Необхідність такого аналізу очевидна, вона продиктована стрімким наближенням до фінальної частини Євро-2012.

Що з південноафриканського досвіду можна і варто було б нам запозичити? У цих нотатках ми б хотіли привернути увагу до кількох його складових, передусім тих, що торкаються створення необхідної для змагань такого масштабу і рівня інфраструктури. При цьому скористаємося як оцінками українського посольства у ПАР і посольства Південної Африки в Україні, так і безпосередніми журналістськими спостереженнями і враженнями автора нотаток – кореспондента Укрінформу.

1. Аеропорти

Шляхи, які вели у Південну Африку всіх бажаючих побувати на футбольному чемпіонаті світу, були переважно повітряними (безсумнівно, у поїздках в Україну на Євро-2012 вони теж переважатимуть). Але навіть подорожі у ПАР на борту сучасних авіалайнерів були багатогодинними. Скажімо, моя авіамандрівка з Києва до Йоганнесбурга тривала більш як півдоби і складалася з перельоту на комфортабельному «Боїнгу-737» Міжнародних авіаліній України до Абу-Дабі (Об’єднані Арабські Емірати) та на не менш зручному літаку еміратської авіакомпанії «Етіхад» до Йоганнесбурга. Цей маршрут, який підібрали і запропонували мені співробітники МАУ, був і коротшим, і дешевшим, ніж, скажімо, повітряна подорож до ПАР через Париж, Рим, Амстердам, Франкфурт або інші європейські міста. Додам, що він, крім цього, був і зручним, бо інтервал між моїм прильотом в Абу-Дабі і рейсом у Йоганнесбург не перевищив двох годин.

Аеропорти в сучасному світі – це своєрідна візитка і конкретного міста, і країни в цілому. Саме з них, з перших від них вражень починається знайомство з тією чи іншою країною. У Йоганнесбург, найбільше місто Південної Африки (понад вісім мільйонів мешканців), яке в дні чемпіонату світу було його епіцентром, я прилетів о п’ятій ранку. І відразу ж відчув, що саме тут, на південноафриканській землі, відбувається велике футбольне свято. Його ознаки можна було побачити вже при виході з літака – на великих панно, бігбордах, менших за розмірами рекламних щитках. Ця реклама не виглядала нав’язливою і, отже, не дратувала, як це нерідко буває, а сприймалася як яскравий і вдало скомпонований «відеоряд», що супроводжував мене аж до виходу з аеропорту.

Чиновник на паспортному контролі зустрів мене привітною усмішкою. Деяке здивування викликало в нього те, що в моєму паспорті не було візи для в’їзду в Південну Африку. Я подав йому комп’ютерну копію листа прес-служби ФІФА про мою журналістську акредитацію на чемпіонат. Цей лист, як мене запевнили співробітники прес-служби під час телефонних перемовин з ними, якраз і служитиме візовою «перепусткою» у ПАР. Чиновник кілька хвилин радився зі своїм колегою, судячи з усього, старшим за званням. Той кивнув головою, і в моєму паспорті з’явився штамп паспортного контролю Міжнародного аеропорту імені Олівера Тамбо міста Йоганнесбург.

Цей аеропорт завжди був головними повітряними воротами ПАР. Але до чемпіонату світу він помітно розширився і оновився, переживши масштабну реконструкцію. При цьому у влади Південної Африки зовсім не було клопотів з тим, де взяти для реконструкції гроші, яких залучити проектантів і будівельників, як організувати роботи і контролювати їхній хід. Це в нас за міцно вкоріненою ще в радянські часи традицією подібні клопоти перекладають на владу, а в Південній Африці, у класичній капіталістичній країні, безвідмовно і ефективно діють ринкові механізми.

Реконструкцію Міжнародного аеропорту Йоганнесбурга, як і аеропортів інших міст країни, профінансували і без затримок, у визначені програмою підготовки до ЧС-2010 терміни, здійснили приватні компанії. До речі, деякі з цих аеропортів ще кілька років тому належали італійським компаніям, але держава їх викупила. Будучи державними, аеропорти перебувають під менеджментом приватних компаній. Держава може будувати (як це й було перед чемпіонатом) дороги до аеропортів, створювати навколо них необхідну інфраструктуру, але в самих аеропортах господарюють компанії.

І, безсумнівно, це господарювання прибуткове. Наприклад, у дні чемпіонату, не виходячи з аеропортів, можна було придбати найрізноманітнішу його атрибутику, південноафриканські сувеніри, здійснити інші покупки. Продавці навіть найменших лотків ретельно, інколи навіть занадто скрупульозно оформляли кожну покупку, але робили це ввічливо, із завидним терпінням. У тому ж аеропорту Йоганнесбурга цілодобово працювала велика кількість кафе і ресторанів, обмінників валюти, довідкових. Власне, довідку, сприяння, допомогу тобі готовий був надати кожен, до кого ти звертався із якимось запитанням. Варто відзначити і продуману схему розташування усіх служб місцевих аеропортів та оптимальність системи обслуговування пасажирів, що практично сприяло виключенню будь-яких черг.

Як розповів мені посол ПАР в Україні Андріс Фентер, програма модернізації аеропортів Південної Африки була прийнята ще понад десять років тому, ще до того, як країна була оголошена господаркою ЧС-2010. В основі її – модульний принцип, що передбачає поетапну, окремими частинами реконструкцію аеропортів без зупинки їхньої роботи. У зв’язку з чемпіонатом світу деякі розділи програми були виконані раніше, ніж передбачалося.

2. Дороги і готелі

Південна Африка за територією вдвічі більша від України. Тож і протяжність доріг тут більша. Як і в Україні, у ПАР є дороги різних рівнів – від місцевих до загальнодержавних. Але їх об’єднує одне – всі вони високої якості. І в глухому куточку віддаленої провінції, і в центрі країни між Йоганнесбургом та Преторією.

До речі, між обома названими містами до чемпіонату була високоякісна, але завузька магістраль -– лише чотири смуги. Тут постійно виникали пробки. І от перед самим чемпіонатом з’явилась нова дорога з десятьма рядами. Ми були вражені темпами, якими вона споруджувалася, -– розповів мені посол України в ПАР Валерій Гребенюк. – Ще рік тому будівництво її по суті тільки починалося. Але велося і вдень, і вночі, із залученням сотень людей (робочої сили тут, як і в нас, не бракує). До речі швидкість робіт зовсім не позначилася на їхній якості. Подушку вкладали завтовшки сімдесят сантиметрів – з арматури і бетону. Це практично вічна дорога. І до того ж абсолютно чиста: по ній їдеш у дощ – і автомобіль наче помитий, бруду немає.

Можливо, приклад цей не зовсім характерний, адже між Йоганнесбургом і Преторією відстань невелика – лише шістдесят кілометрів. Тоді зішлемося на інший приклад. Між Йоганнесбургом і Кейптауном – майже півтори тисячі кілометрів. Але, за словами Валерія Гребенюка, подорож до парламентської столиці, на південний край ПАР і всього африканського континенту, зовсім вас не втомить, бо магістраль туди не викликатиме жодних нарікань.

Дороги тут будують на совість, керуючись неписаним правилом, що дешева, халтурно зроблена шосейка – це відчутні збитки і для держави, і для кожного її громадянина. Будівництво, ремонт, підтримання в належному стані загальнонаціональних доріг – це турбота і прерогатива держави, фінансування цих робіт здійснюється з державного бюджету. Дороги у провінціях, містах, інших населених пунктах – це відповідальність і фінансування місцевої влади. На окремих автострадах – проїзд платний, що дає змогу дещо зменшити навантаження на державний і місцеві бюджети. На початку наступного року планується ввести плату за проїзд і на вже згадуваній новій супермагістралі Йоганнесбург – Преторія.

Ще до поїздки у Південну Африку знаючі люди (з тих, які бували в цій країні) не рекомендували мені користуватися громадським транспортом. Безпечніше, казали вони, орієнтуватися на таксі. Ясна річ, що це був недешевий варіант. І тому я в комп’ютері шукав готелі, які б були на невеликій відстані від аеропорту і стадіону та водночас не дуже дорогими. Очевидно, не один я шукав подібні варіанти, бо кількість прийнятних пропозицій з наближенням до чемпіонату швидко зменшувалася. І все ж треба віддати належне організаторам футбольного свята: вони зуміли підготувати достатню кількість місць у готелях різної класності і вартості проживання: від одно– до п’ятизіркових. В усякому разі навіть у час найбільшого напливу уболівальників жоден з них не залишився на вулиці. Для цього, крім великих готелів, були задіяні невеличкі гостинні двори біля автострад між містами. І цей досвід теж вартий уваги в Україні.

На чемпіонат прибуло менше уболівальників, ніж очікували його організатори. До цього, на думку аналітиків, призвели три обставини. По-перше, розтиражовані пресою всього світу матеріали щодо неблагополучної криміногенної ситуації в ПАР (як показав хід чемпіонату та його підсумки, ці страхи були перебільшені, хоча без випадків крадіжок, особливо в перші дні, не обійшлося). По-друге, значна відстань до Південної Африки з різних куточків світу, зокрема і з тих країн, чиї команди грали на її стадіонах. По-третє, негативний вплив світової кризи на платоспроможність пересічних уболівальників. Не сприяло їхньому напливу і деяке підвищення цін (на 20 – 30 відсотків) на транспорт і ті ж таки готелі.

І все ж, як свідчить статистика, чемпіонат у Південній Африці став третім в історії світових першостей за відвідуваністю матчів. На першому місті – чемпіонат у США 1994 року, на іграх якого побувало 3,59 мільйона глядачів. На другому – ЧС-2006 у Німеччині, матчі якого спостерігало з трибун 3,36 мільйона уболівальників. На матчі у Південній Африці було продано 3 мільйони 180 тисяч квитків. До цього варто додати ще одну цифру: на першість світу в ПАР акредитувалося 14 тисяч журналістів.

Повертаючись до власного досвіду пошуку готелів, зазначу, що врешті-решт вдалося відшукати більш-менш прийнятний варіант: у Йоганнесбурзі -– біля Міжнародного аеропорту, у Кейптауні – на півдорозі між аеропортом і стадіоном. Судячи з усього, власники і персонал готелів, а також туристичні фірми ПАР провели грунтовну підготовку до зустрічі гостей чемпіонату. Було забезпечено їхнє транспортне обслуговування і харчування, посилена готельна охорона. У фойє готелів або їхніх окремих кімнатах можна було скористатися комп’ютерами, з дошки оголошень дізнатися про календар матчів, головні події чемпіонату та заходи культурної програми. У готельних номерах безкоштовно пропонувалися кава і чай, тістечка, буклети. Тебе всюди зустрічали привітними усмішками, щиро намагалися допомогти, дати поради і консультації, словом, зробити все, що в їхніх силах, аби в гостей від перебування на південноафриканській землі під час свята футболу залишилися найкращі спогади і враження.

3. Стадіони

Україну УЄФА зобов’язує спорудити стадіони і провести на них перші матчі уже наступного року. Втім, два з них – у Донецьку і Харкові – практично готові до Євро-2012 уже сьогодні. Щодо Південної Африки, то до неї з боку ФІФА було, як нам здається, поблажливіше ставлення. П’ять із десяти стадіонів були готові ще за рік до чемпіонату, і саме на них відбулася торік генеральна репетиція ЧС-2010 – Кубок конфедерацій. Зате п’ять інших стадіонів, у тому числі головний із них Соккер Сіті, були відкриті перед самим початком чемпіонату. Згадаймо: у деяких засобах масової інформації світу періодично виникали дискусії (спонтанні чи вміло організовані, судити не беруся) щодо того, чи спроможна Південна Африка провести чемпіонат і чи не варто ФІФА застосувати план Б, тобто передоручити чемпіонат іншій, готовій до цього країні (як це нагадує періодичні випади в мас-медіа проти права і спроможності України організувати Євро-2012!). Треба віддати належне Йозефу Блаттеру та його колегам з керівництва ФІФА: вони не піддалися цьому тиску і свого рішення щодо ПАР не змінили.

Із зрозумілих причин саме стадіони потрапляють у фокус уваги всіх, хто цікавиться ходом підготовки до таких великомасштабних футбольних турнірів, як чемпіонати світу і Європи. Сьогодні, після того, як Кубок світу у ПАР розіграно, можна з цілковитою впевненістю стверджувати, що південноафриканські футбольні стадіони успішно виконали свою місію, а такі з них, як Соккер Сіті в Йоганнесбурзі, Грін Пойнт у Кейптауні, Мозес Мабіда в Дурбані, увійшли в ряд найвизначніших і найпривабливіших спортивних арен світу.

Мені випало побувати на чотирьох стадіонах чемпіонату. Спершу – на Елліс Парк у Йоганнесбурзі. Він розташований майже у центрі мегаполісу, а, отже, щільно оточений міськими кварталами (цим Елліс Парк дещо нагадує НСК Олімпійський у столиці України, який теж знаходиться у тісному кільці забудов київського центру). Але це не завадило Дейвіду, таксисту, якого мені порекомендували в готелі і який кілька разів підвозив мене під час перебування у Йоганнесбурзі, під’їхати дуже близько до входу на стадіон. Там уже вирувала й гриміла бразильська торсида, прямуючи на матч Бразилія -– Північна Корея. Уболівальники з Бразилії явно домінували на трибунах Елліс Парк, зайнявши, за моїми спостереженнями, майже дві третини місць. Можна було тільки дивуватися, як, не дивлячись на фінансову кризу, фанати бразильської збірної знайшли кошти на недешеву поїздку в далеку для них Південну Африку. Зрештою, це можна сказати й про уболівальників Аргентини, Мексики, Уругваю, Парагваю, Австралії, Південної Кореї, Японії, не кажучи вже про європейських прихильників футболу, зокрема, іспанців, голландців, англійців, данців, німців...

Елліс Парк в останні роки переживав не кращі часи. Однак до чемпіонату світу його докорінно реконструювали, витративши на це 67 мільйонів доларів. Вартий нашої уваги той факт, що 50 млн доларів з цієї суми виплатила компанія Кока-кола. І тільки за те, що офіційно стадіон став називатися Кока-кола Парк. Повчальний приклад взаємовигідної комерції!

На стадіоні було створено зручні умови для глядачів. Журналісти отримали свій сектор, з якого можна було прямо пройти на медіа-трибуну. Якихось екстремальних ситуацій до, під час і після гри Бразилія – Північна Корея не виникало. Хіба що в одному випадку: коли глядачі залишали стадіон, їхній рух по одній із вулиць перекрили автобуси. Вулиця продовжувала наповнюватися людьми, а регулювальники в цей час пропускали й пропускали автобуси. На щастя, натовп, у якому переважали втішені перемогою своєї збірної бразильські уболівальники, виявив терпіння і витримку.

На відміну від Елліс Парк (або «Кока-кола Парк) головна арена чемпіонату Соккер Сіті споруджена на околиці Йоганнесбурга. Тут достатньо простору – і для глядачів, і для автотранспорту. На матчі Аргентина – Південна Корея, на якому мені випало побувати, дев’яностотисячник був заповнений. На його трибунах теж домінували уболівальники з латиноамериканського континенту. Соккер Сіті -– з покоління наймодерніших стадіонів планети. Тут усе добре продумано, чітко сплановано і організовано. Зручні місця на трибунах і вільні підходи до них. Ввічливі стюарди і незворушна охорона. Лунка акустика і сучасна архітектура. Своєю конструкцією і кольорами обшивки стадіон нагадує розпечену сковорідку, найгарячішим місцем якої є, звісно, футбольне поле. Таким він задумувався і саме таким і був у дні матчів першості світу, особливо, звичайно, вирішального з них. Навіть у Сполучених Штатах, де панує інший, американський футбол, а соккер у спортивному табелі про ранги – на енному місці, пряму телетрансляцію фіналу Мундіалю-2010, яка до того ж припала на нічний час, подивилося 24 мільйони телеглядачів!

Трибуни Лофтус Версфельд у Преторії вміщають 43 тисячі глядачів, і з цього погляду він співмірний зі стадіонами Львова та Харкова. І до, і після чемпіонату його головна спеціалізація -– регбі (загальновідомо, що цей вид спорту – найпопулярніший у Південній Африці). У дні футбольного чемпіонату світу стадіон успішно прийняв кілька його матчів. На двох із них, між Данією і Камеруном та Уругваєм і ПАР, мені випало побувати.

Особливий інтерес був до другого з них. Цікаво було, з одного боку, подивитися з трибуни на одну з найкращих команд чемпіонату, на очолювану Дієго Форланом збірну Уругваю. З іншого – зблизька побачити, як уболівають озброєні вувузелами південноафриканські фани. Гострого суперництва на полі не вийшло: уругвайці легко переграли господарів поля, а Форлан забив свій черговий м’яч. Зате я побачив бурхливі прояви емоцій і щире єднання з рідною командою, не дивлячись на її поразку у вирішальному матчі, південноафриканських уболівальників. І це, на мій погляд, було ще одним наочним свідченням того, як ефективно спрацювала вся система підготовки країни до чемпіонату, однією з головних складових якої стало створення і підтримання в багатонаціональному і різнокольоровому суспільстві ПАР атмосфери єдності і непідробного патріотизму.

Гори і океан залишили Кейптауну небагато місця для нового будівництва. І все ж місто знайшло можливість за короткий час спорудити новий стадіон неподалік центру, у красивому парку. Зрештою і сам Грін Пойнт завдяки оригінальному проекту став архітектурною окрасою Кейптауна. Тепер до цього ще додалась його футбольна слава, завойована в дні чемпіонату. Мене, скажімо, приємно вразила організація доставки глядачів на стадіон. Від станції, до якої сходилися різні автомобільні маршрути, уболівальників на стадіон підвозили спеціальні автобуси-шатли. Завдяки великій їхній кількості і практично безперервному руху черг практично не було. Чітко працювали і пункти пропуску.

Здалеку Грін Пойнт нагадує сріблясту літаючу тарілку. Зблизька – це грандіозна багатоярусна споруда, на сектори і трибуни якої, не кажучи вже про численні підтрибунні приміщення, без спеціальних дороговказів не потрапиш. Слід віддати належне організаторам матчів: вони подбали, щоб відвідувач стадіону не заплутався у його лабіринтах, щоб вивіски були чіткими і вказували йому правильний шлях. Бо в таких випадках, як свідчить практика, на стюардів невелика надія. Мені, наприклад, уже на трибуні, за лічені метри до мого місця, два стюарди, до яких я звернувся за допомогою, одночасно показали абсолютно протилежні напрями руху. Але це, так би мовити, з розряду курйозів...

Судячи з оцінок преси і відгуків тих, хто побував на матчах світової першості, стадіони інших міст ПАР загалом теж успішно витримали випробування чемпіонатом. Найсерйознішим наріканням стала хіба що не завжди висока якість футбольних полів. Сталося це, мабуть, через те, що готували газони в останню чергу, уже перед самим чемпіонатом. На їхнє утрамбування і закріплення часу не залишалося. І цей урок теж слід врахувати організаторам підготовки Євро-2012 в Україні.

* * *

Футбольне сафарі у Південній Африці, за яким упродовж місяця емоційно, з неабиякою увагою спостерігав увесь спортивний світ, уже стало історією. Його організатори – і ПАР, і ФІФА – аналізують зроблене, підраховують прибутки і втрати. Остаточні цифри ще не оголошені, але вже зараз очевидно, що прибуткова стаття переважає витратну. У посольстві Південної Африки в Україні мені назвали таку красномовну цифру: економіка ПАР під час чемпіонату дала прибуток в обсязі 12,5 мільярда доларів! Це неабияке досягнення. Особливо якщо врахувати, що загалом на підготовку до ЧС-2010 було витрачено близько 5 млрд доларів.

Що далі? Як зберегти досягнуті темпи економічного розвитку країни ? Зокрема, в будівельній галузі, яка сягнула піку своєї потужності? Ці питання вийшли нині на передній план у державному і суспільному житті ПАР. Держава хоче підтримати досягнутий темп ще принаймні на три наступні роки. Скажімо, будівельні компанії продовжать реалізацію програми спорудження аеропортів і морських портів, прокладання доріг і мостів, створення інших об’єктів інфраструктури. У ці роботи планується інвестувати 80-82 мільярди євро – це приблизно 700 мільярдів рандів, які практично дорівнюють курсу гривні.

З особливою приємністю в ПАР відзначають той факт, що по суті вся інфраструктура була спроектована, модернізована, побудована південноафриканськими компаніями. Іноземців тут не запрошували. В усіх роботах були використані місцеві ресурси, створено сотні тисяч додаткових робочих місць, і держава намагається нині їх зберегти, забезпечити роботою якомога більше людей.

Завдяки чемпіонату Південно-Африканська Республіка отримала, як уже йшлося, найсучасніші стадіони, аеропорти, дороги, готелі, системи зв’язку. Але не тільки те, що можна побачити і оцінити в грошах. Бо є й інший не менш, а, можливо, й більш значимий нематеріальний набуток – зміцнення і піднесення духу нації. Ця подія об’єднала всіх південноафриканців, незалежно від кольору шкіри і соціального походження.

Протягом місяця, коли тривала фінальна частина чемпіонату світу, Південна Африка була на телеекранах, в радіоефірі, на шпальтах газет і журналів усіх країн світу (наприклад, фінальний матч одночасно дивилося сімсот мільйонів телеглядачів). Цю виняткову увагу теж не виміряєш грошима. Досі в уяві багатьох людей світу Південна Африка поставала як країна екзотичної, дикої природи. Але під час чемпіонату планета побачила інші цікаві й привабливі сторони життя цієї країни. І південноафриканці сьогодні небезпідставно сподіваються, що цей інтерес до їхньої країни не спаде і що він втілиться у зростання кількості туристів, розширення торгівлі, збільшення іноземних інвестицій, у зміцнення впевненості у світі, що на Південну Африку можна покластися, їй можна довіряти. Зокрема і в тому, що вона здатна гідно, на такому ж високому рівні, як футбольний чемпіонат, провести у 2020 або 2024 роках літню Олімпіаду – ідея прийняти Олімпійські Ігри уже заволоділа умами південноафриканців.

А нам в Україні залишається сподіватися, що через два роки подібні схвальні оцінки і відгуки звучатимуть і на адресу нашої країни. Але для цього треба докласти ще дуже багато сил і праці та вміло засвоїти і використати уроки й досвід Південної Африки.