Парад незалежностей

Розпад радянського футболу розпочався навіть раніше розпаду Радянського Союзу: на чемпіонат СРСР 1990 року не вийшли команди Грузії, за ними, уже на початку нового сезону, – команди Литви, слідом – інші балтійські республіки. В Україні з весни 1990-го розпочалася полеміка в ЗМІ щодо появи власного чемпіонату та збірної.

Як не опиралася союзна федерація, які манівці не вигадувалися – на кшталт збірної СНД і проекту «чемпіонату незалежних держав», загальна думка громадськості була на стороні власного футболу. Підтримали цю ідею в спеціальному зверненні ветерани київського «Динамо». А динамівець Віктор Банников, очоливши новостворену Федерацію футболу України, розпочав переписку з ФІФА, добиваючись легалізації українського чемпіонату та збірної.

На всеукраїнському референдумі 1991 року 90% жителів УРСР підтримали самостійність України, а після оголошення про незалежність Канада, Польща та інші держави світу почали процес визнання нашої країни. Федерація футболу України в грудні 1991 року підтвердила ці ідеї у футболі:

– Федерація футболу України є самостійною, незалежною, громадською організацією, що не входить до складу федерацій футболу інших держав.

– З метою розвитку рівноправних відносин із федераціями футболу інших держав, Федерація футболу України є відкритою для співробітництва організацією.

– Федерація футболу підтверджує свою прихильність цілям і принципам статутів ФІФА та УЄФА і зобов`язується їх виконувати.

На весну ФФУ намітила прем’єрний весняний чемпіонат 1992 року. Тож черговим важливим кроком на цьому шляху була поява власної збірної. Вона могла зібратися й раніше, зіграти свою прем’єру в Києві, задіяти всіх найбільших зірок. Вийшло трошки інакше.

Прем’єра в Ужгороді

29 квітня 1992 року – день народження національної збірної України з футболу. Але це стало ясно все ж значно пізніше. Спершу збірній України випадало визначитися з суперником – розглядалися різні варіанти, аж поки громада Закарпаття на чолі з ентузіастом Юрієм Гецком, не запропонувала Банникову той варіант, який і ввійшов в історію.

Угорщина, як суперник, була фінансово вигідною – готова була виїхати на матч в сусідню країну, не ставила особливих матеріальних вимог, сприймала нашу команду як гідного для себе суперника. От тільки провести матч 21-22 квітня на Республіканському стадіоні Києва Федерація не змогла через безгрошів’я. Серед численних українських скоробагатьків не знайшлося бажаючих віддати відносно невелику суму на організацію матчу в столиці. Як не знайшлося коштів і на оплату в валюті квитків туди й назад нашим зірковим легіонерам – Чанову, Литовченку, Заварову, Бєланову, Протасову та багатьом іншим, які не проти були зіграти за збірну України, але організаційний безлад ФФУ і бідність, яка межувала зі злиднями, так і не дозволили більшості з іменитих ветеранів приміряти синьо-жовту форму.

А от Ужгород, через близькість до країни-суперниці та великий ентузіазм у проведенні матчу, став містом проведення історичної гри. Місце зустрічі – стадіон «Авангард», 29 квітня 1992 року, 17:00. Ціна квитка – 50 купонокарбованців.

«Динамо» – як базова команда збірної

Весна 1992 року була складним часом для «Динамо» – кияни програли груповий турнір експериментального формату Ліги чемпіонів, а пізніше – й золоті медалі прем’єрного чемпіонату України. Проте весь склад нашої команди готовий був допомагати збірній України робити її перші кроки.

Віктор Прокопенко, якому після тривалих тренерських перипетій доручили очолити збірну (в тренерську раду входив і динамівець Анатолій Пузач), викликав на перший матч наступних футболістів:

Воротарі – Гришко («Чорноморець»), Кутепов («Динамо»); захисники – Беженар («Дніпро»), Драгунов («Шахтар»), Лужний, Ю.Мороз (обидва – «Динамо»), Нікіфоров, Третяк (обидва – «Чорноморець»); півзахисники – Анненков, Ковалець, Заєць (всі – «Динамо»), Дудник («Металург» З), Погодін («Шахтар»), Сак, Цимбалар, Шелепницький (всі – «Чорноморець»); нападники – Гецко, Гусєв (обидва – «Чорноморець»), Саленко («Динамо»), Щербаков («Шахтар»).

Семеро динамівців Києва, а біля них – ще кілька гравців, які пройшли школу нашого клубу.

Ще однією проблемою для тренерського штабу збірної стала накладка по датах – того ж дня на московських «Лужниках» збірна СНД на шляху до чемпіонату Європи мала зіграти з Англією, і вихованець київського футболу Бишовець не відмовив собі в задоволенні задіяти Кузнєцова, Цвейбу, Онопка, Лютого, Канчельскіса, Михайличенка, Юрана, які цілком могли б у цей день (а краще – тижнем раніше) дебютувати в збірній України.

Прем’єра на мінорі

Угорська збірна була значно досвідченішою за українську, яка так і не змогла задіяти своїх основних зірок. Тренер Імре Еней, який кількома роками раніше привів «Стяуа» до перемоги над динамівцями в матчі за Суперкубок УЄФА, сповна скористався перевагою в зіграності та міжнародному стажі своїх підопічних.

Україна – Угорщина – 1:3
Голи: 0:1 Шалої (61), 0:2 Кіпріх (70), 0:3 Кіпріх (84, з пенальті), 1:3 Гецько (90).
Україна: Кутєпов, Лужний, Никифоров, Беженар, Третяк, Ковалець, Цимбалар, Шелепницький, Саленко (Гецько, 59), Погодін (Сак, 56), Щербаков (Гусєв, 69). Тренер: Віктор Прокопенко.
Угорщина: Брокхаузер (Томаш Балог, 88), Монош, Телек, Шимон, Лерінц (Ковач, 86), Лімпергер (Тібор Балог, 58), Кіпріх, Мартон (Іллєш, 82), Шалої (Пішонт, 74), Ліпчеї, Вінце. Тренер: Емеріх Еней.
Попередження: Ковалець — Монош, Шалої.
29 квітня 1992 року. Ужгород. Стадіон «Авангард». 13 000 глядачів. Товариський матч.

Ця історія має бути повчальною для всіх, хто цікавиться вітчизняним футболом. Адже, якби були тоді при справі професіонали, яким до снаги було провести в Україні чемпіонат Європи та низку міжнародних турнірів, можливо, усі найсильніші гравці стали б під український прапор і ми не втратили б ціле покоління. І тоді прем’єрний матч згадувався б зовсім інакше, а не «глевким млинцем». Однак для історії навіть невдала, загалом, прем’єра важлива як почин – щоб мати, з чим порівнювати, вихідні дані та розуміти, куди сягнули ми пізніше. Отже, все було недарма, збірна України та незалежний футбол відбувся. І, попри прогнози недоброзичливців, досягнув висот, про які ті ж недоброзичливці можуть і зараз тільки мріяти...