На телебаченні, у пресі, не кажучи вже про інтернет, ви знайдете скільки завгодно коментарів від знавців футболу серед журналістів, колишніх чи діючих футболістів і тренерів, які оперативно відгукуються на всі більш-менш значущі події у футбольному житті.

Все було б дуже добре, якби не один нюанс. Наші футбольні знавці готові до кісточок розібрати не лише тактику й стратегію тренерів провідних футбольних клубів світу та дії футболістів цих команд. Вони можуть ще й зробити припущення щодо причин успіхів чи невдач яких-небудь «Барселони» або «Манчестер Юнайтед», обговорюючи суперечки між Мессі та Енріке чи між Ібрагимовичем та Моуріньйю.

Та варто лише заговорити про українські команди, як аналітичні здібності наших експертів різко скорочуються. Про тактику гри вони ще можуть побалакати. А щойно розмова торкається проблем між окремими гравцями та тренерами, всі, як папуги, повторюють одну й ту саму фразу: нічого не можу сказати, бо не перебуваю «внутрі каманди» – експерти наші говорять російською.

Отак – як про «Челсі», «Баварію» чи «Мілан», то скільки завгодно. Хто що про кого сказав, хто на кого образився, хто і як кого назвав. А про наших – тиша. Може, нашим знавцям футболу якось вдається перебувати «внутрі» всесвітньо відомих ­команд? Звісно, що ні. Це їхні іспанські, італійські, німецькі, англійські чи португальські колеги до всього донюхаються, про все дізнаються і про все напишуть і розкажуть. А наші?

Згадався старий анекдот про громадянина СРСР, який вільний був публічно говорити все, що хоче, про президента США. І ніби ми у вільній країні живемо, а у футбольній журналістиці з радянських часів нічого не змінилося. Не зовні, де в наших такі ж самі ґаджети, що й у німців чи японців, а «внутрі».