Динамівська школа підготувала низку самобутніх майстрів футболу – всі вони мріяли грати за рідний клуб, але не в усіх виходило пробитися в умовах конкуренції, як у загін космонавтів або ж на бюджетне місце в престижному виші. В’ячеслав Семенов не так багато зіграв за «Динамо», проте доріс до єврокубків і збірної, а потім багато років передавав свій досвід юним вихованцям рідної команди.

12 серпня 2022 року, менш як за тиждень до 75-річчя, В'ячеслав Михайлович помер. Його пам’яті – розповідь про технічного атакувального гравця з чудовим баченням поля, яким запам’ятали любителі футболу 70-х Семенова.

В'ячеслав Семенов народився 18 серпня 1947 року в Києві. Його тато – турецькопідданий Касім Магомед Халіл – помер, коли Славі було 8 років, і залишив родину з чотирма дітьми на маму. Родина жила бідно, проте діти ставали на ноги й підтримували одне одного. Незважаючи на постійну зайнятість по навчанні та господарстві, В’ячеслав Семенов захопився футболом і думати не хотів про якусь іншу роботу. Під час одної з дворових баталій Славу помітив динамівський дублер Пестриков і наполегливо порадив піти в футбольну школу команди майстрів. От тільки з першого заходу в «Динамо» Слава змушений був відмовитися від мрії…

«Жили ми так бідно, що у батьків не було грошей на кеди – а грали ж ми на вулиці в дощ і спеку, так що я вимушений був піти з «Динамо», тому що там треба було мати спортивне взуття, про яке я міг тільки мріяти. Лише наступної весни я відважився знову приїхати в дитячу футбольну школу. І на другому ж тренуванні наша команда вийшла грати з сильною збірною МіськВНО. Після першого тайму ми «горіли» – 0:3, тож тренер відважився повністю замінити весь склад. Ми, «честолюбні дублери», зуміли зрівняти рахунок, і хоча підопічні легендарного Корсунського все ж виграли, на мене тренери «поклали око». З тих пір моє місце в основі не викликало сумнівів», – пригадував в одному інтерв’ю В’ячеслав Михайлович.

У 1959 році 12-літній Семенов потрапив у школу підготовки «Динамо», де його першим тренером став Євген Лемешко. Проте Євген Пилипович невдовзі очолив команду майстрів і завершив роботу з дітьми, так що Слава надалі працював під керівництвом інших тренерів. У 1965 році він опинився, разом із групою найталановитіших юнаків клубу, в «Динамо-2» в Олега Макарова. А в 1966 році Віктор Маслов уже почав активно залучати Семенова в першу клубну команду «Динамо». За дубль юний талант забив 46 м’ячів за чотири неповних сезони, двічі досягаючи показника 16 голів за рік.

3 грудня 1967 року В’ячеслав Семенов замінив на 63-й хвилині Федора Медвідя, дебютувавши в Вищій лізі (домашня поразка чемпіона від мінського «Динамо» – 0:1). От тільки в супер-команді Маслова конкуренція була такою, що навіть збірники не могли бути впевненими за своє місце в основі, що вже говорити про 20-річного новачка. За три сезони Слава провів лише три матчі в першій команді. Його перспективність не викликала сумнівів, але команді, яка «гриміла» на всесоюзному рівні й проторувала шлях радянському футболу в Європу, було просто ніколи займатися молодим гравцем.

На Семенова був попит – мав запрошення з вірменського «Арарату», а також від московського «Торпедо» – багато в чому, законодавця мод у радянському футболі 60-х.

«Коли я в санаторії в Гаграх протягнув Віктору Олександровичу заяву на перехід із «Динамо» в московський клуб, «Дід», корінний торпедівець, почав мене відмовляти: «Ти – киянин, нащо тобі та Москва! Прямо зараз даємо тобі однокімнатну квартиру – включайся в основний склад!». Я й «розм’як». Дзвоню в Моску, відмовляюся від турне по Південній Америці. Це була моя перша помилка! «Торпедо» взяло Гулямхайдарова, а мене невдовзі повернули в дубль», – розповідав пізніше В’ячеслав.

Він чесно намагався пробитися в «Динамо», а коли не вийшло – віддав перевагу іншій республіканській команді. Так у 1969 році Семенов став гравцем луганської «Зорі».

У Ворошиловграді (так на той час називалося тимчасово місто Луганськ) перші особи області прихильно ставилися до футболу. Назрівав «футбольний бум». І в 1972 році «Зоря» з Онищенком, Семеновим стала чемпіоном СРСР, шокувавши Радянський Союз, не звиклий до успіхів «провінційних команд». Під керівництвом Германа Зоніна луганці досягнули небувалого успіху, а «Динамо» зробило все можливе, щоб повернути своїх же вихованців.

1972 рік – пік кар’єри В’ячеслава Семенова. Із сімома голами в 27 матчах він був ключовим гравцем чемпіонської «Зорі». Здобув бронзову медаль на Олімпіаді в Мюнхені (5 матчів, 3 голи). Взяв участь у «Кубку Незалежності» в Бразилії у складі збірної СРСР. Загалом за збірну СРСР провів 11 матчів, відзначившись 3 голами. На фоні настільки яскравого сезону всього-лише друге місце на позиції центрального півзахисника в списку «33 найкращих» 1972 року – справжня несправедливість (під №1 тоді значився Федотов із ЦСКА).

«Один із найсильніших гравців «Зорі» у період її розквіту. Добре технічно підготовлений, швидкий, темпераментний, постійно прагнув брати гру на себе, але найяскравіші матчі провів у ролі диспетчера «Зорі». Вміло диригував атаками команди, постачав партнерів гострими передачами, ривки з глибини поля завершував прицільними ударами», – так характеризували В’ячеслава сучасники.

Проте повернення в «Динамо» виявилося для Семенова напрочуд невдалим. 22 матчі без голів у чемпіонаті 1973-го, який завершився для киян другим місцем у чемпіонаті та програшем кубку («Арарат», який запрошував Славу, відібрав у його команди ці трофеї), а в наступному році В’ячеслав взагалі не грав через травму, лише в кінці сезону з’явившись у запасі. Потім пережив 5-матчеву дискваліфікацію за відмашку проти львів’янина Родіна. Не завоювавши міцне місце в основі у Севидова, при Лобановському та Базилевичу В’ячеслав взагалі випав з обойми.

Хоча яскраві матчі були: у 1973 році Семенов забив після пасу п’ятою від Колотова на «Сантьяго Бернабеу», проте рефері не зарахував взяття воріт «Реалу» через офсайд, а через півроку в матчі з норвезьким «Фредрікстадом» Слава віддав хорошу гольову передачу на Блохіна. Загалом 25 матчів за «Динамо» Семенов провів у чемпіонаті СРСР, сім – у Кубку Радянського Союзу, чотири – в єврокубках. За 36 матчів у рідній команді забив лише один м’яч – з передачі Мунтяна відкрив рахунок у кубковому матчі з ЦСКА, пласованим ударом розстрілявши ворота Астаповського (3:0 у підсумку).

Так що Семенов спершу пограв за «Дніпро» (11 матчів, 1 гол у 1975 році), після чого повернувся в «Зорю», за яку загалом у чемпіонатах СРСР відіграв 146 матчів, відзначившись 32 голами. Загалом у Вищій лізі провів 182 матчі, забивши 33 м’ячі. У Кубку СРСР – 25 матчів, 5 голів. Чемпіон СРСР 1972 року в складі «Зорі», віце-чемпіон і фіналіст Кубка СРСР 1973 року в складі «Динамо». Неодноразовий переможець і призер турніру дублерів. Брав участь у відбірному турнірі Чемпіонату світу 1974, куди збірна СРСР не поїхала через дискваліфікацію (за політичними мотивами відмовившись грати з Чилі).

У 1978 році В’ячеслав Семенов догравав у складі київського СКА, де деякий час був і головним тренером. Втім, з дорослими пропрацював В’ячеслав Михайлович лише кілька місяців – в армійському клубі його в наказному порядку замінили на росіянина, якому треба була робота.

Від 1979 року В’ячеслав Михайлович Семенов працював у дитячо-юнацькій футбольній школі «Динамо». Серед його вихованців – Олег Деревинський, Володимир Циткін, Олександр Приходько, Андрій Оберемко, Євген Макаренко та багато-багато інших. У роки розпаду СРСР його найталановитіших вихованців розібрали клуби Франції, Німеччини, США – хтозна, якби вдалося їх до кінця огранити в рідній академії, можливо, вони перевершили б інших гравців, яких випустив Семенов…

«Я – вічний динамівець», – говорив про себе В’ячеслав Семенов. І хоча доля розпорядилася так, що в рідному клубі він відіграв не так багато, в відданості та прихильності до «Динамо» (Київ) його перевершити було важко. Від кінця 50-х і фактично до останніх років життя Михайлович віддавав свої знання та вміння динамівській молоді – тож сподіваємося, що ще прийдуть у нашу команду такі ж технічні та вмілі атакувальні півзахисники, для яких літера «Д» на футболці означатиме так же багато.