Вправний снайпер львівського СКА, поповнивши лави київського «Динамо», дебютував у складі команди Віктора Маслова 15 квітня 1965 року. Московських одноклубників, чиї ворота захищав Лев Яшин, господарі тоді обіграли – 1:0.

Саме йому судилося розпочати лік голам киян у Кубку європейських чемпіонів. 20 вересня 1967 року «Динамо» на виїзді сенсаційно перемогло чинного володаря трофея – шотландський «Селтик». Рахунок на стадіоні «Паркхед» у Глазго вже на третій хвилині, відгукнувшись на передачу Йожефа Сабо, відкрив Анатолій Пузач.

Повторну зустріч із «Кельтами» динамівці звели внічию – 1:1. У той вечір, 4 жовтня 1967 року, реконструйована головна спортивна арена української столиці вперше прийняла на трибунах понад 100 тисяч уболівальників.

Якщо в сезоні-1966 Анатолій Пузач певним чином перебував у затінку інших форвардів «Динамо» – Хмельницького, Бишовця та Поркуяна, то впродовж двох наступних «золотих» років він уже органічно доповнював атакуючу ланку, щороку підвищуючи планку снайперського показника. 11 голів у 1968-му зробили нападника найкращим бомбардиром колективу.

Жодного сезону в складі «Динамо» Анатолій Пузач не залишався без трофеїв чи нагород. Він чемпіон Союзу 1966-68, 1971 рр., віце-чемпіон 1965, 1969, 1972-73 рр., володар Кубка СРСР 1966 року, фіналіст 1973 р. Загалом у київському клубі провів 255 матчів, забив 65 м’ячів.

Учасник світової першості 1970 року, Анатолій Пузач залишиться в історії як фігурант найпершої заміни на мундіалях. Він вийшов на поле після перерви стартового матчу турніру між командами Мексики та СРСР замість одноклубника Віктора Серебряникова.

Свій останній чемпіонський титул у якості гравця Пузач здобув у 1971 році. Гратиме ще два сезони, поки поруч набиратиметься досвіду юний Олег Блохін. Залишить великий футбол після прикрої травми в поєдинку проти «Зорі».

Увійшовши до тренерського штабу Валерія Лобановського, Анатолій Пузач попервах працював із дублюючим складом. Згодом пересів на лаву поруч із старшим тренером. Для Метра був надійним помічником, для багатьох гравців – справжнім другим батьком.

Із часом і Володимир Веремєєв, із котрим Анатолій Пузач устиг пограти в одному складі на початку 1970-х, приєднався до кола асистентів Лобановського в якості начальника команди. Цей керівний тріумвірат забезпечив чемпіонські титули та кубкові тріумфи «Динамо» в 1985-90 рр.

Вітання з чемпіонством 1990-го – останнім титулом киян радянської доби – Анатолій Кирилович приймав уже в якості старшого тренера. Таким чином, лише одне динамівське «золото» з 13, найперший тріумф 1961-го, обійшлося без участі Пузача: до чотирьох медалей гравця він додав вісім найвищих відзнак наставника!

Навіть перебуваючи в центрі уваги, він прагнув уникати публічності, великих інтерв’ю практично не роздавав. Хоча завжди з розумінням ставився до роботи журналістів, залюбки здійснював комунікацію між представниками преси та гравцями.

Кириловича поважали та любили – як у команді, так і в усій футбольній спільноті. Щирий і відкритий, він завжди мав напоготові дотепний жарт і фірмову сонячну посмішку. А вже для своїх асистентів, як от для Володимира Безсонова, – слушну та цінну пораду.

Свій останній «фінал» імперської доби – восени 1990-го проти московського ЦСКА – Пузач із блиском виграв. У першому фіналі епохи Незалежності – влітку 1992-го у Львові, проти сімферопольської «Таврії» – на жаль, поступився. То був не день «Динамо». Не його день...

Творчу паузу Анатолія Пузача перервало повернення до рідного клубу Валерія Лобановського наприкінці 1996-го. Друзі-однодумці знову возз’єдналися, «Динамо» знову поставило гучні успіхи на конвеєр, делегувавши до національної збірної не лише асистента головного тренера, але й переможні амбіції.

Анатолій Кирилович працював у тренерському штабі київського «Динамо» до 2001 року. Залишив по собі гідних спадкоємців: зокрема, Олексій Михайличенко та Анатолій Дем’яненко згодом і самі небезуспішно працювали на чолі рідного колективу.

А ще – добру та світлу пам'ять...

Юрій КОРЗАЧЕНКО