– Роберт Левандовськи чи Кіліан Мбапе?
– Мбапе.

– Кіліан Мбапе чи Ерлінг Голанд?
– Мбапе.

– Мбапе чи Гаррі Кейн?
– Мбапе.

– Мбапе чи Андрій Шевченко?
– Мбапе.

– Мбапе чи Ромелу Лукаку?
– Мбапе.

– Мбапе чи Златан Ібрагімович?
– Напевно, Мбапе.

– Мбапе чи Мохамед Салах?
– Мбапе.

– Тобто із сучасних нападників Мбапе тобі подобається найбільше?
– Поки що так. Я не скажу нічого поганого про інших. Роберт Левандовськи, Гаррі Кейн – теж дуже хороші нападники, які довго виступають на топ-рівні. Кейн зараз у «Баварії», забиває багато голів і виграв свій перший трофей. Левандовськи, як на мене, свого часу заслужив «Золотий м’яч», але тоді була пандемія і його просто не вручили. Мені здається, це було трохи несправедливо.

– Чим саме тебе так приваблює Мбапе?
– Його швидкість, фінти, можна сказати – магія. Це особливо було видно у фіналі чемпіонату світу. Те, що він зробив для своєї збірної, було неймовірно. Шкода, що вони тоді програли. Я, якщо чесно, вболівав за Францію, бо більше за Роналду, ніж за Мессі. Хотілося, щоб переміг Мбапе, бо він зробив усе для цього. Ну і зараз він грає в команді, за якою я стежу – у «Реалі». Забиває багато голів, приносить перемоги, тому мій вибір – Мбапе.

– Ти сказав, що більше за Роналду, ніж за Мессі. Чому?
– Я не проти Мессі. Мессі – неймовірний футболіст. Якщо дивитися на досягнення – чемпіонат світу, вісім «Золотих м’ячів» – він, мабуть, на найвищому рівні. Але мені особисто більше подобається Роналду. Я просто завжди був за нього.

– Ти взагалі багато футболу дивишся?
– Раніше дивився більше. Було більше часу. Дивився майже всі матчі «Манчестер Юнайтед» і «Реала», багато ігор англійської Прем’єр-ліги. Зараз трохи менше. Якщо матчі вдень, то не завжди виходить подивитися. Але топові ігри, Лігу чемпіонів, матчі збірних – намагаюся дивитися.

– Ти народився у 2006 році. Це досить символічний рік для українського футболу – тоді збірна дійшла до чвертьфіналу чемпіонату світу. Багато хто каже, що ваше покоління теж дуже сильне. Ти це відчуваєш?
– Про 2006 рік справді багато говорять. Є багато хороших, талановитих гравців. Навіть якщо взяти лише «Динамо», то багато хлопців уже підтягуються до першої команди. Якщо не помиляюся, з нашого року вже п’ятеро тренуються або виходять на поле з основою. Думаю, це дуже хороший показник.

– У юнацьких турнірах ви домінували?
– Так, у нас була дуже сильна команда. В академії ми майже всіх обігрували. Пам’ятаю сезон U-15 чи U-16, коли виграли десять матчів із десяти. Навіть «Шахтар» обігрували впевнено – 5:1 вдома і 3:1 на виїзді.

– Була серйозна конкуренція з іншими клубами?
– Так, звичайно. Дуже сильні команди були у «Дніпра», «Металіста», «Шахтаря». Саме з ними було найважче грати.

– Ти пройшов усю систему «Динамо» – від школи до першої команди. Наскільки це складно?
– Це дуже складно. Нас у наборі було приблизно 60 людей. А якщо говорити про тих, хто дійшов до кінця, то залишилися фактично тільки я і Кирило Осипенко.

– Чому так мало доходять до дорослого футболу?
– Дуже велика конкуренція. Постійно приходять нові гравці на перегляд, змінюються тренери. Тому потрібно пройти багато етапів. І, напевно, дуже важлива підтримка батьків. Коли рідні в тебе вірять, це допомагає. Ну і характер теж дуже важливий.

– Багатьох здивувала твоя фраза, що ти хочеш стати найкращим бомбардиром чемпіонату. Чому ти сказав це так прямо?
– А що тут такого? Якщо я нападник, то моя робота – забивати голи. Коли я почав більше грати, виходити з перших хвилин, то зрозумів, що маю допомагати команді саме голами. Якщо нападник не хоче забивати і ставити собі такі цілі, то, мабуть, йому варто грати на іншій позиції.

– У тебе зараз дуже хороша результативність. Звідки така впевненість?
– Думаю, це довіра. Раніше я виходив на 10-20 хвилин, а зараз отримав більше ігрового часу. Плюс підтримка тренерського штабу і партнерів. Ми багато розмовляємо, розбираємо ігри, працюємо над помилками. І, звичайно, дуже важлива віра в себе. Багато залежить саме від голови. Якщо ти там не сконцентрований, якщо в тебе щось зайве в голові і ти переживаєш, то тоді набагато важче. Я через це все проходив. Бувало, що на тренуванні мені було страшно віддати пас комусь чи прийняти м’яч. І через це все приходить досвід, а потім, можливо, і результат.

– Чому страшно?
– Тому що старші. Тому що можуть напхати. Ти граєш в академії, в U-19 – там усі твого віку, ти з ними на одній хвилі, постійно спілкуєшся, весь час разом у команді. А тут ти молодий, тебе ніхто не знає, і ти приходиш у команду, де грають Ярмоленко, Буяльський, Караваєв, Бущан. Це дійсно складно. Ти ж не будеш з ними одразу розмовляти, жартувати чи ще щось.

Тому це непросто. Коли виходиш на поле, звичайно, там не повинно бути авторитетів – ти сам відповідаєш за свої дії. Але все одно важко перебороти цей бар’єр і почати сприймати всіх рівними, коли вже в першій команді і є цей тиск.

– Як ти його подолав? Бо в Україні часто буває так: люди показують топ-рівень у юнацькому футболі, але не можуть перейти у дорослий. За рахунок чого в тебе це вийшло?
– Було дуже важко. Пам’ятаю, що виходив на тренування – у мене аж ноги трусилися. Я не знаю, це було чисто в голові.

– Тобто тебе ніхто не пресував?
– Ні, ніхто. Усе було чудово. Навпаки, всі підтримували: мовляв, давай, нічого страшного. Були розмови, але просто виходиш на тренування і відчуваєш, що щось не те. Ти не той, ким відчував себе в U19. Там ти розкутий, у тебе все виходить. А приходиш у першу команду – і щось не так.

І в якийсь момент, коли вже вийшов на поле і почало виходити, просто відкинув усі зайві думки. Не знаю, як це сталося, але я перестав звертати увагу. Помилка – ну і що, з ким не буває. Через це зробив крок уперед.

Я навіть із хлопцями про це говорив – із Захарченком, Коробовим, Осипенком. Ми з Осипенком говорили, і він казав: «У мене теж таке, я не можу». Я йому сказав, що це просто треба пройти самому. Трохи потерпіти – і все буде добре.

– Як тебе прийняли старші? Бо раніше були різні історії: могли і жорстко поставити на місце, якщо молоді щось не те скажуть.
– Насправді чудово. Реально чудово. З того моменту, як я прийшов у першу команду, нічого такого не було. Завжди хороша атмосфера, постійно жарти.

Звичайно, на полі є емоції. Якщо ти десь обрізався або щось не так зробив, старші можуть напхати. Але це нормально – вони хочуть, щоб ми прогресували. І якщо щось було занадто емоційно, то після тренування підходили, вибачалися, пояснювали, як краще діяти. Тому такого, як колись у футболі було, зараз уже немає.

– Але ж «Динамо» закінчило рік на четвертому місці. Для такого клубу це незвично. Як ви це переживали?
– Чесно, з боку було важко. Я тоді майже не грав, але бачив усе зі сторони. Думаю, дуже важко було морально. Коли ти морально «прибитий», то ноги можуть бігти, але в голові інші думки – про результати, про невдачі.

Ти виходиш на поле, а на тебе все тисне: одну гру програли, ще одну зіграли внічию, як було з «Карпатами». І через цей тиск дуже важко зібратися. Я бачив, як хлопцям було складно, які вони пригнічені.

Потім змінився тренерський штаб, у нас була розмова – зібралися всією командою і поговорили, що так не може бути. «Динамо» повинно боротися за золоті медалі і за єврокубки. Кожен висловив свою думку. Думаю, це нас зблизило, і ми зрозуміли, що треба просто вигравати кожен матч. Після цього стало трохи легше психологічно, і пішли результати.

– Як проходить твоя індивідуальна робота?
– Є тренажерний зал, а після тренувань ми з Олегом Гусєвим допрацьовуємо на полі завершення атак. Також є теорія – перед кожною грою дивимося нашу гру, розбираємо помилки.

На полі відпрацьовуємо моменти: як правильно розташовуватися, як ставити корпус у певних ситуаціях. Це дуже допомагає в матчах.

– Ви залишаєтесь після тренування самі?
– Захисників немає, але є воротар і хлопці з лінії атаки – Редушко, Яцик, Волошин, Герреро, інші. Хто хоче – той залишається. Не всі хочуть, але я майже завжди стараюся лишатися, якщо дозволяють.

Ми працюємо в основному в штрафному майданчику, бо для нападника це найважливіше. Там усе відбувається дуже швидко: у тебе є секунда, інколи навіть менше – прийняти м’яч, пробити. Тому ставимо бар’єри, фішки, імітуємо захисників, отримуємо щільні передачі і б’ємо по воротах.

– Що ти сам відчуваєш, що найбільше покращив?
– Напевно, вибір позиції і завершення. На зборах я багато моментів не реалізував, хоча повинен був забивати. Тому саме над цими речами працював найбільше.

– Часто говорили, що в тебе є проблеми із зайвою вагою. Наскільки це правда?
– Було складно, тому що я дійсно весь час борюся із зайвою вагою. Про це говорили і тренери, і лікарі. Особливо важко було, коли почали писати в медіа.

Але я пройшов через це завдяки підтримці батьків і своєї дівчини. Дуже багато працював, особливо перед зборами – добре скинув вагу. Коли приїхав, усі це помітили. Тренери сказали, що я став легшим, витривалішим, і порадили знайти свою ідеальну вагу і тримати її.

– Яка вона?
– Зараз приблизно 94 кг. Але хочу ще трохи скинути – до 92 і подивитися, як буде гратися. Колись у U-19 я важив 89-90 кг і реально літав по полю. Потім була травма, трохи набрав вагу. Але зараз мені комфортно, хоча хочу ще трохи покращити форму.

– На початку повномасштабної війни ти міг поїхати за кордон?
– Так, історія могла скластися інакше. Коли почалася війна, я був на базі. Прокинувся від звуків ракет і літаків – це був найстрашніший ранок у моєму житті. Була велика паніка, не знав, що робити.

Потім подзвонив батькам, сказав, що почалася війна, а я в Києві сам. Добре, що в мене був дядько в Києві – ми зібралися і поїхали в село до бабусі. У будинку тоді жило десь 16 людей.

Але довго сидіти я не міг – розумів, що треба щось робити. Ми з Олександром Шевченком домовилися виїхати за кордон разом із його родиною. Я поїхав до Праги і почав тренуватися зі «Славією».

Пізніше з’являлися пропозиції, навіть із Іспанії хотіли взяти на перегляд. Але потім усіх почали збирати в Будапешті, і я знав: якщо «Динамо» кличе, я повертаюся. Це мій рідний клуб, який дав мені все.

– Ти мрієш грати за кордоном?
– Думаю, кожен футболіст про це мріє. Якщо говорити про мрію – це «Реал». А якщо про чемпіонат, то Англія або Іспанія.

– До футболу ти займався боротьбою. Це допомогло?
– Думаю, так. Передусім у пластичності і розтяжці. У боротьбі я навіть сідав на шпагат. Зараз уже не сяду, трохи «закам’янів», але розтяжка залишилася хорошою.

– Якщо в останньому турі буде пенальті: тобі – щоб стати найкращим бомбардиром, а Андрію Ярмоленку – щоб побити рекорд. Ти віддав би м’яч?
– Звичайно. Це була б історія. Він легенда клубу, топ-гравець. Я ще молодий і матиму шанс забити свої голи. А для нього це було б ідеальне завершення кар’єри.

– Який Ярмоленко в команді?
– Дуже допомагає. Ділиться досвідом, підказує, звертає увагу на помилки. На полі і в роздягальні він лідер. І як людина – теж топ.

– Що змінив Ігор Костюк?
– Мабуть, розкутість. З тренером можна пожартувати, посміятися, але водночас він може й жорстко вимагати. Завдяки цьому команда стала більш впевненою і не затиснутою.

– Що було у вашому конфлікті з Владиславом Ванатом?
– Нічого серйозного. Просто емоції. Ми зіграли внічию, і був момент, коли я не почув, що він кричав, щоб пропустити м’яч. Я прийняв його, а він міг виходити віч-на-віч. Через це й виникла емоційна реакція. Але після гри ми одразу поговорили і все закрили.

– Ти готовий до виклику в збірну України?
– Морально – так. Але стараюся про це не думати. Поки триває чемпіонат, думаю тільки про «Динамо» – як перемагати і забивати. Якщо буде виклик – це буде щось неймовірне. Бо для українського футболіста національна збірна – це найвищий рівень.

– У вас мало матчів із повними трибунами. Наскільки це відчувається?
– На жаль, таких ігор було дуже мало. Але матч із «Поліссям» запам’ятався – стадіон компактний, люди гнали команди вперед.

Ще сильне враження залишила атмосфера на матчі з «Галатасараєм». Турки – божевільні у хорошому сенсі, коли йдеться про футбол. Я навіть трохи по-доброму заздрю гравцям цієї команди.

– Твоя футбольна мрія?
– Чемпіонат світу, Ліга чемпіонів, «Золотий м’яч». Це мрії кожного футболіста. А далі – як Бог дасть і як я буду прогресувати.

Роман Бебех