Кравченко народився в Донецьку, якраз у той час, коли його батько та тезка грав за «Шахтар» і потенційно розглядався як майбутня зірка нападу, навіть спадкоємець Віталія Старухіна. Нічого з цього не вийшло, хоча 1982 року Кравченко і став найкращим бомбардиром команди – але потім його, так би мовити, призвали до армії, тобто – перевели до ростовського СКА. Це поламало його донецькі перспективи. І хоча він пізніше повернувся, але на зірку так і не перетворився.

Це ми до того, що Сергій-молодший почав займатися футболом у Донецьку. До «Шахтаря» він потрапив у 2002, кілька років відіграв у другій-третій команді клубу, а потім залишив його, перебравшись до азербайджанського «Агдама». На цьому його роман із «гірниками» закінчився. До кінця кар’єри він зіграє ще у 6 клубах, але «Шахтаря» серед них не буде.

У «Карабаху» Кравченко надовго не осів, повернувся до України – і надалі свою кар’єру пов’язував уже лише з клубами рідної країни. Тим не менш, азербайджанський період свого життя він згадував із задоволенням – ще б пак, тут він вперше у великій кар’єрі заграв на постійній основі, відчув себе дозрілим для топ-рівня. І Баку йому сподобався, хоч зовсім недовго він у цьому місті прожив.

В Україні йому довелося починати практично з нуля. І він перезапустив кар’єру, ставши помітним гравцем не лише полтавського клубу, а й чемпіонату України. Останнє – не перебільшення. Якщо гравець нічим не виділяється, його не запросять до київського Динамо. А саме це з Кравченком і сталося у 2009. Щоправда, надовго він там не затримався, але за один сезон зіграв 12 матчів та забив 2 голи. І золоту медаль першості отримав – єдину у своїй кар’єрі, хоч і начебто значився у двох найзолотіших українських клубах.

До речі, коли він йшов із «Ворскли», головний тренер команди Микола Павлов зауважив, що це буде суттєвою втратою в команді не лише в ігровому плані, а й у моральному: Кравченко мав тут величезний авторитет і вмів підтримувати з усіма добрі людські відносини. Простий у спілкуванні, він якось умів підібрати потрібні слова у будь-якій розмові, розумів «секрет» будь-якої людини – загалом, мав задатки успішного тренера, про що, до речі, той самий Павлов теж говорив.

Але повернемося до Києва. Кравченко був хорошим футболістом, який розуміє гру, зі світлою головою, досить технічним, але все-таки клас його для «Динамо» виявився недостатнім. Зрештою, за взаємною згодою, клуб і гравець прийняли рішення про його перехід до «Дніпра», де на нього чекали і знали, як застосувати. З «Дніпром» Кравченко прожив довше, ніж із ким би там не було, пройшовши свої злети та падіння (навіть у «Волинь» його на сезон в оренду віддавали) – але у підсумку протримався до самого кінця, до драматичного розпаду клубу 2017 року.

Через «відрядження» у «Волинь» він не зміг відчути з «Дніпром» європейську казку весни 2015. У послужному списку Кравченка значиться «фіналіст Ліги Європи» – але це дуже умовна причетність. Він брав участь лише на груповій стадії, а у тріумфальному плей-офф задіяний вже не був, і у складі на фінал не значиться ніде. Тим не менш, «Дніпро» тих років – це і Кравченко теж. Він створював глибину дивовижного півзахисту тієї команди, де навіть гравці збірної до складу далеко не завжди потрапляли.

Сам Кравченко у збірній теж пограв. Потрапив туди ще як гравець «Ворскли», і 2008 був задіяний у 7 матчах, і навіть гол забив полякам (20 серпня у товариському матчі). «Динамо» його і купувало в цьому статусі – здавалося, що Кравченко попереду чекає рясна міжнародна кар’єра. Але на жаль, після «Ворскли» він провів у національній команді менше часу, ніж за один окремо взятий 2008 рік. Бував епізодично, а востаннє з’явився у 2013 – у відбірному матчі з Чорногорією.

Чого йому не вистачило, щоб стати повноцінною зіркою? Можливо, якоїсь частки «неправильності» – він усе робив чітко і акуратно, але якоїсь божевільної іскри від нього не виходило. Начебто все було при ньому, начебто на нього завжди можна було покластися – але для справжнього футбольного польоту він був надто приземленим гравцем.

Але він завжди залишався прикладом надійної людини, що виявилося, наприклад, коли він разом із «Дніпром-1» піднімався з Другої ліги, коли своїм досвідом цементував дії партнерів – переважно молодих. Хто знає – чи відбулася б ця команда без Кравченка в принципі? Він добрий у таких ситуаціях, коли потрібно подавати приклад і ставати опорою. Такі люди завжди і скрізь – на вагу золота.

Він і завершував кар’єру в тій самій якості – допоміг повернутися «Чорноморцю» в УПЛ і не розсипатися, коли до команди прийшли важкі дні. Про завершення кар’єри футболіста Кравченко оголосив цієї зими – і чути це було дивно. Здавалося, він здатний ще грати та грати. «Для мене Кравченко – якийсь, якщо хочете, герой нашого часу. Людина, яка всього себе присвятила футболу. У цьому відношенні він абсолютно безгрішний, і футбол платить йому тим самим», – говорив головний тренер «Чорноморця» Роман Григорчук, проводжаючи капітана.

Що з ним буде далі? Здається, вiн приречений стати успішним тренером. I вже попрацював трохи асистентом Руслана Ротаня у збірній України. Де ми його побачимо далі, незрозуміло, але в 40 років перед ним лежить нове життя, в якому він «за всіма поняттями» має досягти успіху.