Від 10 мільйонів фунтів

– Сергію, у вас була ідея відкрити в Лондоні футбольну академію імені Валерія Лобановського. На якому етапі перебуваєте в реалізації цього проекту?
– Шукаємо інвестора. Вважаю, що це цікава бізнес-ідея. Мінімальні вкладення – від 10 мільйонів фунтів. Купується земля, будується готель. Фактично невеликий спорткомплекс. Із футбольними полями. В ідеалі – з басейном. Вартість проекту може бути різною: залежно від місця розташування й архітектурного проекту. Може коштувати й 30 мільйонів фунтів.

– Прораховували, коли окупиться ця інвестиція?
– Там є можливості для монетизації. По-перше, вартість землі й нерухомості в Лондоні щорічно зростає. Тобто вже через два-три роки проект буде коштувати більше. Довгострокова інвестиція – підготовка футболістів. За час моєї роботи в структурі клубу «Чарльтон» отримав за підготовлених гравців понад 150 мільйонів фунтів. Серед них є й мої вихованці. Це серйозний бізнес.

– Але для цього інвесторам доведеться набратися терпіння, адже на підготовку футболіста потрібно витратити до 8-10 років.
– Плануємо набирати дітей із 5 років. Звісно, у 6 років хлопчик не стане професійним футболістом, за якого заплатять мільйони. Але батьки будуть оплачувати його заняття. А у вільний від тренувань час можна здавати поля в оренду. Також можна організовувати збори в Лондоні для іноземних юнацьких чи дорослих команд, організовувати турніри. Це все теж буде приносити стабільний дохід.

– Цей сегмент ринку в Англії не заповнений?
– У британських клубних футбольних академіях діти займаються по 6 годин на тиждень. Немає тієї системи, яка була колись у мене в спортінтернаті. У нас було по два тренування в день: уранці й увечері. Займалися 20 годин на тиждень. 1000 годин на рік. Цикл – 10 000 годин. Після його проходження це вже футболісти, які знають, що робити на полі в тій чи інший ситуації. У Лондоні понад 10 мільйонів людей. Сюди приїжджають емігранти з усього світу. Є всі можливості набрати талановитих дітей, у тому числі й українських, розвивати, доводити до того рівня, коли вони стануть цікаві професійним клубам.

– Як це робити, знаєте на прикладі «Чарльтона». Яка зараз у вас зона відповідальності в клубній структурі?
– Треную команду U-19. Хлопцям по 17-18 років. Кожен сезон змінюється ледь не половина складу. За останні чотири роки ми тричі вигравали чемпіонат Англії у своїй віковій категорії. Багато хлопців, які були в моїй команді, зараз виступають за клуби Прем’єр-ліги. Адемолу Лукман в 2017 році перейшов у «Евертон», у складі команди Англії U-20 став чемпіоном світу. Його партнером по збірній був Езрі Конса, якого в минулому році придбав «Брентфорд». Хлопці після перемоги у фіналі надіслали мені фото, подякували за допомогу. Написали: «Ми виграли той же турнір, що й ти, тільки 40 років потому». Тоді, до речі, у заявці збірної СРСР було 9 українців. Ми з Безсоновим і Сивухою на той час уже виступали за «Динамо». Каплун з’явився в Києві за рік. Це показник роботи тренерів спортінтернату.

– А який показник вашої роботи? Кого, крім Лукмана й Конса, підготували в «Чарльтоні»?
– Джо Гомес зараз виступає за «Ліверпуль» і національну команду Англії. 2014 року, коли ще виступав за «Чарльтон», виграв чемпіонат Європи U-17. Зараз його трансферна вартість оцінюється в 35 мільйонів євро. Джо Шелві виступає за «Ньюкасл», його трансфер оцінюється в 15 мільйонів євро.

– 2001 року вашим сином Сергієм цікавився «Арсенал». Чому не склалося з його трансфером у Лондон?
– У Сергія був контракт із шотландським «Сент-Мірреном». На той момент його вважали перспективним гравцем, викликали до молодіжної збірної Шотландії. Спочатку сином зацікавився «Саутгемптон», потім «Арсенал». Ішли переговори. Шотландці виставили за його трансфер мільйон фунтів. В «Арсеналі» такі гроші за молодих гравців не платили. В Арсена Венгера була своя система й філософія. Брали молодих гравців і виводили їх на новий рівень. Не платили за них більше ніж 500 тисяч фунтів. Це не той клуб, який брав грошима.

– Чим зараз займається Сергій?
– Працює в банківському секторі в Глазго. З футболом покінчив у 26 років, бо пошкодив спину.

– Ви провели в «Динамо» 12 сезонів, зіграли 245 матчів. У переможному фіналі Кубка Кубків 1986 року зазнали травми й не поїхали на Кубок світу...
– Я тоді свідомо пішов на ризик. У чемпіонаті СРСР під час матчу зі «Спартаком» відчув біль в ахілловому сухожиллі. Пішло загострення. Обговорювали це з тренером та лікарем. Лобановський дав мені день відпочинку, сказавши, що рішення за мною. Я не тренувався перед грою. Уранці вирішив, що вийду на поле. Про це не шкодую. Пощастило, що після такої важкої травми взагалі повернувся у великий футбол. Травмувався в першому таймі. Сухожилля було роздроблене. Відрізали шматок нижнього м’яза й прикріпили замість сухожилля. Перший раз в історії робили цю операцію. Вийшло вдало – за три місяці вже вийшов на поле в матчі з шотландським «Селтіком».

– Лобановський просив надати свою версію складу перед матчем уже після того, як ви стали капітаном команди?
– Капітаном я став 1985-го. Ми тоді виграли Кубок СРСР. Капітана в «Динамо» вибирав не тренер – було таємне голосування команди. А щодо консультацій із гравцями, то в Лобановського була така традиція. У день гри викликав капітана і двох його асистентів: мене, Дем’яненка та Безсонова. Майже завжди наші думки збігалися. Тепер уже як тренер роблю те саме. Це об’єднує колектив. Важливо мати зворотний зв’язок, знати думку лідерів команди.

– Коли в 1998-му Лобановський повернувся до Києва, зустрічалися з ним?
– Я прилітав до Києва тільки на матчі ветеранів. Обнімалися й цілувалися при зустрічі. Спілкувався з хлопцями, вони стверджували, що Лобановський став більш дипломатичним у відносинах із гравцями. Зрозумів, що потрібен трохи інший підхід до футболістів у порівнянні з радянськими часами й що до 30-річного гравця потрібен інший підхід, ніж до 20-річного. Став більш західним тренером.

– 2008-го ви отримала тренерський ПРО-диплом у Києві. Чому проходили навчання в Україні?
– В Англії слід стати в чергу, щоб записатися на тренерські курси. Там дуже багато охочих працювати наставниками. Я чекати не хотів. Звернувся в Шотландську футбольну асоціацію. Там була та ж система. У Києві чекати не довелося. Пройшов курси, отримав диплом, кожні три роки його продовжую. З великим задоволенням приїжджаю до столиці України. Тут пройшли найкращі роки моєї ігрової кар’єри, у складі «Динамо» я чотири рази виграв чемпіонат та Кубок країни, Кубок Кубків. Навіть не віриться, що опинився в «Динамо» понад 40 років тому. Здається, що це було недавно. 

Сергій Балтача. Захисник. Народився 17 лютого 1958 року в Маріуполі.

Вихованець дитячої команди «Карамелька» й харківського спортінтернату (ХДВУФК-1). Перші тренери – Валерій Сидоров та Микола Кольцов.

Виступав за команди: «Металіст» (1976), «Динамо» (1978 – 1988), «Іпсвіч Таун» (1988 – 1990), «Сент-Джонсон» (1990 – 1993), «Колідоніен Тістл» (1993 – 1995).

Чемпіон СРСР (1980, 1981, 1985, 1986). Володар Кубка СРСР (1978, 1982, 1985, 1987). Володар Кубка володарів Кубків УЄФА (1986).

За збірну СРСР зіграв 45 матчів, забив 2 голи.

За олімпійську збірну СРСР зіграв 2 матчі.

Віце-чемпіон Європи (1988). Бронзовий призер Олімпійських ігор (1980).

Чемпіон світу U-20 (1977). Чемпіон Європи U-23 (1980).

Максим Розенко, журнал «Динамо Київ» (№2 за квітень-червень 2019 року)