Це для одноклубників і вболівальників «Динамо» (Київ) Макар Михайлович Гончаренко був «Макарчиком» – для суперників лишався грозою і загрозою. Перший києводинамівець – лауреат в номінації найкращий бомбардир сезону. Один із найрезультативніших гравців команди, справжній законодавець мод у тодішньому футболі. А вже якщо говорити про долю людську – то навіть у кінематографі та художній літературі залишився. Бо із крем’яного, залізного покоління…

Макар Гончаренко народився 5 (18 за новим стилем) квітня 1912 року в Києві в робітничій родині. На час його дитинства припали перша світова, революція, громадянська війна – тут уже було не до освіти, не до розваг. Бідував, а тому рано розпочав заробляти собі на шматок хліба. Навчився латати взуття – з того й жив.

Але мрію про футбол зберігав у своєму серці – а тому з часом на правах форварда-самородка прибився до юнацької команди заводу «Комунальник». Саме з того часу, від 1929 року, й потрапив, власне, в організований, а не «дикий» футбол. Надалі грав за команду трамвайного заводу імені Домбаля, легендарний «Залдор» («Желдор») – команду залізничників.

Коли колишній начальник Київського окружного відділу Державного політичного управління Васілій Іванов (він із іншими чекістами – Западним і Бармінським – стояв біля витоків футбольної команди динамівського спортивного товариства) перейшов на роботу в ОДПУ по Івановській промисловій області, він запросив відразу кількох київських футболістів у команду свого нового міста роботи. За «Динамо»/«Основу» (Іваново) грав і Макар Гончаренко – саме там із осені 1932 року по кінець 1934 року він і пережив жахливий час рукотворного голодомору, влаштованого в Україні. Разом із земляком Василем Правовєровим «Макарчик» швидко проявив себе в Івановому – грав за міську збірну й навіть збірну команду РРФСР. Іванове, за підтримки киян, стало віце-чемпіоном радянської Росії 1934 року.

А коли повернувся – спершу підтримував форму в команді Управління прикордонної і внутрішньої охорони в першості Києва, звідки його й покликали в київське «Динамо». І дуже своєчасно: вже наступного року стартував чемпіонат СРСР з футболу, який в 1936-1991 роках був основним регулярним змаганням на 1/6 планети. Київське «Динамо», переживши дуже тяжкі часи, ледве не втративши через погане фінансування й скрутне положення всіх своїх лідерів, відродилося й виграло показовий чемпіонат УСРР 1936 року, а також три прем’єрних розіграші Кубка УСРР.

«Швидкий, спритний, добре володів дриблінгом, чітко завершував голами виходи один на один з воротарем. Уміло діяв без м'яча, спритно звільняючись від опікунів і точно вибираючи місце для продовження атаки», – такої ігрової характеристики удостоївся правий край динамівського нападу Гончаренко. «Макарчик», хоча зростом був невеличкий (161 см), вирізнявся хорошим володінням м’ячем, умінням обіграти й пробити. Його багаторічний товариш по групі атаки, Костянтин Щегоцький, так у власній книзі описав Макара: «Ніхто не вмів краще за нього звільнятися від опікунів. Коли команда наступала, він знаходив найкраще місце для продовження атаки. Коли Гончаренко виходив сам на сам із воротарем, я вже не біг уперед, бо знав: буде гол. М’яч він посилав у ворота тихенько, але так підступно й точно, що воротарі були безсилі щось вдіяти».

За три роки в Вищій союзній лізі (тогочасна Група «А») Гончаренко забив 30 м'ячів у 77 матчах (ще 5 матчів, 3 голи – в першості СРСР серед збірних міст 1935 року). Ще 3 м’ячі в 9 матчах забив на Кубок СРСР. 18 травня 1938 Гончаренко у матчі «Динамо» (Київ) — «Спартак» (Ленінград) – 7:0 став першим динамівцем, який забив більше двох м’ячів за гру (відразу чотири!), через два місяці, вже в матчі з бакинським «Темпом», до цього «покера» Макар додав ще й хет-трик. У сезоні 1938 року Макар забив 20 м’ячів, установивши тодішній рекорд серед вищолігових бомбардирів (пізніше його перекриє спершу легендарний Федотов, потім – Бобров, Соловйов, Сімонян, а за ним – Протасов). Отже, Макар Гончаренко став першим українцем, який здобував звання найкращого бомбардира чемпіонату СРСР. Опитування Футбольно-хокейної секції України визначило Макара найкращим футболістом УСРР 1938 року.

Це був час становлення радянського клубного футболу, й перша команда київського «Динамо» на хорошому рівні проявила себе в прем’єрних союзних чемпіонатах. Срібні медалі за підсумками весняного сезону 1936 року й бронзові – 1937 року. Гравці команди брали участь у міжнародних матчах, виступали за збірну міста. Нема нічого дивного, що Гончаренко, як один із провідних динамівців, був на перших ролях у команді.

Чудові результати, яскрава й результативна гра – Макар Гончаренко провів у київському «Динамо», напевно, найкращі свої роки. Догравав у київському «Локомотиві» та одеському «Спартаку», де його й застала війна. Під час окупації Києва знаходився в тещі, там і знайшли його товариші. Грав за легендарну вже команду «Старт». Лише історики вправі говорити про ті події, які стали частиною легенди під назвою «Матч смерті». Головне інше – Макар Михайлович був серед тих, хто вижив.

І в 1944-45 роках, у час, коли «Динамо» (Київ) лише відроджувалося після тяжких втрат, він був одним із тих, хто наново збирав колектив і безпосередньо допомагав молоді та ветеранам на полі. Уже в мирний час Макар Гончаренко догравав у «Харчовику» з Одеси та навіть херсонському «Спартаку». Хорошому футболісту буває важко награтися, але наш герой зумів це перерости й став тренером.

Хоча очолював, по суті, тільки одну дорослу команду – «Авангард» (Жовті Води) в 1962 році, надалі багато років працював із юними футболістами. У київському СКА, де він тренував юнацький склад, через його руки пройшла не одна сотня футболістів, в тому числі, й тих, хто в майбутньому перевершив свого учителя.

Макар Михайлович до кінця життя залишався людиною футболу й відданим, вірним динамівцем. Ніколи не відмовляв у зустрічах зі школярами, любив вийти на поле у складі ветеранської команди «Динамо», відвідати зустрічі з вболівальниками. За це й заслужив особливу, величезну любов, яка збереглася на роки навіть тоді, коли наступні покоління в десятки разів перевершили скромні досягнення динамівців 30-х.

Помер Макар Гончаренко 1 квітня 1997 року в Києві. Йому було 84 роки. Він був одним із останніх представників свого легендарного крем’яного, залізного покоління…