Звісно, можна звинувачувати вболівальників, радість яких обмежилася постами у «Фейсбуку». Проте, що зробила для того, аби явити чемпіонів людям, національна федерація, пардон, асоціація футболу? Виглядає, кількох десятків телекамер і шумового ефекту, створеного пригодованими «фанатами» організаторові дійства, першому віце-президентові ФФУ-УАФ Вадимові Костюченку було достатньо, щоб сподобатися своєму господареві, керманичеві Асоціації Павелку.

На лихо наших діячів, майже того ж дня вшановували чемпіонів Національної баскетбольної асоціації в Торонто. Вони виграли титул вперше в історії. Хтось скаже, що порівнювати НБА і моложіжний чемпіонат світу з футболу складно. З одного боку це так. Але з іншого? Місто Торонто має ще й легендарну хокейну команду. «Мейпл Ліфс» – 13-разові чемпіони Національної хокейної ліги.

А що має Київ і Україна? Що має український футбол? Два Кубки кубків і Суперкубок УЄФА київського «Динамо», останній з яких здобутий 33 роки тому? Титул чемпіонів Європи серед юнаків на турнірі, який відбувався у Донецькому регіоні в 2009-му? Історичним максимумом національної збірної з футболу часів незалежності був чвертьфінал чемпіонату світу-2006. Це все.

То невже хлопці Олександра Петракова не заслужили, щоб про точний час їхнього приїзду повідомили під час прямої трансляції, про це було достатньо інформації в соцмережах? Невже важко було встановити сцену в центрі міста, пустити автобус із чемпіонами Хрещатиком, а не обмежитися комсомольськими промовами і камерною атмосферою задушливого «храму футболу»?

Так ось, про Торонто. За різними оцінками, на вулиці міста вшанувати «Репторс» вийшло від півтора до двох мільйонів людей. Оскільки день був будній (а не вихідний, як у нашому випадку), мер міста просив приватних працедавців надати своїм працівникам на час святкування вихідний.

Звісно, Кайл Лаврі, Кавай Леонард чи Серж Ібака не потребують додаткової любові. Вони й так вельми популярні. Але зайдіть у їхні соцмережі, почитайте, з яким захватом вони коментують світлини із зображенням людського моря, яке утворилося на їхню честь. Безсумнівно, ці миті залишаться у пам'яті людей на все їхнє й без того насичене життя.

А що залишиться в пам'яті після чемпіонського приїзду в Київ у капітана нашої молодіжки Валерія Бондаря чи володаря «Срібного м'яча» другому футболістові чемпіонату Сергія Булеци? Кволе скандування «У-кра-ї-на» під диктовку Костюченка? Чи солоденькі промови Павелка і Жданова? Вочевидь ми не заслуговуємо тих героїв, яких маємо...