Не дивно, що за рейтингом нашого журналу Олега Кононова було визнано «Людиною року».

Правда, сам Олег Георгійович, попри футбольні звитяги та визнання, залишається людиною скромною і стриманою. Усі успіхи намагається поділити на всіх працівників клубу, не обіцяє золотих гір і неохоче розповідає про особисте. Та все ж дещо в тренера-інтелігента RIA-Львів вдалося випитати. А почали розмову, звісно, з номінації «Людина року».

– Це було великим сюрпризом для мене, але, очевидно, це величезний аванс від львів’ян. Думаю, у Львові є доволі багато людей, які роблять більший внесок у розвиток міста. Та й якщо взяти спортивні результати, ми, звісно, усвідомлюємо, що вже пройшли великий відрізок шляху, який намітили перед собою: принесли до Львова груповий турнір Ліги Європи, дали можливість на власні очі побачити гру великих європейських команд,  але ж, якщо бути чесними, ми нічого не досягнули у цій Лізі Європи...

Тож, звичайно, мені приємна така відзнака, вона мені лестить, але це лише один зі стимулів у роботі, а не привід впадати в ейфорію. До того ж не можна казати, що навіть ці скромні успіхи – це заслуга Олега Кононова. Я не відділяю тренерський штаб від команди і від клубу загалом. Кожен наш крок вперед буде заслугою всіх: і тренерів, і футболістів, і керівництва, і технічного персоналу.

– За той час, що ви живете тут, чи почали вважати себе львів’янином, чи все ж це лише місце тимчасової роботи? Чи є щось у Львові, що могли б назвати для себе рідним? Чи комфортно вам у нашому місті? – Львів відрізняється не лише від міст в сусідніх державах. Відчувається суттєва різниця навіть порівняно з іншими містами України. Очевидно, що в людей інший менталітет, тут особлива енергетика. Це видно навіть за поведінкою наших фанатів. Більше ніде в Україні не вболівають так запекло, не сідаючи ні на секунду, ні на мить не припиняючи тиск. І тренерський штаб, і футболісти відчувають це постійно, це додає снаги і тисне на суперника. Думаю, що жодній з команд, які приїжджають до Львова, не буває тут легко завдяки атмосфері на стадіоні.

Але також є й розуміння: коли команда показує той футбол, якого очікують фанати, кожен із нас – король. Але якщо команда дає збої, якщо ми розчаровуємо вболівальників, дуже швидко ми стаємо порожнім місцем. З такими вболівальниками легко йти у напрямку зростання. Якщо забезпечена база, якщо правильно вибудуваний тренувальний процес, далі самі вболівальники женуть команду вперед і в буквальному сенсі, на полі, і в її амбіціях та цілях. У цьому сенсі Львів справді став для мене рідним, більше ніде я не переживав такого співвболівання з фанатами.

– А як щодо комфорту? Чи відчуваєте якісь проблеми, наприклад, через те, що розмовляєте російською або через те, що ви – іноземець? – Особисто я ніколи не відчував незручностей у Львові ані через інше громадянство, ані через російську мову. Люди завжди ставляться до цього з розумінням. Інша річ, що я й сам розумію – якщо оволодіти українською, буде простіше порозумітися з людьми, донести, що ти хочеш їм сказати та зрозуміти, що вони хочуть сказати тобі . – Від працівників клубу доводилося чути, що ви посилено вивчаєте українську. Чи правда це? А якщо правда, то як успіхи в цьому плані? – Так, звісно. Як на мене, таким є цивілізований підхід, треба вчити мову своїх вболівальників. Саме тому я кажу і колегам, і кореспондентам: звертайтеся до мене українською, я її вже цілком добре розумію. Правда, розмовляю наразі все ж російською. Трохи тяжко в побудові граматики, наголосах, є побоювання серйозно помилитися. До того ж поки що я не можу донести українською мовою точно саме те, що хочу сказати. Але я справді над цим працюю.

– Чи є у вас у Львові улюблені місця? – Таких місць поки що небагато, але вони є. Зосереджені вони в історичному центрі міста. Коли випадає вільна хвилини, дуже люблю вибратися в центр Львова і погуляти з донькою. Адже тут дуже красиво і затишно.

– Ви дуже впізнавана людина у Львові. Чи заважає вам це у побуті? – Та ні, такого, щоб увага людей мені заважала, не бувало. Так, впізнають, вітаються, деколи просять автограф чи сфотографуватися. Але це не відбувається в такій формі, щоб викликати якийсь негатив.

– Чого не вистачає «Карпатам», аби претендувати якщо не на чемпіонство, то принаймні на друге місце, яке дає право на виступ у Лізі Чемпіонів? – Тут треба розуміти, що, коли ми тільки приїхали до Львова, «Карпати» суттєво відставали у матеріально-технічній базі. І це прекрасно розуміло й керівництво клубу, тому всі результати сприймаються доволі адекватно. Але ми постійно просуваємося в цьому питанні. Змінюється вся система підготовки, підтягується до вимог головної команди дитячо-юнацька школа, будується стадіон, модернізується база. І все це – не менш важливий внесок у розвиток клубу, ніж філософія, яку ми намагаємося тут прививати, тренувальний процес чи тактичні побудови. Головне – зміни є, зміни в кращий бік. Але, звісно, тягатися з «Динамо» і «Шахтарем» нам поки що нереально. Є об’єктивні речі: команда, яка хоче грати в Лізі Чемпіонів, повинна мати відповідний бюджет. Нам до цього поки далеко. Наразі є сенс думати про кращі результати у Лізі Європи і про «бронзу» в Україні.

– Відразу трьох футболістів «Карпат» уже не вперше викликають до Національної збірної України. Що у такому випадку переважає у клубного тренера: побоювання за те, що вони можуть отримати травму чи випасти з тренувального процесу у клубі чи все ж почуття гордості за вкладену в гравців працю? – Знаєте, коли гравців «Карпат» викликають у національну збірну, тим більше у доволі сильну збірну України, це велика подія і для футболістів, і для клубу, і для всього міста. Ігри за збірну – це завжди можливість навчитися чогось нового, перевірити себе на високому рівні, це позитив для психології гравця. Тому я завжди втішений викликам своїх гравців у табір збірної. Думаю, якимось роздумам про травми чи іншу можливу шкоду просто не має бути місця у таких випадках. Адже це також честь клубу.

– Як ви відпочиваєте від тренерських буднів? Застілля, прогулянки чи, може, маєте якісь хобі? – Для мене відпочинок – це моя сім’я. Тим більше, що час на неї є дуже рідко. Робота тренера така, що навіть коли офіційно ти вільний, це не значить, що ти не працюєш чи принаймні не думаєш про роботу. Тому кожна вільна хвилина – сім’ї. Чи то буде, як я вже казав, прогулянка містом, чи поїздка на природу (на жаль, такі шанси випадають доволі рідко), чи навіть сімейна вечеря вдома: все це – мій улюблений відпочинок, те, що дає сили і гріє душу. А от на якісь хобі просто бракує часу.

ДОСЬЄ:

Кононов Олег Георгійовий (біл. Алег Георгіевіч Конанаў)народився3 березня 1966 у місті Курськ, Білорусь.

Закінчив Смоленський державний інститут фізкультури та спорту.

Виступав за команди (1983-1999 рр.): «Іскра» (Смоленськ, Росія), «Дніпро» (Могильов, Білорусь), КІМ (Вітебськ,Білорусь), «Рух» (Хожув, Польща), «Нафтан» (Новополоцьк, Білорусь), «Торпедо» (Мінськ, Білорусь).

Призер чемпіонату Білорусі (КІМ, Вітебськ), найкращий гравець Білорусі 1998 року.

Тренерська кар’єра: «Торпедо» (Мінськ, з 2000 р.) «Локомотив» (Мінськ), «Металург» (Запоріжжя, старший тренер, 2004 р.), «Шериф» (Тирасполь, помічник головного тренера, старший тренер, з 2005 р.).

4-разовий чемпіон Молдови, 2-разовий володар Суперкубка Молдови, 2-разовий володар Кубка Молдови. Працював головним тренером футбольної академії «Шериф».

З 9 червня 2008 р. – головний тренер «Карпат».