У новому році молодий футболіст сподівається зробити наступний крок уперед, а ми тим часом поговоримо з Романом про його поки що коротку футбольну біографію.

– Скільки себе пам’ятаю, стільки вболівав за »Динамо». Коли мені було шість років, мій дідусь повіз мене на Нивки, де була стара динамівська база, записуватись до футбольної школи. З першого разу мене не взяли, бо я був маленький на зріст. Сказали, що футбольні компоненти в нормі, треба тільки підрости. Наступного разу вже мама повела на стадіон «Динамо», і з другої спроби мене прийняли. З того часу, можна ска­зати, розпочалась моя кар’єра футболіста.

– Виходить, батьки були не проти твого захо­плення? – Ні, навпаки, у них навіть не виникало думки, що я буду займатись чимось іншим. У нас вся родина захоплюється футболом. Мої дідусь, бабуся та мама завжди ходили на футбол, особливо «на Блохіна». Дід сам грав у футбол, щоправда на аматорському рівні.

– Важко було зробити вибір між футболом та на­вчанням? – Чесно кажучи, я не дуже любив вчитися. До сьомого класу ще був хорошистом, а потім ми перейшли в академію, де в нашому класі добре вчився лише Артем Кравець. Він спочатку робив завдання всім іншим, а потім вже собі. У мене ж п’ятірка була лише з фізкультури.

– У вас була дружна група? – Так, дуже. Юнаками, ми, мабуть, жодної гри не програли та побили всі рекорди. Мене часто визнавали кращим гравцем чи нападником на різних турнірах. Колектив у нас був сильний.

– У тебе вдома є якісь кубки чи нагороди? – Звичайно, вдома цілий куточок, де зберігають­ся мої юнацькі трофеї, всіх навіть не перерахую. Тепер залишилося щось виграти на дорослому рівні.

– Хто були твої перші тренери? – Найперший – Юрій Шевченко, який зара­хував мене до динамівської школи, потім був Віктор Гороза, а вже на Нивках потрапив до Володимира Новиченка. Найбільш я вдячний Олександру Лисенку, який був для нас наче батько. Він очолив групу, коли нам було по дев’ять років, і працював наступні вісім років. Його роль була визначальною у моєму станов­ленні, як футболіста. Він дуже допоміг і мені, і багатьом нашим хлопцям. Олександр Олексан­дрович міг і нагримати, і похвалити, хоча за ві­сім років, які ми з ним працювали, він лише пару разів хвалив, бо був дуже вимогливим. З нашої команди він зробив дисциплінований колектив, а з нас – тих, ким ми є зараз. І за це йому дуже вдячні.

– Які у вас зараз стосунки? – Олександр Лисенко пішов з »Динамо» і очо­лив збірну хлопців 1989 року народження за­ради нас, бо мріяв, що ми щось виграємо на високому рівні. Вийшло так, що одного разу я завинив, і він на мене дуже образився. Зви­чайно, відчував свою провину, хоча насправді був майже не винен, але в той час не міг йому нічого розповісти. Із самого дитинства він нас вчив, що краще промовчати, я так і зробив. Але звичайно, ми спілкуємось, я завжди вітаю його з днем народження, новим роком, інши­ми святами.

– Пройшовши всі рівні дитячо-юнацької шко­ли «Динамо», можеш оцінити рівень підготовки юнаків? – Це рівень точно найвищий в Україні. Думаю, в цьому плані навіть «Шахтар» не стоїть поруч. Наскільки я знаю, ніхто із гравців нашого віку у «Шахтарі» не наблизився до першої команди так, як ми. А нас на першому зборі в Іспанії було четверо – Ярмоленко, Кравець, Сахневич і я. Та ще двоє футболістів, на рік старших: Морозюкта Загладько.

– Тренери зразу визначили для тебе позицію на­падника? – Ні, свій футбольний шлях я розпочинав во­ротарем. У ранньому віці нас ще не ділили за амплуа, а пізніше я кого тільки не грав. Не було голкіпера – ставав на ворота, не вистачало за­хисника – був захисником. Коли прийшов Новиченко, він поставив мене на позицію правого півзахисника. І лише Лисенко визначив у напад­ники, отже форвард я з 9-ти років. Хоча іноді діяв і на позиції центрального півзахисника.

– З вашої вікової групи зараз на виду троє на­падників: ти, Ярмоленко та Кравець. Чи не за­багато? – В академії Ярмоленка з нами ще не було. Ми грали з Кравцем, він був висунутим вперед нападником, а я діяв «під ним». А в »Динамо-2» під керівництвом Литовченка та Калитвинцева я навіть грав опорного півзахисника, а Ярмоленко та Кравець попереду. Пізніше і мене почали ставити на вістря атаки, після того, як я добре зіграв і забив гол у матчі з молодіжним складом «Арсеналу».

– Так яка твоя улюблена позиція? – Можу зіграти скрізь. Але більш за все, звичай­но, подобається грати у нападі.

– Як ти вважаєш, якими головними якостями повинен володіти справжній нападник? – Швидкість, техніка, удар, ще гольове відчуття.

– Чому ти вибрав 49-й номер? Він для тебе щось означає? – Одного разу, коли хтось захворів із основно­го складу, Олег Лужний, який тоді очолював команду, взяв нас з Артемом Бутеніним із »Динамо-2» готуватись до матчу разом з першим складом. Зранку ми дізналися, що будемо сиді­ти на лавці запасних. Адміністратор видав нам футболки із 49-м та 48-м номером відповідно. Оце і все.

– У вищій лізі ти дебютував у матчі з полтавською «Ворсклою». Пам’ятаєш той поєдинок? – Так, дуже добре. Емоції, звичайно, словами не передати, дуже хвилювався, весь тремтів. Вийшов на позицію центрального півзахисника, тоді ще пенальті вдалося заробити. Пам’ятаю, відкрився, і Нінкович дав мені пас у розріз, я про-кидував воротаря, і він мене збив.

– А пам’ятаєш свій, поки що, єдиний гол за »Ди­намо»? – Так, у матчі з »Зорею» відзначився з пенальті, який сам же і заробив. Я попросив у Бангура дозволу пробити. У попередній грі у Харкові, коли я заробив пенальті, дав забити йому. Після цього ми домовилися, що в наступній грі, якщо буде подібна ситуація, виконувати одинадцятиметровий буду вже  я. Крім того, у грі із »Зорею» Ісма-ель вже встиг двічі відзначитися.

– Ти вже провів більше десяти матчів у вищій лізі. Можеш сказати, вона набагато відрізняєть­ся від першої? – Існує велика різниця у швидкості, технічній підготовці суперників. Усі набагато швидше приймають рішення. У матчах першої ліги є більше часу: можна прийняти м’яч, зупинитись…у вищій лізі це неможливо. Крім того, багато суперників представляють свої національні збірні, звичайно, з ними складніше грати.

– Які настанови тобі зазвичай дає тренер, коли виходиш на заміну? – Він каже на якій позиції мені діяти та дає за­вдання, щоб я рухався, створював гостроту, за­вдавав більше ударів, обводив суперників біля воріт. На кожну гру він дає різні настанови.

– Юрій Сьомій говорить, над чим тобі потрібно більше працювати? – Такої розмови у нас не було, але, думаю, над фізпідготовкою.

– Як тобі працюється з Юрієм Сьоміним? Імпонує ставлення російського спеціаліста до молоді? – Звичайно, адже до нього лише одиниці по­трапляли до першої команди. А Юрій Павлович та Резо Чохонелідзе завжди слідкують за тим, як грає молодіжний склад та »Динамо-2». Завдяки їм ми з Ярмоленко сюди і потрапили.

– Кого із футболістів вважаєш прикладом для наслідування? – Роналдіньо. Він мій кумир з раннього дитин­ства, ще коли грав у »ПСЖ». Пам’ятаю, я збирав наклейки з його зображенням, вирізав статті про нього із газет. Мені дуже подобається його швидкісна техніка, коли дивлюся, як він грає, просто перехоплює подих. Мені до нього ще дуже дале­ко, це зірка світового масштабу. З цього приводу в академії ми завжди сперечалися з Кравцем, якому подобався Кака.

– Чи існує в першій команді «Динамо» дистанція між молодими гравцями та ветеранами? – Трохи важкувато адаптуватися було лише у перший місяць після того, як нас залучили до основного складу. А зараз всі допомагають, розмовляють, спілкуються. М’ячі носити нас не змушують, хоча в »Динамо-2» така практика існувала. І в »квадрат» я завжди заходив перший (посміхається).

– У тебе залишається час назустріч із друзями? – У мене немає друзів, крім футболістів, адже я з раннього дитинства обертаюся саме у цій сфері. Чи легко йду на контакт? Так, футболіст з футбо­лістом завжди знайде спільну мову.

– Така замкненість не заважає тобі у спілкуванні зі слабкою статтю? – Ні, я з 13-ти років зустрічаюся з дівчиною, ми разом вже шість років, і все добре.

– В українському спорті є ще один Роман Зозу­ля, який досяг значних успіхів у спортивній гімнастиці. Родинних зв’язків з ним не маєш? – Я знаю про нього ще з дитинства, але ми не родичі.