– Що особливого в Брешії?

– Красиве місто, дуже спокійне. Тут немає суєти і працювати дуже комфортно. Крім того, в цьому місті ви легко заводите друзів, нескладно пристосуватися до місцевих звичаїв і це теж дуже важливо.

– Ви приїхали в Італію 1990 року. Як ви познайомилися з президентом «Брешії» Джино Коріоні?

– Пам’ятаю, якось в Італії були організовані матчі румунських команд. Я зі своїм «Динамо» (Бухарест) грав у Болоньї, де вперше побачив Коріоні. У 1989 році ми грали із «Сампдорією» у чвертьфіналі Кубка володарів кубків. З цієї нагоди Коріоні запросив нас у свою компанію. Відтоді ми залишилися друзями.

– І ця дружба швидко переросла в професійні стосунки.

– Наступного року я повернувся на серію товариських матчів. Ми серед іншого зустрічалися з «Болоньєю». Побачивши, як моє «Динамо» грало з молодими футболістами у складі, Коріоні був у захваті. Він хотів мене одразу, 1990 року, одразу після революції в Румунії. Але тоді президент «Пізи» Роме Анконетані чинив на мене більший тиск, і врешті-решт я підписав контракт саме з цим клубом.

– Проте ваш прихід у «Брешію» був відкладений лише на рік.

– «Брешіа» була моєю удачею, особливо зустріч із Коріоні, одним із найкращих президентів клубів, які в мене були в кар’єрі. З ним футбол був футболом, матчі були матчами: це дуже важливо. Але поза полем ми були єдині: грали в теніс. Друг більше, ніж президент. У «Брешії», завдяки йому, я пережив один із найблискучіших періодів свого життя.

– Ви одними з перших помітили безмежний талант зовсім юного Пірло.

– Розповім, як це було. Гра англо-італійського турніру на дуже важкому полі: зустрічаємося з «Іпсвічем». Це було 11 жовтня 1995 року.

Ми перемагали 2:1, наприкінці матчу я відправив на поле Пірло, якому було всього 16 років. У центрі поля він втрачає м’яч. Нічого страшного, буває, але наш захист відволікається і рахунок став 2:2. Гра закінчується з таким результатом. У роздягальні мене багато хто запитував, навіщо я випустив на поле в такий делікатний момент такого молодого футболіста. На що я відповів, то йдеться про великий талант, який за короткий час стане найкращим півзахисником у світі. А зараз ми повинні допомогти йому стати великим. І ми також повинні дозволити йому помилятися.

– Після цього сезону Хосеп Гвардіола наздогнав вас за кількістю здобутих трофеїв.

– У зв’язку з цим хотів би порадити всім європейським тренерам їхати працювати на Схід, де набагато складніше себе реалізувати і досягти поставлених цілей. У Західній Європі доступно все. І ви можете купити тих футболістів, яких захочете. Я ж у Східній Європі завжди працював із молоддю. Матузалем, Вілліан, Дуглас Коста, Мхітарян, Фернандіньо, Луїс Адріано? –  усіх цих футболістів я взяв у свою команду, коли їм було по 18 років. Водночас великі клуби не можуть дозволити собі чекати на таланти, вони вважають за краще купувати досвідчених гравців у віці 27−28 років, а то й не старше 30.

– Ви залишилися в київському «Динамо», незважаючи на війну. Як зараз ситуація?

– Важко, дуже важко. Ніхто не знає, чим це закінчиться.

– І як ви ставитеся до футболу в такому контексті?

– Тренування часто припиняються і доводиться йти в притулок. Під час матчів чемпіонату України також може спрацювати сигнал тривоги: ви припиняєте грати, біжите до сховища, можете там просидіти й цілу годину, і тільки потім гру відновлюєте. При цьому матчі проходять без уболівальників.

Але якби не футбол, то все було б ще складніше. Ця гра дає відчуття, що життя триває. Ось чому я не поїхав з України, де провів виняткові моменти. Коли 24 лютого минулого року почалася війна, майже всі легіонери поїхали.

– Але Луческу ?–  ні.

– Довелося залишитися, навіть коли стало гірше: питання відповідальності, поваги до людей і вболівальників.

– Ваше київське «Динамо» наступного року знову зіграє в єврокубках.

– Так, уперше виступимо в Лізі конференцій. Минулого сезону ми продали своїх найкращих футболістів в Англію та Іспанію, і зараз наш склад складається з хлопців, яким по 19-20 років. Але вони добре прогресують.