– Довгий час сидів на заміні. А протирати труси на лаві запасних сенсу не бачу, – каже А. Тлумак. – Поговорив із Мироном Богдановичем, вирішили, що мені буде краще в «Зорі». З Маркевичем у мене і надалі хороші стосунки. Не кажу, що стовідсотково в Луганську мені буде краще, це покаже час. Але такий крок був потрібний мені. Розраховую, що таки в новій команді зможу себе проявити.

– А чому саме не зумів «заграти», як сказав Мирон Маркевич, у «Металісті»? – У футболі таке часто трапляється, що змінивши команду, людина не може продемонструвати свій потенціал. Словами це важко пояснити. Клуб може бути сильнішим чи слабшим, але трапляється так, що тобі в ньому не «йде». Тобто існують команди, які тобі чомусь не підходять. А чому саме в «Металісті» мені не «пішло», важко сказати.

– Можливо, це через відсутність упевненості… – Упевненість у своїх силах була, мені ж не 15 років, щоб не вірити в себе. Іноді просто фантастичні голи залітали у мої ворота – здавалося, м’яч летить повз, а в останню мить через рикошет опиняється у сітці. А коли у воротах Горяїнов, іноді за всю гру не було жодного удару в рамку. Але достеменно пояснити причини я не можу. Так сталося…

– Будемо відвертими, виходячи з різниці в класі «Металіста» та «Зорі», в луганській команді у твої ворота битимуть частіше… – Нехай, це не важливо… Для воротаря це добре, коли в нього багато роботи. Краще впродовж усього матчу бути в грі, аніж впродовж 90-та хвилин бути без роботи, а на останній хвилині пропустити гол. Тоді тобі одразу ж дорікнуть. Мовляв, один удар й один гол. Краще пропустити гол після десяти ударів (сміється).

– В «Металіст» ти перейшов близько року тому. Припустімо, як би ти знав, що не «заграєш» у новій команді, яке рішення ти б тоді прийняв – таки переїхав би до Харкова чи залишився у Львові? – Ні, звісно я б у Харків не поїхав. Але чи залишився б у Львові, не знаю. Не хотів би про це говорити, оскільки це вже історія. Життя непередбачуване… Сподіваюся, що колись повернуся до Львова. Багато років грав у місті Лева, а тому хотів би в майбутньому повернутися туди.

– Окрім «Зорі» були інші пропозиції? – У мене ж контракт був із «Металістом», а тому інших пропозицій, в принципі, не могло бути. Керівництво клубів зустрілося, обговорило це питання і вирішили обмінятися воротарями. Я навіть не знаю, чи мене віддали в оренду, чи повністю продали. Мені запропонували вигідні умови, я погодився. Часу на роздуми не було, оскільки цього тижня закінчився період до заявки футболістів. Усе вирішилося впродовж двох днів. Ще цього понеділка в мене і думки не було про перехід. А тепер впродовж року гратиму в «Зорі».

– Перед тим як погодитися, вочевидь, ти телефонував Євгену Шмакову? – Так, ми з ним постійно підтримували зв’язок, один до одного їздили в гості. Тому, закономірно, що новиною, насамперед, поділився з ним.

– Зазвичай, багато часу потребуєш для адаптації? – Конкретні терміни періоду адаптації визначити неможливо. Різні команди, різні люди… До когось ти звикаєш одразу, до інших потрібно значно довше пристосовуватися. Знову ж таки, я в «Металісті» не адаптувався. Минуло, здається, вісім місяців, а я там «не прижився». Хоча не можу сказати, що з кимось конфліктував. Із тренерами, партнерами жив добре, але чомусь не склалося. Можливо, на тлі Горяїнова, який є легендою харківського футболу. Можливо, через це, але не певен. Це важко аналізувати, а я цим не надто люблю займатися.

– Мабуть, знаєш із ким «Зоря» проведе наступну гру? – (Сміється) Ну, звичайно, в суботу повертаюся додому…

– Ця гра має для тебе якесь особливо значення? – Звісно, у Львів я приїжджаю, як у своє рідне місто. Деякі футболісти у таких випадках кажуть, що такі матчі є звичайними й навіть буденними. Я не буду приховувати, що для мене протистояння з «Карпатами» є особливим. Я у Львові провів десять років, і донині «Карпати» є рідною командою. Звісно, і «Зоря» стала рідною, але завжди переживав за львів’ян і слідкував за їхніми виступами.