо?
– Звичайно, Шовковський. Жодних сумнівів. Для мене, як центрального захисника, воротар – головна особа на полі. Особливо, коли чуєш його голос за спиною. Ця річ дуже важлива. Я маю бути впевнений у воротарі. Олександр – розумна людина. З ним можна говорити не лише про футбол.

– Валентин Белькевич – один з найбільш талановитих футболістів, з яким ви коли-небудь грали?
– Може, не «один з», а найбільш талановитий. Іншого такого не згадаю. Це при тому, що я грав у дитинстві зі Станковічем. Талантів було багато. Але Валентин відрізнявся. Я дуже багато забив голів після його передач. Белькевич багато разів дозволяв мені пробивати штрафні. Пригадую, як грали на снігу з Дніпром – я забив тоді зі штрафного. Потім я постійно забивав дніпрянам.  

– Коли я чую ваше прізвище, то перед очима відразу з’являється кадр зі «Стадіо Олімпіко». Ви виконуєте штрафний і забиваєте неперевершений гол. Пам'ять на все життя. Було б цікаво почути, як все це виглядало вашими очима.
– Я пам’ятаю, як забивав зі штрафних наш Сініша Міхайловіч. І він не раз робив це саме на «Стадіо Олімпіко», щоправда, у складі Лаціо. Дивно, але перед грою, коли приїхали на стадіон, з’явилося бажання забити саме зі штрафного. Подумав, що це було би чудово. Мене навіть зараз у Сербії запитують: «Ми дивилися на YouTube твій удар зі штрафного у Лізі чемпіонів у ворота Роми. Поясни, як забити такий гол?» Відповідаю: «Поставив м’яч, закрив очі, розігнався і вдарив». Жартую насправді.

– В чому секрет?
– Ми багато разів залишалися на тренуваннях і відпрацьовували ці удари. Валерій Васильович таке практикував. Мабуть, такі голи виходять раз у житті. Хоча я разів десять зі штрафних забив. Також пам’ятаю красивий свій перший забитий гол за Динамо алчевській Сталі. Белькевич віддав класну передачу, а я красиво перекинув воротаря.

– Читав про вашу особливу методику – м’яч ви ставили так, щоб він «дивився» на воротаря тією частиною, куди вставляють голку.
– Я вже забув про цей момент, але це правда. В дитинстві мене цьому навчив тренер. Переважно гравець підходить до м’яча і вже помітно, як він проб’є. Той тренер навчив мене змінювати удар, незалежно від розміщення тіла. Я просто правильно вивертав стопу.

– Матч з Ромою було перервано у перерві – судді Андерсу Фріску монетою розбили голову. У трансляції з Риму спочатку не все було зрозуміло. 
– Ми ні про що не знали. Команда сиділа у роздягальні і готувалася до другого тайму. Футболісти не повинні були знати певну інформацію. У всякому разі треба було налаштовуватися на гру, попереду ще цілих 45 хвилин. Динамо мало грати у такому ж темпі і після перерви. Потім нам нарешті повідомили – матч зупинено. Думаю, якби другий тайм відбувся, то ми все одно перемогли б. Динамо тоді було серйозно налаштоване. У нас був хороший потенціал і прикро, що в тому сезоні ми не виступили так добре в Лізі чемпіонів у наступних матчах.

– У столиці України ви працювали з багатьма тренерами. Ви складаєте враження максимально виваженої людини, проте преса тоді писала про часті конфлікти з наставниками. Сварилися з Йожефом Сабо, жорстко відповідали під час матчів Леоніду Буряку.
– Добре було з Олексієм Михайличенком. Він продовжував роботу Валерія Васильовича, рівень тримав. Дем’яненко? Капітан збірної і Динамо, велика легенда, я не достойний його оцінювати. Загалом було багато поганих речей – хтось хотів це виносити у пресу і постійно щось вигадував. Цікаво було з Сабо. Його емоційність мені не заважала. Однак деякі футболісти скаржилися і не могли віддати свій максимум. З Олегом Лужним я працював мало та й після травм не міг повернутися на свій рівень. Номер один – це Лобановський, жодних сумнівів. У Партизані було добре зі Славішою Йокановічем, для якого це був перший тренерський досвід. Це зараз він Фулхем тренує. В Києві, до речі, не раз було таке, що ми збиралися самі, без тренера і казали собі: «Давайте, хлопці, прокидаємося. Треба показувати хорошу гру». Розуміли свої помилки. Добре, коли у команди є амбіції. 

– Ви грали у драматичних матчах із Тюном. Після вильоту Динамо Леонід Буряк сказав хрестоматійну фразу про те, що швейцарський футбол на підйомі.
– Пригадую ці протистояння. Насправді ми були кращими. На 85-й хвилині Максим Шацьких виходив віч-на-віч з воротарем. Просто він не забив. Ми не грали настільки погано. Свої шанси ми мали. Треба було вигравати — такі вимоги до Динамо були завжди. Ми настільки багато критики отримали, що президенту довелося повністю міняти команду. Футболісти самі розуміли, що зробили щось погане.

– Після поразок ви довго не могли заснути?
– Лише спортсмени знають, який це стрес. Мені треба було двічі прокрутити гру в голові, спати не міг. Зате наступного ранку вставав, ніби з чистого листа. Мене ще колись вчили так – зробив висновки і готуєшся до нового матчу.

– Коли ви залишали Динамо, то сказали, що навіть не встигли попрощатися з партнерами, а свої нагороди залишили на базі для Мілоша Нінковіча.
– Нагороди я потім забрав і бережу вдома. Для мене вони безцінні, про гроші тут не йде мова. Мене можуть не любити, але я є частиною історії Динамо. Почуваю себе динамівцем. Так, я іноземець. Мені не раз нагадували, що я легіонер. Але минув рік у Києві і я відчув, що я динамівець. А сьогодні я ще більше в цьому переконаний.

– Свого часу ви збирали футболки своїх суперників. Також зберігаєте вдома?
– Ще не встиг роздати (посміхається). У мене їх багато – понад сто штук. Дві великі скрині повністю заповнені. Постійно не вистачає місця – навіть їх не розклав.

– Особливий екземпляр?
– Футболка збірної України від Андрія Гусіна. Я тоді проти нього за збірну Сербії грав.

– Як так сталося, що ви були настільки близькі? Пригадуєте, з чого все розпочалося?
– Ми знайшли спільну мову. Зрозуміли одне одного. Коли я підписав контракт з Динамо, то Андрій був травмований. Пригадую той день, коли він і Каха Каладзе просто підійшли до мене, новачка, і запитали: «Як ти себе почуваєш?» Мене це розчулило. Я приїхав з іншої країни, не знаю мови, співвітчизник Зоран Куліч не затримався в Києві, я залишився сам. Мені ще допомагав Берислав Станоєвіч, який працює у клубі, але з іншими футболістами спочатку комунікації не було. Потім наше спілкування з Андрієм переросло в дружбу. Гусін часто запрошував мене додому, ми готували шашлики.

– Ви складаєте враження дуже добродушної людини. Незважаючи ні на що, тримаєте у пам’яті лише світлі речі?
– Навіть не можу згадати негатив, пов’язаний з Україною. Погане може ставатися кожного дня, але не варто про це пам’ятати. Якщо акцентуєш увагу на негативі, сам стаєш таким. Моя молодість минула у Києві. Зараз мені вже 40. Я можу здатися гордим, але я задоволений своїми результатами завдяки київському Динамо. Мене любили вболівальники, любили тренери, які довіряли місце у складі. Я не виграв Лігу чемпіонів? Всі мої футбольні мрії збулися. Зараз я борюся за свою іншу мрію – архітектуру. І я щасливий.

football.ua