Романтичний ореол, яким окуті матчі збірної, зменшується. Кожен починає розуміти, що в таких іграх футболісти все одно грають не тільки за свою країну, за тебе, а залишаються професіоналами, тобто отримують за це гроші.

Але повністю вигнати зсередини усі ці дитячі патріотичні враження практично неможливо. Нехай, в таких міжнародних іграх футболісти не грають тільки за свою країну, але вони все одно є представниками нації, їх хочеться якось особливо критикувати та обговорювати. Зрештою, від вболівання за улюблену команду можна відмовитись, але не від того, аби вболівати за власну країну.

Тому навіть у зрілому віці з великим досвідом хочеться чекати матчі збірної України з якимись особливими відчуттям. Хочеться, але ніяк не виходить.

Протягом цього збору Україна зіграє дві контрольних гри з Марокко та Албанією. Важлива цінність усіх цих матчів, які не мають статусу офіційних в тому, що вони є частиною підготовки до чогось важливого. Але збірна України пропускає чемпіонат світу, лише восени вона зіграє більш-менш офіційні ігри нового турніру Ліги Націй, а відбірний до Євро-2020 стартує через 10 місяців.

Коли Олексій Михайличенко був головним тренером національної збірної, він буквально вимагав називати товариські матчі контрольними, мовляв, товариський матч звучить ніби щось непотрібне, тоді як контрольний поєдинок – наче б то якийсь важливий. Через нього команда готується. До чого готується збірна України?

Певно, після цих ігор і вболівальники, і спеціалісти, і сам Андрій Шевченко не відмовляться від того, аби робити якісь висновки. Це завжди відбувається. Але наскільки велика цінність цих ігор, аби висновки після них також були цінними?

Припустимо дебютує Микита Бурда чи Микола Шапаренко, покаже/не покаже хтось з них сильну гру, наскільки серйозними можуть бути висновки щодо цього?

Увесь цей збір національної команди зовсім не схожий на підготовку до важливих чи хоча б контрольних ігор. Швидше за все якась група людей зібралась разом, аби повеселитись, подуріти, а ще пограти у футбол з якимись хлопцями із сусіднього табору.

Багато гравців через травми, пошкодження чи якісь інші причини просто не приїхали на збір, інші – поїхали звідти по ходу. Руслан Малиновський взагалі пропустив усю підготовчу частину, приєднавшись до збірної вже після перельоту з Харкова до Евіана. Можна було приїхати, коли захотів, можна було взагалі не їхати. Це явно не показники того, що гра з Марокко буде якоюсь потрібною чи важливою, а ще більше – гра з Албанією через декілька днів.

Коли з’явилась інформація про те, що через поганий рівень стадіону її вирішили відмінити, то багато хто навіть з самих футболістів видихнув. Просто раніше розпочнеться відпустка. Тобто, офіційна відпустка, адже ця підготовка до ігор виглядає саме частиною відпочинку.

Що й говорити, якщо сам головний тренер Андрій Шевченко пропустив більшу частину збору в Харкові. Спершу він грав у виставкових матчах своїх друзів, а потім був важливою частиною фіналу Ліги чемпіонів в Києві. Навіть якщо повністю довіряти своїм помічникам та гравцям, то все одно важко зрозуміти, що якісь насправді важливі збори можуть пропускатись саме через такі причини.

Якщо ці матчі не важливі для тренера збірної, чому вони повинні бути важливими для когось ще? Якщо їх необхідність настільки занижена, то навіщо їх взагалі грати?

Ситуація зі стадіоном гри з Албанією підняла ще одне питання з цього приводу, примусила поглянути ще з одного боку. В Україні, між іншим, вистачає стадіонів, які б підходили до ігор такого рівня. Десь в Івано-Франківську, Черкасах, Запоріжжі, Тернополі – в містах, де збірна України взагалі ніколи не грала, але могла б зіграти якийсь товариський матч.

І нехай Марокко не захотіло б сильно літати в інші країни, адже у команди підготовка до чемпіонату світу, а що заважало домовитись про матч з Албанією десь в Чернівцях, Кропивницькому чи Полтаві?

Не можна змусити вважати серйозним чи важливим матч, який відбувається на якомусь маленькому стадіоні в Австрії, Іспанії, Бельгії чи Швейцарії (останні товариські матчі збірної України). Мальовничі фотографії з соцмереж українських футболістів, які переїхали до Франції для підготовки до цих ігор, показують, що вони просто перебрались до іншого табору відпочинку, ще більш гарного та спокійного.

А якби грали в Луцьку, Миколаєві чи Чернігові, то перед своїми вболівальниками ще б довелось якось бігати та працювати. Можливо, б гра була якоюсь інтенсивною чи цікавою, а не просто якимось цікавим способом проведення часу на природі під час відпочинку.

Якісь інші висновки шукати не потрібно. Ці ігри з Марокко та Албанією у їх такому вигляді не потрібні взагалі нікому, а особливо тим, хто насправді вболіває за збірну України. Це не матчі збірної з якоюсь метою, просто товариські поєдинки якихось людей з України в жовтих чи синіх футболках.

Чи у когось є романтичний ореол щодо матчу команди десь там на напівпорожніх стадіонах швейцарських чи французьких чи де-там-вони-є сіл?