Воротар у трьох матчах, зіграних киянами у другому колі, відстояв, як то кажуть, від дзвінка до дзвінка.

– Володя, перш за все скажи, яким вітром тебе занесло до «Оболоні»?

– Взимку мені подзвонив головний тренер команди Петро Петрович Слободян і запропонував грати під його керівництвом. На той час я мав декілька пропозицій. Зваживши всі варіанти та порадившись з сім’єю вирішив їхати в Київ. Та й головний тренер «Олександрії» Віктор Богатир, дізнавшись, що я хочу йти з команди сказав, що «Оболонь» найкращий для мене варіант і що тут я зможу прогресувати.

– Тобто ти мав намір залишити Олександрію у будь-якому випадку?

– Чіткого плану про те, що я піду з «Олександрії» не було. Там я був одним з лідерів команди, до мене чудово ставилися вболівальники і я завжди їх згадуватиму добрим словом. Тому розлучення було трохи болючим. Але я розумів, що аби рости в майстерності я повинен перебратися до команди, котра ставить перед собою високі цілі. «Оболонь» саме така команда. До того ж, вища ліга це, як наркотик. Хто там грав, то обов’язково прагнутиме знову туди повернутися. Впевнений, що з «Оболоню» влітку я вже досягну цієї мети. Обов’язково!

– На який строк підписав контракт?

– Поки що на один рік. Хоча керівництво клубу хотіло на два, але ми зійшлися на такому терміні. Якщо моя гра влаштовуватиме клуб, то ми зможемо продовжити контракт.

– До речі, це вже твій не перший приїзд в київську команду.

– Так, свого часу, коли головним тренером «Оболоні» був Богдан Блавацький, я вже побував в колективі на оглядинах. Команда тоді саме була на зборах в Трускавці. Але тоді мене прихватила грижа хребта і я змушений був поїхати лікуватися. Повний курс лікування тривав п’ять місяців. Від операції я відмовив, віддавши перевагу різним процедурам та уколам. Гадаю, що вчинив правильно, тому що хірургічне втручання всерівно не дає того ефекту, який потрібно для спортсмена.

– Як зараз себе почуваєш?

– Дякувати Богу, все нормально.

– На полі ти досить голосно кричиш на партнерів…

– Та це я так їм підказую. Адже вболівальники кричать на трибунах і, аби партнери мене почули, доводиться підвищувати голос. Такі підказки потрібні на полі, адже воротар краще бачить, як розгортаються події і може прочитати гру на кілька ходів вперед. Ніхто ніякої образи на мене не має.

– «Оболонь» в захисті грає в лінію. Ти звик до такої моделі гри?

– Так, це мені добре знайоме, адже в «Олександрії» ми також грали в лінію.

– Ви з Артемом Штанько майже одночасно з’явилися в команді. Але поки що граєш ти…

– Ми колеги по роботі. Хто виходить в основі вирішує тренерський штаб. Чесно кажучи, я вже доріс до того рівня, коли конкуренція сприймається, як нормальне явище. Буде стояти в воротах Артем, я анітрішки не ображатимуся на нього. І зараз ми часто розмовляємо, аналізуємо гру, підказуємо один другому. Ми робимо одне діло і мета у нас одна – пробитися у вищу лігу.

– Весною зіграно три матчі. Команда здобула поки що половину очок…

– Прикрою вийшла поразка в Маріуполі. Я не хочу знімати з себе вини за неї. Міг виручити. Перший гол пропустив після рикошету, коли ніщо не передбачало неприємностей. Коли забивали другий, то я міг піти на перехоплення, адже м’яч досить довго летів з флангу, але вирішив залишитися на лінії. Цей варіант виявився невдалим. Також міг врятувати команду під час пенальті. Вгадав у який кут пробиватиме Кривошеєнко, але його удар був досить сильним і від моєї руки м’яч все ж таки влетів у сітку.

– Тренери дорікали?

– Ми розібрали гру і визначили помилки. Але найбільше те, що я сам себе картаю. До речі, коли я прийшов в команду, то Петрович (головний тренер команди Петро Слободян – Прим. авт.) запитав: «Скільки ти там пропустив за перше коло в «Олександрії»?». «Одинадцять» – відповів я. Він подумав, а потім сказав: «Тоді я дозволяю тобі пропустити не більше десяти м’ячів у другому колі». Нам забили в Севастополі, тепер три в Маріуполі. Так що у мене залишився ліміт – всього шість м’ячів. Буду дуже старатися. Та я вже й не пам’ятаю, коли в одному матчі пропускав три голи.

– Розкажи, будь ласка, де розпочинав грати в футбол?

– Я прийшов у великий футбол в 14 років. Ніяких футбольних шкіл не пройшов. Виріс і грав у Чопі. Туди одного разу на товариський матч проти чопського «Локомотива» приїхало ужгородське «Закарпаття». У господарів не виявилося воротаря і команда, знаючи, що я стою у воротах за дитячі команди, попросила мене зіграти. Той матч завершився внічию (1:1) і я став його героєм. Сам навіть дивуюся, як я тоді відбивав удари більш майстерних футболістів. Мене запросили в «Закарпаття». Команда поїхала на збори в Угорщину і там зламали щелепу головному голкіперу «Закарпаття» Володимиру Васютику. Першим воротарем став Роман Кішпешта, а я – другим. В 16 років зіграв перший офіційним матч за «Закарпаття». Були в моїй кар’єрі виступи за ЦСКА, «Металіст», «Олександрію». Тепер ось «Оболонь».

– Розкажи про свою сім’ю.

– Одружений. Мою двох доньок. Старшу звати Доріна (8 років), молодшу – Єва (3 роки). Вони зараз живуть в Ужгороді. В Київ поки забирати не планую. Старша ходить в другий клас і не хочу «зривати» зі школи. Вона в перший клас ходила в Олександрії і потім, коли довелося переїжджати в Ужгород, дуже важко перенесла розлучення з класом, з вчителькою. Клуб знімає мені в Києві квартиру і на канікули дружина з дітьми приїхали до мене.

– Не хотів би назовсім переїхати в столиці?

– Я не проти, але, мабуть, дружина не захоче. Вона ж також корінна закарпатка. Атмосфера в тому краї особлива, важко буде призвичаїтися до великого міста.

– Де любиш відпочити від футболу? – Люблю порибалити. Але не завжди є така можливість. В азартні ігри не граю, тому що неодноразово був свідком, як це призводило до плачевних наслідків.