Віктор Чанов народився у воротарській родині. Його батько Віктор Гаврилович виступав за знамениту «команду лейтенантів» – післявоєнний ЦБЧА, з яким двічі виграв радянський чемпіонат і завоював Кубок СРСР. У 1952-59 роках захищав ворота «Шахтаря», два роки поспіль визнавався кращим голкіпером України. У 1961-му тренував луганську «Зорю», потім – працював у футбольній школі донецького «Локомотива».

Старший брат Віктора, В’ячеслав, також виступав у «Шахтарі», у воротах якого дебютував рівно через десять років після завершення батьком ігрової кар'єри. Відігравши дев’ять сезонів за гірників, провів п'ять років у «Торпедо», два у бакинському «Нефтчі», ще один – у ЦСКА, в якому залишився тренером воротарів.

Мати Віктора та В’ячеслава, Клавдія Іванівна, теж була спортсменкою – однією з найкращих радянських п'ятиборок. У Всеукраїнських змаганнях ГПО виступала аж до 55 років. Саме вона, а не батько, привела синів до футбольної школи. Але якщо В'ячеслав до того пробував сили у плаванні та гімнастиці, Віктор іншими видами спорту, крім футболу, займатися не бажав. Мало не з народження його улюбленою іграшкою був м'яч.

Цікаво, що спадковий воротар цілком міг стати... нападником. У групі підготовки «Шахтаря» Віктор починав грати в атаці, а тато такий вибір навіть схвалював: «Двох голкіперів у родині достатньо!» Все вирішила доля: якось перед тренуванням з'ясувалося, що один воротар захворів, інший – зламав руку. Спрацював стереотип: кому стати в «рамку», як не хлопцеві, чиї батько та брат – голкіпери!

До нападу Чанов повернувся набагато пізніше: грав попереду в аматорському клубі «Фортуна», за який крім колишніх футболістів виступали бізнесмени та політики. Віктору пропонували стати у ворота, але знаменитий голкіпер відбувався жартами: «Хіба що на вхідні – квитки продавати. За життя стільки нападався – більше не хочу!»

У київському «Динамо» Віктор Чанов дебютував у 1982 році, маючи позаду п'ять сезонів у «Шахтарі» та статус основного голкіпера донецького клубу. До столиці республіки запрошували й раніше, але воротар вагався: у новій команді йому не обіцяли місця в «основі», а ось у «Торпедо» – практично гарантували. Морально Чанов уже був готовий змінити клуб, а на родинній нараді з-поміж варіантів (кликали й до «Спартака») вирішили прийняти саме пропозицію «Динамо».

Вирішальна розмова з Валерієм Лобановським відбулася у Братиславі 29 листопада 1981 року після матчу збірної СРСР із Чехословаччиною. На пряму пропозицію голкіпер, як згадував пізніше, відповів дипломатично: «Потрібен час, аби все обміркувати». Та, зробивши кілька кроків до дверей готельного номеру, почув: «Час сплив. Вирішуй!» І Віктор вирішив.

Найбільшого тріумфу – перемоги в Кубку кубків 1986 року – в житті Чанова могло й не статися. Весь 1985-й він пропустив через травму, яка мало не поставила крапку в кар'єрі. На тренуванні, вже виходячи з воріт, почув звук удару – й, ухиляючись від м'яча, виставив долоню. Палець вигнувся неприродним чином, але лікарі, навіть зробивши рентген, перелому не помітили.

З червня по листопад 1984-го Чанов грав, фіксуючи травмований палець за допомогою пластиру, а вдома, як сам згадував, навіть ложку тримати не міг. Згодом нове обстеження показало асептичний некроз: кістка просто руйнувалася зсередини. Лікарі радили закінчити з футболом, але дружина Галина, рентгенолог за професією, переконувала: «Ти не просто можеш – мусиш грати!»

Чанов відновився й знайшов у собі сили повернутися. Хоча був момент – сумнівався, що зможе знову грати на високому рівні, й просив Лобановського відпустити до «Шахтаря». Тренер п'ять разів відмовляв, розриваючи заяви про звільнення...

Після чемпіонату світу 1990 року Чанов одним із останніх динамівців того покоління перейшов до іноземного клубу. Пізніше згадував, що трохи поспішив укласти контракт із хайфським «Маккабі»: у п’ятницю поставив підпис під угодою, а в понеділок – зателефонували з «Манчестер Юнайтед». І це не жарт: англійський клуб хотів бачити у своєму складі Чанова та Геннадія Литовченка.

Якщо Віктор і шкодував про втрачений шанс опинитися в «МЮ», то недовго: у Хайфі здобув неймовірну популярність. На вулицю неможливо було вийти без того, аби не роздати кілька десятків автографів. Уболівальники, зустрівши його, шаленіли, обіймали та хапали за рукав сорочки, перевіряючи: чи це справжній Чанов?

Під ігровою кар'єрою Чанов підвів рису в Україні. Ще виступаючи за «Борисфен» у середині дев'яностих, був граючим тренером у штабі Михайла Фоменка. Потім, повісивши рукавички на цвях, два роки працював асистентом тренера, а в 1996-му завершував з командою сезон у якості «в. о.» головного.

Десять років по тому він ще повернеться до тренерської роботи – працюватиме наставником воротарів у київському «Динамо» в штабі Анатолія Дем'яненка...

У свій час Чанов докорінно змінить життя – з головою пірне у бізнес. Недарма закінчив свого часу не інфіз, а Київський торгово-економічний інститут. Займався металом: вклавши власні кошти, був спочатку засновником компанії, потім директором, згодом – президентом. Зізнавався, що заробив на її чолі набагато більше, ніж за часів футбольної кар'єри. Але додавав, що бачить у своїй діяльності в бізнесі та футболі спільні риси: не має права підвести партнерів.

Попри мільйонні угоди, що укладала його компанія, на питання журналістів про найпам'ятніший заробіток найперше згадував, як 16-річним отримав свою першу футбольну зарплатню – 60 карбованців: «Частину віддав батькам, а на решту – запросив увесь клас на пиріжки...»

Віктор Чанов пішов з життя 8 лютого 2017 року внаслідок нещасного випадку. Понад два тижні лікарі боролися за його життя, але врятувати не змогли. Та знаменитий воротар, із яким, до речі, київське «Динамо» не програло жодної серії післяматчевих пенальті, залишається в уболівальницькій пам’яті.

Дмитро ІЛЬЧЕНКО