У складі «Динамо» він вигравав перше в історії команди союзне «золото»-1961. Після завершення ігрової кар'єри Сучков упродовж 38 років працював у Києві тренером-селекціонером. Брав участь в переходах у «Динамо» Володимира Безсонова, Сергія Балтачі, Анатолія Дем'яненка, Вадима Євтушенка, Віктора Хлуса, Василя Раца, Андрія Баля, Сергія Юрана, Віктора Леоненка, Сергія Реброва та десятків інших гравців.

Заслужений ветеран розповів, з якими труднощами він стикався у своїй роботі та як вирішував їх.

«Сабо скаржився: «Сучков забирає у нас найкращих»

– Анатолію Андрійовичу, це правда, що завдяки вам до штату футбольних команд СРСР була введена посада тренера-селекціонера?

– Так, до 1979 року такої посади у радянських командах не було. Але в один прекрасний день Валерій Васильович мене викликав і сказав, мовляв, із тобою хоче поговорити голова Федерації футболу СРСР Єрьомін. І сміється. Я поцікавився у Лобановського причиною його сміху. Валерій Васильович розвів руками: «На тебе поскаржилися».

– Хто ж «постарався»?

– Один шановний тренер, який на той момент працював наставником «Дніпра» (у 1979 році «Дніпро» тренував Йожеф Сабо, за підсумками сезону команда вилетіла з Вищої ліги чемпіонату СРСР – Футбол 24). Коли його запитали, чому він не зміг забезпечити результат, той кивнув на мене: «Сучков приїжджає і забирає у нас найкращих гравців». Тоді з Дніпропетровська до Києва перейшов молодий хлопчик, який у «Динамо» так і не заграв. Підкреслю, що розмова не йшла про Анатолія Дем'яненка чи Михайла Михайлова.

– Розмова з Єрьоміним була жорсткою?

– Він був нефутбольною людиною. На відміну від свого заступника В'ячеслава Соловйова. Я прекрасно знав В'ячеслава Дмитровича, який свого часу тренував київське «Динамо». Лев Яшин тоді був начальником збірних команд СРСР. Учотирьох і розбиралися.

Єрьомін запитав: «Чому ти крадеш гравців у інших команд?». Я заперечливо похитав головою: «Нікого я не краду, просто виконую доручення свого керівництва». Прямо вказати на Лобановського не міг, адже офіційно працював старшим тренером української ради «Динамо». Єрьомін запитав прізвище мого безпосереднього керівника. Я назвав – він одразу зателефонував йому в Київ. Там мою легітимність підтвердили.

Соловйов: «Ну, треба ж із тренерами розмовляти, щоб вони були в курсі справи». Я пояснив, що з тренерами спілкуюся – спочатку йду до гравця, якщо футболіст дає свою згоду на перехід, доводжу до відома тренера команди. А іноді відразу йду до тренера, а потім – до гравця.

– Що відповіли ваші судді?

– Перевели розмову на ситуації, коли я привозив у «Динамо» футболістів з інших республік. Зокрема і з Росії. Акцентували, що такі переходи повинен погоджувати з Москвою. Відповідь їм навряд чи сподобалася: «Я працюю в українському «Динамо», де мені платять зарплату. Тому ніякої логіки в узгодженнях із Федерацією футболу СРСР не бачу. У Києві мені доручаються певні завдання, які я вирішую». На тому й розійшлися. Але після цієї бесіди з наступного сезону у штатах радянських футбольних команд майстрів була введена нова посада – тренер-селекціонер.

– Ваші функції узаконили, але стиль роботи не зазнав змін?

– Я продовжував шукати таланти. Були задані певні параметри пошуку. Лобановський і Базилевич після свого приходу у «Динамо» запровадили в команді ряд нововведень. Змоделювали якісно новий тренувальний процес і створили модель команди та футболістів, які б підходили під вимоги «Динамо». До речі, основні принципи моделі футболіста досі не втратили своєї актуальності. У «Динамо» відразу покращилася командна гра, прийшли гучні перемоги.

– І якою була модель футболіста, що відповідав вимогам «Динамо»?

– По-перше, антропометричні дані – не нижче 176 сантиметрів. Його швидкість і техніко-тактичні дії також повинні були відповідати певній шкалі. Звичайно, траплялися винятки з правил – Заваров, Яремчук і Ребров своєю унікальністю компенсували не найвидатніші габарити. Проте Лозинський, Буряк, Хлус, Безсонов, Балтача, Кузнєцов, Яковенко, Шматоваленко, Бєланов відповідали всьому спектру пропонованих вимог.

Відбір проходив серед 18-20-річних футболістів, яких потім готували саме під манеру гри команди. Програма підготовки в «дублі» і основному складі практично не відрізнялася – була лише невелика поправка на вік.

Епопея Юрчишина

– У часи Союзу Динамо збирало гравців переважно з України. Перехопити молодих талантів з інших республік було набагато важче?

– По-перше, таке завдання не ставилося. Навіщо? Нам вистачало талантів і в Україні – молодіжні збірні СРСР на 60 відсотків були укомплектовані з українців. Прецеденти траплялися. У 1976 році забирали Прохорова зі «Спартака». Олександр саме від нас до Москви поїхав. Народився у Бресті, до нас прийшов із запорізького» Металурга». У 1970-71 роках зіграв за «Динамо» 18 матчів. Поїхав у «Спартак». Коли повернувся до Києва, «червоно-білі» такий скандал підняли, що незабаром Прохорову довелося повертатись у «Спартак».

– Правда, що з Едгаром Гессом ви домовилися, але потім українське партійне керівництво анулювало перехід?

– Так, «нагорі» вважали, що футболіст із таким прізвищем не може виступати за київське «Динамо». Можливо, уважно його біографію вивчили. У Гесса дід під Одесою в німецькому селі жив. Коли село Вермахт зайняв, діда включили у німецьку частину. Воював не на тому боці. У «Спартаку» на ці нюанси біографії уваги не звернули, і Гесс замість Києва поїхав до Москви.

– Українське МВС у союзні часи чимало допомогло «Динамо»?

– Звичайно. Коли вони забирали в армію молодих футболістів, нам відразу ж про це повідомляли. З Канчельскісом і Онопком цікава ситуація вийшла. Їх призвали, нам про це відразу доповіли. Ми Андрія з Вітею переглянули, вирішили, що підходять. За півтора роки Канчельскіс вже потихеньку влився в команду, почав грати, а Онопко ніяк не міг пробитися до складу. Він і загітував Андрія переїхати в Донецьк. У «Шахтарі» їм пообіцяли місце в основному складі, нормальну зарплату. Тому, тільки-но термін строкової служби добіг до кінця, вони поїхали в Донецьк.

– Московські команди часто перехоплювали гравців?

– Траплялося. Пригадую історію зі Степаном Юрчишиним, який у 1979 році у складі «Карпат» забив 42 м'ячі в 42 матчах Першої ліги і навіть встиг за збірну СРСР кілька разів зіграти. Приїхав до нього ще влітку 1977-го, домовилися про все. Юрчишин написав заяву.

Виступав він тоді за львівський СКА. Я його запитую: «Із ЦСКА на тебе не виходили?». Він заперечливо хитає головою. «Після мого приїзду ситуація зміниться – завтра до тебе прийдуть люди з «Карпат», а післязавтра – з ЦСКА». І як у воду дивився.

Через два тижні приїхав у Москву подивитися гру «Торпедо» – у коло моїх обов'язків входив ще й перегляд майбутнього суперника «Динамо». «Торпедо» зустрічався із ЦСКА. Дивлюся, Юрчишин вже за «армійців» у стартовому складі виходить. Мене це відкриття не збентежило – у нас із Стьопою все одно була домовленість, що після закінчення строкової служби заберемо його в «Динамо».

– Чому ж тоді Юрчишин повернувся з ЦСКА не в Київ, а до Львова?

– Його батьки і брат із сім'єю жили в селі – за півсотні кілометрів від Львова. Батько працював у Львові і кожен день мотався з села в місто. «Карпати» зробили Юрчишину королівську пропозицію – дали у Львові квартири йому, батькам і братовій сім'ї. Як він міг від такого відмовитися? Відіграв там два роки, отримав травму. Зробили йому операцію. Пам'ятаю, приїхав за ним – знову в «Динамо» забирати. То він у тій грі вкотре травму отримав. У підсумку до «Динамо» тільки у 1981 році потрапив. Але після двох серйозних операцій був вже іншим футболістом. У Києві не заграв. Через рік поїхав назад у «Карпати».

– А хто з українських гравців відмовився від переходу в «Динамо»? Були такі?

– Володимир Лютий відмовився їхати з «Дніпра». Ігор Бєланов спершу рішуче відмовлявся – йому тоді 18 років було. Сказав, що йому ще зарано. Забрали Ігоря через шість років. Заварова наші пропозиції також чомусь не надихнули – він вважав за краще із «Зорі» в ростовський СКА перебратися – вслід за Сергієм Андрєєвим. У «Динамо» тільки через три роки потрапив. І Андрєєв також відмовився, а потім вже з Ростова просився до нас. Я йому відповів: «Як я можу тебе звідти забрати, якщо ти вже офіцер?!».

«Юран загуляв – опинився в армії»

– Чому Юрій Нікіфоров у Києві не залишився? На той час він уже дебютував за «Динамо» в єврокубках, був помітний його потенціал...

– Це у нього треба запитати. Коли ми дізналися, що Юру хочуть у ЦСКА забрати, – вже й персональний наряд оформили, відразу перейшли у контратаку. Оформили Нікіфорова в українські війська урядового зв'язку. І забрали в «Динамо». Але тільки-но термін служби у Юри закінчився, він відразу ж повернувся до Одеси. Вже звідти через два роки його у «Спартак» запросили.

– Дем'яненка, щоб він став більш поступливим, довелося у військову частину відправляти?

– Спочатку він погодився, але потім у «Дніпрі» його відрадили від переходу. Довелося вживати заходів. Він проходив військову службу у Дніпропетровську. Ми його в столичну частину перевели. Пояснив йому: «Ти вже, Толік, тут, у Києві. Якщо відмовишся їхати з командою на збори, підеш служити у військову частину».

Він не повірив. То я його в казарму і повіз. Командир частини, побачивши Дем'яненка, здивувався. Запитав: «У чому проштрафився?». «Не хоче за «Динамо» грати», – відповідаю. Забрали Толіка через 20 днів, він після цього просто рвався на поле.

– Юрана відправили у казарму через порушення спортивного режиму?

– Сергія хотіли забрати в ЦСКА. На нього вже був виписаний персональний наряд. Я відразу ж полетів за ним до Луганська. Домовився, щоб його швидко з військового обліку зняли – у зв'язку зі зміною місця проживання, переїздом до Києва. А з тренером «Зорі» – що до кінця сезону Юран ще виступатиме в Луганську.

Якщо не помиляюсь, на останні матчі Зорі він уже з Києва їздив. Ми його на військовий облік довго не ставили – тому що наступного дня міг приїхати наряд із ЦСКА. Поставили лише після того, як від нашого МВС отримали зелене світло.

А у військову частину Сергій потрапив через загул на 8 березня. Я просив за нього у Лобановського. Мовляв, Васильовичу, ну як можна таких нападників у частину відправляти?! Через місяць Юрана повернули в команду.

– Коли футболісти не погоджувалися переходити в «Динамо», до яких хитрощів ви вдавалися?

– Безсонов ніяк не хотів із Харкова їхати. Я прибув до нього додому, поспілкувався з його батьком. Батько теж уперся: «Ми – харків'яни, нехай Вова за «Металіст» грає». Тут його старша сестра приходить. Запитує, в чому справа. Я пояснив ситуацію. Бачу, що вона реагує нормально.

Наприкінці розмови попросив, щоб провела мене. А там уже розповів, які у Безсонова перспективи в «Динамо»: відразу вирішується питання з армією та інститутом, якщо заграє у Києві – матиме все. Причому акцент робився виключно на те, що надається унікальний шанс спробувати себе в «Динамо». Через кілька днів Вова приїхав до Києва.

– Литовченко також спершу відмовив «Динамо»?

– Гена взагалі у 18 років написав заяву на прийом у московське «Динамо». Потім писав другу заяву, щоб першу визнали недійсною. Ми також хотіли його тоді забрати. Але «Дніпро» гідно тримав оборону. Литовченко жив у Дніпродзержинську – у 3-кімнатній квартирі з батьками, сестрою та її чоловіком. «Дніпро» виділив одразу дві квартири у Дніпропетровську – батькам і персонально йому.

Гена мені так і сказав: «Ну як я після такого можу піти з «Дніпра»? Не маю морального права». І, до речі, на той момент правильно зробив – у складі «Дніпра» став чемпіоном СРСР і був визнаний найкращим футболістом країни. Тільки у 25 років разом із «Протасовим» до нас приїхав – щодо переходу з ними розмовляв вже безпосередньо Лобановський.

Досьє
Анатолій Сучков
Народився 5 листопада 1934 року в Москві. Майстер спорту СРСР з футболу.
Виступав за команди: «Металург» Запоріжжя (1953), ДОФ «Севастополь» (1954-57), «Спартак» Москва (1958-59), «Динамо» Київ (1959-64), «Карпати» Львів (1964-65). У чемпіонатах СРСР зіграв 111 матчів (за «Динамо» – 108).
Досягнення: Чемпіон СРСР (1961). Срібний призер чемпіонату СРСР (1960).
Тренував «Буковину» Чернівці (1971), працював тренером-селекціонером київського «Динамо» (1974-93, 2000-2009).
Тренер школи «Динамо» Київ (1966), начальник команди «Металіст» Харків (1966-67), тренер «Дніпра» Дніпропетровськ (1995).