У розмові з кореспондентом Sport.ua він розповів, хто з тренерів зіграв найпомітнішу роль у його становленні, а також поділився планами на майбутнє:

– У спортшколі донецького «Шахтаря», котру після того, як її очолив в 2006 році нідерландець ван Стеє, почали називати академією, спершу діяв у нападі, мабуть, завдяки високому зросту. Потім мене перевели в центр захисту. Звичайно, прикро, що нідерландські фахівці з'явилися в «Шахтарі», коли я вже закінчував навчання. Завдяки ним кардинально все змінилося від умов для занять, так і власне тренувального процесу. Можливо, саме з цієї причини, з нашого випуску лише кілька хлопців зуміли пограти в професійних командах.

– А шансів потрапити до основи «Шахтаря» в тебе не було?
– Я завжди намагаюся бути реалістом, отож, у цьому випадку – ні. Бо тоді в центрі оборони «гірників» діяли Дмитро Чигринський перед від'їздом до «Барселони», Маріуш Левандовський, Ярослав Ракицький. Довелося обмежитися лише кількома викликами на тренувальні збори головної команди.

– І все ж, саме завдяки виступам за «Шахтар-3» та дубль донеччан ти потрапив до юніорської збірної України, яка в 2009 році стала чемпіоном Європи (U-19).
– Тут велику роль зіграло те, що я раніше виступав за юнацьку збірну України й був на видноті. Звісно, було приємно стати чемпіоном континенту, хоча, прикро, що жодного разу так і не вдалося зіграти на цьому форумі.

Це можна пояснити тим, що українцям у кожному поєдинку групового раунду довелося долати сильний опір суперників й лише звитяга над швейцарцями дозволила пробитися до півфіналу. Тому керманичу Юрію Калитвинцеву було не до ротацій та експериментів й він повністю довіряв Сергію Кривцову та Темуру Парцванії, що діяли в центрі захисту. Хоча в подальших протистояннях – із Сербією в півфіналі та з Англією у фіналі – українці виглядали впевнено й заслужено взяли гору.

– Пам’ятаєш хто тоді був на перших ролях у британців?
– Кіран Тріппьєр, Кайл Вокер, Денні Дрінквотер, Раян Беннетт, які й зараз ще на видноті.

– А серед українців хто тоді феєрив?
– Денис Гармаш, Кирило Петров, Сергій Рибалка.

– Той злет на континентальному чемпіонаті мав чималий розголос й, мабуть, футбольне керівництво подбало, аби наша збірна одержала серйозні преміальні.
– Кожен одержував преміальні в залежності від внеску в перемогу. Оскільки я був у запасі, то й винагорода була меншою. Проте й цих коштів вистачило, щоб придбати для батька автомобіль.

– До речі, а хто в твоєму становленні футболіста зіграв найпомітнішу роль?
– Передусім, Анатолій Волобуєв з алчевської «Сталі», який не побоявся довірити мені – 20-річному хлопцеві – місце у стартовому складі цієї першолігової команди. Відзначу й Юрія Вернидуба та Віктора Скрипника, коли я грав під їхньою орудою за «Зорю». Сильні мотиватори, винахідливі в застосуванні тактичних схем. Але найбільше запам'яталася хоч і нетривала співпраця з головним тренером «Чорноморця» Романом Григорчуком. Можливо, тому, що тоді я вже вирішив, що стану тренером й занотовував та аналізував всі заняття.

Так от у Григорчука була врахована кожна дрібниця, як у підготовці, так і безпосередньо в тренувальному процесі. А використання на установках відео матеріалів дозволяло виходити на поле з упевненістю, що ти не лише все знаєш про опонента, а й в курсі, як діяти в тій чи іншій ситуації.

– І все ж, якщо тебе все влаштовувало в «Зорі», то чому ти залишив цю команду в 2015 році?
– Це була моя ініціатива. Дуже кортіло пограти за кордоном. Агент Вадим Шаблій запропонував спробувати свої сили в одній із найсильніших команд Хорватії – «Хайдук» (Спліт). Гріх нарікати, разом із «Хайдуком» ставав призером чемпіонату Хорватії, грав у Лізі Європи.

– Це якраз той період, коли за «Хайдук» виступав ексдинамівець Артем Мілевський?
– Так, але коли я прийшов, то ми були разом лише кілька місяців, а потім Артем прийняв запрошення іншого місцевого клубу – «Спліт».

– Якимись витівками Мілевський у «Хайдуку» не відзначався?
– Ні. Зрештою, Спліт у порівнянні з тим же Києвом – невелике місто, тут важко сховатися. Та й ультрас «Хайдука» уважно слідкували, аби футболісти їхньої команди не потрапляли в якусь халепу. Щоправда, могли бути жорстокі, коли «Хайдук» програвав. Пригадується, коли ми поступилися в дербі загребському «Динамо», то, коли я обідав в одному з кафе, то фани підійшли й сказали, що до мене претензій не мають, проте попередили, щоб я не з'являвся найближчим часом у компанії з іншими гравцями, бо ті дістануть на горіхи.

– «Хайдук» відзначався тим, що вигідно продавав своїх лідерів. А стосовно тебе хорвати не одержували заманливих пропозицій?
– Згідно тієї інформації, що я володію, мене хотів купити данський «Копенгаген», але «Хайдук» відмовився. Знаю, що до «Хайдука» зверталося київське «Динамо» часів Сергія Реброва з проханням відпустити мене на перегляд, проте сплітці знову не дали згоди. Можливо, коли б один із цих трансферів відбувся, то я би вважав, що повністю реалізував себе як футболіст.

– Якщо була така зацікавленість «Хайдука» у твоїх послугах, то чому ти не дограв до кінця навіть дворічний контракт ?
– Усе пояснюється просто: у клубі змінився президент та головний тренер, який прийшов зі своїми футболістами. Я не можу сказати, що мені почали менше довіряти, необхідну ігрову практику мав, тільки вже на позиції опорного півзахисника. Проте я вже не бачив перспективи в «Хайдуку» й за обопільною згодою контракт було розірвано.

– Тренерів, які зіграли визначальну роль у твоєму становленні, ти назвав. А кого б ти виокремив зі своїх колишніх одноклубників?
– Залишилися найкращі спогади про Дмитра Хомченовського, легіонерів Янніка Болі та Данило із «Зорі», у «Хайдуці» запам'яталися Йосип Юранович, Нікола Влашич. Відчувалося, що в Спліті вони довго не затримаються.

– Твоїм останнім клубом в кар'єрі став львівський «Рух», який сміливо можна назвати «порушником спокою» в поточному чемпіонаті УПЛ.
– За стилістикою гри «Рух» десь нагадує італійську «Аталанту», коли її лави захищав наш Руслан Маліновський, – така ж заточеність на атаку, висока динаміка, бійцівська вдача. Можливо, перевага «Руха» й у тому, що над молодими футболістами не тяжіє результат, тому вони розкуті, грають у своє задоволення. Львів'яни обрали свій вектор розвитку й цікаво, наскільки високо зможе злетіти команда наступного сезону.

– У тебе чинний контракт із «Рухом» до кінця сезону, проте ти вирішив зосередитися на тренерській роботі.
– Який сенс витрачати дорогоцінний час, коли ти чудово усвідомлюєш, що твої кращі матчі вже позаду?

А в Академії «Руха» створені прекрасні умови для роботи. Допомагаю відомому в минулому футболісту Богдану Єсипу тренувати 16-річних гравців. Одержую від кожного заняття справжню насолоду. Хочу передати підопічним усе, що вмію та знаю.

– Ти вже визначився зі своєю стратегією в тренерській діяльності?
– Я ніби знову той 16-річний юнак, який лише починає свій шлях у футболі, тільки тепер уже в тренерській кар'єрі. Однозначно, що ставку буде зроблено на атакувальний футбол з використанням різних тактичних схем. Не можна, щоб до тебе звикали, тоді в суперника з'явиться додатковий шанс. Я буду щасливий, коли підготую підопічних, які підуть далі за мене.