Персоны

Статьи

Перший трофей Валерія Лобановського

Ушановуючи пам’ять Великого Тренера в день, на який припав фінальний поєдинок Кубку України між «Динамо» та «Зорею», доречно згадати про інший матч цих команд, що відбувся майже півстоліття тому.

Юрій КОРЗАЧЕНКО, «Футбольний клуб»

2021-05-13 10:26

Упродовж своєї кар’єри Валерій Васильович, один із найуспішніших тренерів світового футболу, здобуде на чолі «Динамо» близько трьох десятків найвищих нагород. І почалося все з перемоги киян у Кубку СРСР 1974 року. У вирішальній зустрічі того розіграшу зустрілися ті ж суперники, що й сьогодні...

...Напередодні фіналу, призначеного на День фізкультурника, гравці «Динамо» з подивом дізналися, що ввечері на них чекає культпохід до Московського мюзик-холу, на шоу «”Червона стріла” прибуває до Москви». Сезон нововведень тривав – іще одним сюрпризом стало оздоблення ігрової форми, а саме – нашивки на грудях із стилізованим зображенням Кубка СРСР і написом: «10 серпня 1974. Фінал».

10 серпня 1974 р. «Динамо» та «Зоря» виходять на фінальний матч Кубку Союзу. На футболці в Олега БЛОХІНА та його партнерів – зображення почесного трофея

Достеменно невідомо, хто виступив автором ідеї перетворити футболки на пам’ятні сувеніри й чи був це тонко прорахований психологічний хід. Але суперники на цей трюк купилися ще в тунелі «Лужників», на шляху до поля. Хтось із гравців «Зорі», роздивившись вбрання динамівців, зреагував: «Спочатку виграйте цей кубок!..»

І – таки виграли. На думку оглядача тижневика «Футбол–Хоккей» Геннадія Радчука, шанси «Зорі» перетворити динамівські футболки на ще один неприємний спогад, на свідчення пихи та зневаги до суперника були примарними.

«Причиною тому не тільки істотна різниця в рівні гри двох фіналістів сьогодні, а й помітна диспропорція в класі, – пояснював він свою точку зору. – Зрозуміло, в фіналах всяке бувало, але в цьому фаворит виглядав беззаперечним. І Кубок виграв він, аж ніяк не легко, але цілком заслужено.

Не забуватимемо й ту важливу обставину, що київські динамівці другий рік поспіль виходять у фінал. Попередній, жовтневий матч із «Араратом», як мені здається, мимоволі вплинув на картину нинішнього. Торішні драматичні події не могли певним чином психологічно не вплинути на гру киян. Згадаймо, як тоді майже виграний Кубок був втрачений, коли Іштоян зрівняв рахунок на 89-й хвилині. Згадаймо, що дев’ять нинішніх учасників фінального поєдинку (за винятком Рудакова та Онищенка) були й тоді, рік тому, на полі.

І ось тепер кияни, поставивши перед собою одну мету: виграти за будь-що Кубок країни, не могли, не хотіли нічого залишати на волю випадку...»

Фінал
«ДИНАМО» Київ – «Зоря» Ворошиловград 3:0 (дод. час)
10 серпня. Москва. Центральний стадіон. 22 градуси. 60 000 глядачів.
Голи:
0:1 Мунтян (92), 0:2 Блохін (102), 0:3 Онищенко (118).
«Динамо»: Рудаков (Самохін, 119), Буряк (Шепель, 91), Матвієнко, Фоменко, Решко, Трошкін, Мунтян, Онищенко, Колотов, Веремєєв, Блохін.
«Зоря»: Ткаченко, М.І.Пінчук, Малигін, С.Кузнецов, Васенін, Журавльов, В.Кузнецов, Білоусов (Андрєєв, 65), Єлисєєв (Павлов, 105), Куксов, Стульчин. Тренер – Пестов.
Арбітр – Ліпатов (Москва).
Попередження: В.Кузнецов (49), Малигін (118).

І все ж, мабуть, не всіх привидів торішньої поразки вдалося прогнати динамівцям. Перший тайм нового фіналу дав підстави казати про певне хвилювання підопічних Лобановського та Базилевича.

«Дебют матчу з «Зорею» динамівці розіграли у зовсім не властивому їм останнім часом стилі. Не було ні стрімких атак, ні несподіваних ходів, ні красивих комбінацій, – констатував у звіті спеціальний кореспондент «Спортивної газети» Леонід Каневський. – Створилося враження, що «Динамо» очікує, як проявить себе «Зоря».

Матвієнко і Трошкін, які залюбки беруть участь в атаках, переважно відсиджувались в обороні і не наважувались з’являтись біля штрафного майданчика суперників. Більше позаду, ніж попереду, діяв Веремєєв, не беручи на себе роль конструктора операцій нападу. Мунтян, самою природою створений для цього, раз у раз помилявся у найпростіших ситуаціях. Блохін замість того, щоб розіграти м’яч з партнерами (а він це вміє), робив безнадійні спроби протаранити глибоко ешелоновану оборону ворошиловградців. Іншими словами, з гри киян несподівано зникли риси колективізму, а сольні номери успіху не мали. Чесно кажучи, в першому таймі динамівці не показали, напевно, і десятої долі того, на що здатні, не створили жодної по-справжньому голевої загрози воротам Ткаченка».

Та й суперники доклали до цього зусиль, закріпивши опікунів за найнебезпечнішими виконавцями біло-синіх: Блохіна доглядав Малигін, Онищенка – Пінчук, а лідера «Зорі» Віктора Кузнецова тренери вирішили «розміняти» на київського ферзя – Колотова.

Відреагувавши на удар здалеку Сергія Кузнецова, кияни немовби полишили засідку й пришвидшили темп. У відповідь ворошиловградці відтягнули назад більші сили, нав’язуючи динамівцям єдиноборства по всьому полю: вже «сушити» гру – так «сушити». На цьому тлі навіть «постріл» Мунтяна метрів із 30 цілком трактувався як небезпечний. А вже спроба Онищенка на 35-й хвилині, коли він, обігравши двох суперників, бив у ближній кут, тягнула на гольовий момент. Ткаченко на удар зреагував.

Фінал. Біля воріт «Зорі» вже дуже спекотно. На вістрі атаки – Олег БЛОХІН і Володимир ВЕРЕМЄЄВ

По перерві гра пожвавішала. Початок другого тайму кияни залишили за собою – знову загрожував воротам Онищенко, а згодом Веремєєв. А ось ендшпіль краще вдався «Зорі», в якої раптом немов друге дихання відкрилося. Натомість «Динамо» на рівному місці припускалося помилок, змусивши в поті чола працювати Рудакова. Ось воротар вчасно зменшив кут обстрілу, коли після «обрізки» досвідченого Мунтяна на ударній позиції опинився Стульчин. Ось знешкодив спробу С.Кузнецова, перевів на кутовий м’яч, пробитий Васеніним.

«Кожен випад «Зорі» виглядав грізним, небезпечним, – читаємо в тижневику «Футбол–Хоккей». – Оборона киян немов перестала бути серйозною перешкодою на шляху ворошиловградців. Єлисєєв з подачі Андрєєва головою ледь не спрямовує м’яч у ціль. Удар Куксова – і м’яч летить поруч із воротами. І нарешті за хвилину до кінця Віктор Кузнецов проходить усю оборону динамівців і б’є метрів з чотирьох, маючи перед собою тільки воротаря Рудакова. Здавалося, м’ячу вже нікуди дітися, як тільки в сітку, але він летить убік...»

Кузнецов-старший і його партнери хапалися за голови одночасно з повідомленням диктора про те, що в разі нічийного рахунку за підсумком овертайму повторний фінальний матч «відбудеться завтра, тут, на центральній арені, о 18-й годині». Четвертий поспіль вирішальний двобій за кришталевий приз виходив за рамки 90 хвилин!

Поки арбітр готувався свистком сповістити про кінець основного часу, динамівці встигли провести ще одну атаку, яку ударом завершив Мунтян – м’яч просвистів зовсім поруч із стійкою. Згодом, уже в роздягальні, Володя з властивим йому почуттям гумору резюмує: «Ну, ось треба було одразу зіграти ці додаткові 30 хвилин і не мучитися!» Підстави для жартів Мунтян мав беззаперечні – саме він невдовзі після поновлення боротьби відкрив рахунок, вискочивши з глибини поля на пас Веремєєва та потужно пробивши низом метрів з 22. Ткаченко, здавалося, добре бачив момент удару, але невдало зреагував на м’яч, який опинився в сітці – 1:0!

Автори фінальних голів. Володимир ОНИЩЕНКО, Володимир МУНТЯН, Олег БЛОХІН

Як і в усіх попередніх своїх фіналах, «Динамо» забило першим. Статистика стверджувала: це вже на три чверті перемога.

«Гол, наче жива, цілюща вода, повернув динамівцям душевний спокій, а разом з ним повернулася до них і майстерність, – констатувала «Спортивна газета». – Нарешті, вони заграли у своїй звичній манері. Після кутового, поданого Онищенком, Блохін головою вразив ціль удруге. А третій м’яч з подачі Блохіна провів Онищенко. І це було свідченням повної переваги киян».

«Грали, звісно, не кращим чином, – прокоментував матч капітан «Динамо» Віктор Колотов на сторінках тижневика «Футбол–Хоккей». – Щоправда, я щось і не пригадаю будь-якого красивого фіналу. В фіналі не до краси, але не про це мова. Мені здалося, що після програного торік у найприкріший спосіб фінального матчу «Арарату» ми цього разу вийшли на поле якимись настороженими, напруженими, ніби не в собі, як не намагалися тренери привести нас до звичного стану духу. Ось і вийшло, що в свою гру ми заграли лише в останні півгодини... Попередні ж 90 хвилин послужать нам відмінним уроком на майбутнє. Вбачаємо його в турнірі на Кубок кубків, підготовку до якого вже розпочато.

Сподіваюся, зуміємо виступити добре. Звідки така впевненість? Просто мені здається, що наша команда мужніє з кожним днем, гра міцнішає, стає соліднішою, більш сучасною. Ні, я не помиляюся. Дивлюся на кожного з наших хлопців – вони ростуть на очах».

У якості тренера київського «Динамо» Валерій ЛОБАНОВСЬКИЙ подолає шлях від цього трофея до звання найбільш титулованого наставника радянського футболу

Що ж, за якихось дев’ять місяців капітан Колотов і його товариші зіграють дуже й дуже красивий фінал, проклавши яскравий шлях від Кубка СРСР до Кубка володарів кубків європейських країн. Нова золота глава історії «Динамо» вже потроху наповнюватиметься фактажем: у тому ж числі тижневика «Футбол–Хоккей» читачам повідомлять, що першим суперником киян у цьому турнірі стане болгарський ЦСКА «Септемврийско знаме». Аби впевнено, а подекуди й хвацько подолати армійців Софії та всіх наступних суперників, аби зачарувати футбольний світ, українська команда виконає гігантську роботу – починаючи з роботи кожного її гравця, тренера, адміністратора над собою.

«Найбільша наша вдячність – тренерам, – завершить Віктор Колотов представлення нового володаря радянського Кубка. – Заслуга Олега Петровича Базилевича, Валерія Васильовича Лобановського, Олександра Сигізмундовича Петрашевського і Анатолія Пилиповича Пузача (В оригіналі – саме так, Анатолій Кирилович із незрозумілих причин чомусь став «Пилиповичем». – Прим. авт.) у нашому успіхові незаперечна. Незаперечна і їхня система підготовки, тренування й відновлення. Відчуваю, ми стали сильнішими, але, зізнаюся, коли нові керівники запропонували нам свою систему, незадоволених і буркотунів було чимало. Ми не звикли ні до таких навантажень, ні до такої щоденної праці. Зараз ми не те що змирилися. Ми прийняли цю систему беззастережно, адже відчули себе впевненішими й сильнішими. Але що значить – звикнути! Зараз ми знаємо, що не така вже страшна праця, як ми самі себе нею лякаємо. Більше того, вона приносить задоволення».

footclub.com.ua