Досвідчений нападник запорізького «Металурга» Руслан Платон зізнався, що група футболістів не полетіла з командою на збір до Словенії, тож усі чекають на повернення колективу для прояснення свого майбутнього.
 
– Руслане, щойно переглядав список гравців, які займаються на зборах, – вашого прізвища чомусь не знайшов. Щось трапилось?
– Та ні. Просто таке було рішення головного тренера Тарана: залишити нас у Запоріжжі з дублюючим складом.
 
– Нас? Хто ще потрапив у цей список?
– Годін, Коротецький, Лазарович, Шевчук, Матяж і Гавриш.
 
– Чи пояснювали вам таке рішення?
– Як сказав Олег Анатолійович, нас не взяли суто через футбольні критерії, позаяк у нього інше бачення футболу, в яке, мабуть, ми не вписуємося. Головний тренер ухвалив таке рішення, тому нам залишилося лише його прийняти як належне.
 
– Вочевидь, настрій у вашої компанії далеко не найкращий…
– Звичайно. Коли потрапляєш у таку ситуацію, то приводів для радості мало. Але нічого! Життя на цьому не завершується. Потрібно далі рухатися, не опускаючи голову.
 
– До речі, пригадую, що впродовж сезону вас переслідували травми. Можливо, це в них проблема?
– Не знаю. Цей рік і справді був насичений на проблеми зі здоров’ям: тричі зазнавав ушкод­жень, які заважали грати. Натомість зараз, на щастя, із цим проблем не виникає. Я повністю видужав і готовий грати.
 
– Коли переходили до «Металурга», підписували дворічний контракт. Отож, іще рік доведеться провести тут.
– Так, за контрактом принаймні ще один сезон я буду в Запоріжжі. Хоча, сподіваюся, що після того, як головна команда повернеться зі Словенії, щось проясниться, відтак стане зрозуміло, яким чином я проведу наступний рік.
 
– Чи не думали в такому випадку звернутися до керівництва, щоби вас відпустили в оренду?
– Розумієте, лише перед від’їздом команди нам озвучили спільну позицію клубу та тренерського штабу. Поки маю надію, що з їхнім поверненням щось зміниться. Хоча зізнаюся, що поки обдумуємо із хлопцями різні варіанти, як нам краще буде.
 
– Утім, якщо нічого не зміниться, й вас надалі не підпускатимуть до основи, то гратимете в молодіжному чемпіонаті?
– Скоріше за все, так. По-ін­шому не знаю, як воно буде. Зараз тяжко відповісти. Ніхто ж не знає, як усе складеться.
 
– А що говорить ваше бажання?
– Думаю, якщо навіть тренуватимусь із дублем, то мене навряд чи випускатимуть на поле. Усі чудово розуміють, що повинні грати молоді футболісти, щоби згодом їх залучати до роботи зі старшою командою. Отож, у моєму віці тут не грають. Хіба після травми, щоби швидше набрати форму: відчути гру та, зрештою, повернути кондиції. А мені стабільно виступати в молодіжній першості, як кажуть, не дано.
 
– Таким чином, чи не доходила справа до розірвання контракту?
– Ні, таких розмов не було. Знову ж таки, поки не повернеться команда до Запоріжжя, немає можливості робити якісь рухи. Тим паче, що зараз у розташуванні ФК практично нікого немає. Усі повернуться, тоді й вирішуватимуть нашу подальшу долю.
 
Разом із цим, я не «розкисаю». Мої плани: продовжувати повністю викладатися на тренуваннях, аби не розгубити свою форму та бути в тонусі. Щоби зразу ринути в бій, а не починати лише готуватись, якщо з’явиться прийнятний варіант.
 
– Отож, головне – довіра тренера?
– Авжеж! Ми всі готові далі грати за запорізький клуб. Якщо наставник покладає на тебе надії, звичайно, що кожен гравець прагне грати.
 
– Пам’ятаю, ваш попередній керманич Вадим Заяць цитував вас: «За рідний клуб можна грати безкоштовно». Зважаючи на проблеми в «Буковині» та стан справ у лавах «козаків», чи не думали про повернення та, можливо, відтак завершити кар’єру у Чернівцях?
– Думав, безумовно. Кожен футболіст на схилку своїх виступів мріє повісити бутси на цвях у рідному клубі та місті. Фінанси в такому випадку, повторюся, не найголовніше. Якщо здоров’я дозволить і будуть сили, то після прем’єр-ліги хочу ще рік-другий пограти вдома. Набагато приємніше грати для рідної публіки, тим паче, що з-поміж людей на трибунах – чимало знайомих і близьких мені людей. Повірте, в такому випадку футболіст виходить на поле та враз забуває, яка в нього зарплатня. Так навіть легше та значно цікавіше грати. Це щось схоже на те, коли ми в дитинстві грали у футбол, отож іще сприймали це не як роботу, а як улюблене захоплення.
 
– І чи давно вас відвідують такі думки?
– Не скажу, що давно, проте не раз замислювався над таким сценарієм.
 
– Вочевидь, найбільше після торішніх травм?
– Звісно, що коли не маєш можливості тренуватись і грати, то з’являється більше часу для подіб­них роздумів. До того ж, упродовж моєї кар’єри, на щастя, в мене було стільки серйозних травм, скільки я отримав за минулий сезон. Було складно, насамперед, у емоційно-психологічному плані. Уявіть собі: лише видужав після однієї травми, як зазнаєш іншої. Відтак не можеш вийти на свій певний рівень.