Фіксувати свої статистичні досягнення Шева довіряє журналістам, як не переймається й тим, заб’є сам чи це зробить хтось із партнерів. Але на кожну гру – навіть якщо це двосторонка на тренуванні! – він виходить перемагати.

Майже рівно рік минув відтоді, як футбольний Київ сколихнула новина про повернення Шевченка з «Челсі». З багатьох варіантів продовження кар’єри динамівський був найлогічнішим. Саме продовження, а не завершення, наголошував володар «Золотого м’яча»-2004, якого тоді кликали до «футбольного раю» на Близький Схід, спокушаючи контрактами з багатьма нулями.

Перший його матч за нову-стару команду – 31 серпня 2009-го проти донецького «Металурга» – пройшов за аншлагу. Бажаючих привітати Шеву з поверненням виявилося набагато більше, ніж могли вмістити трибуни стадіону імені Лобановського. «Я завжди знав і пам’ятав про тепле ставлення до мене динамівських прихильників, – сказав тоді Андрій. – Але сьогодні просто вражений влаштованим прийомом. Зроблю все, щоб відповісти вболівальникам взаємністю».

Улюбленцеві публіки така атмосфера допомагала оговтатися від наслідків травми та відновити форму не менше, ніж постійні консультації в лікарів. Андрій забивав, віддавав результативні передачі, вів партнерів за собою. Він розквітав у новому, газзаєвському «Динамо», яке тоді давало більше приводів для надій, аніж для розчарувань.

У Лізі чемпіонів УЄФА і з чинним на той момент володарем трофея «Барселоною», і з майбутнім переможцем турніру – «Інтернаціонале» – біло-сині зіграли гідно. З «нерадзуррі» – 2:2 у Мілані й 1:2 удома, причому Шева не відмовив собі у задоволенні потішити київських «тіфозі» черговим голом у ворота своїх найулюбленіших суперників, немовби промовляючи: «Я повернувся!..»

Але у своїй вітчизні далеко не всі тоді сприйняли пророка. Це особливо проявилося після того, як «Динамо», розтринькавши солідний гандикап, пропустило на чемпіонський трон «Шахтар». Чи не найбільше критики перепало... Шевченкові. А одне зі футбольних видань узагалі зробило його головним винуватцем весняної невиразної гри колективу. Мовляв, повернення зірки – чистої води PR-акція, мовляв, Шева – не той уже, він гальмує не тільки гру, а й розвиток команди, і вже пора б йому поступитися місцем молодим.

Та Андрій привчив себе не відволікатися на безглузду полеміку. З роками це відпрацювалося у свідомості подібно до того, як пристосувалося до навантажень та вимог сучасного футболу тіло атлета. Відколи Шева познайомився зі шкіряним м’ячем, для нього існували дві цінності – Сім’я і Гра. Ставлення до футболу саме як до гри йому вдалося зберегти й досі. Тому, на відміну від багатьох не менш талановитих колег, в Андрія більше виходить на полі й зовні здається, що виходить простіше, що м’яч після його ударів і пасів стає розумним.

«Мене часто запитують – де беру мотивацію, адже за плечима – така кар’єра, стільки перемог і трофеїв, – розмірковує Шевченко. – Усе просто: я отримую задоволення від того, що роблю. І це задоволення не порівняти ні з чим».

Режисери телетрансляцій люблять показувати Шеву крупним планом. Його очі багато скажуть. Пам’ятаєте погляд перед вирішальним пенальті у фіналі Ліги чемпіонів-2002/03? А палаючий у зіницях святковим феєрверком відблиск «Золотого м’яча»? А сльози після поразки збірної України у відборі ЧС-2010 від греків? Очі ж – то дзеркало душі...

Сьогодні він сам – душа «Динамо». Команди, яка нарешті, здається, знову змушує уболівальницькі серця прискорено битися в позитивних передчуттях і сподіваннях. Забиває та віддає, відплачуючи трибунам – за любов, а тренеру Газзаєву – за довіру. Не тисне авторитетом на молодших партнерів, а надихає їх, у тому числі й власним прикладом.

...Гол Шевченка у ворота «Гента» багато хто порівняв із іншим м’ячем Андрія – тим, що він забив мадридському «Реалу» навесні 1999-го. Тоді – дотепна «стіночка» з Сергієм Ребровим, зараз – дуже схожа з Денисом Гармашем. Звичайно, не можна порівнювати останню команду-зірку Валерія Лобановського з нинішнім «Динамо», що його дбайливо та терпляче виліплює Валерій Газзаєв. Шева їхав до «Мілана» з колективу, який складався виключно з його співвітчизників, а повернувся десять років потому в команду, що, як і більшість у нинішньому футболі, є такою собі збірною світу. Їхав з одного футболу, повертався в інший, в іншу країну.

Але зміна обстановки ніколи його не бентежила. Замолоду він одночасно грав у п’яти колективах – двох динамівських, основному та другому, і в трьох збірних – національній, молодіжній та юнацькій. Він залишив на білому коні Україну, підкорив Італію з її одним із найсильніших на планеті національних чемпіонатів. І тепер повернувся – як зірка, що не згасає, як людина світу, як посол Футболу, до речі, офіційно затверджений УЄФА в цьому статусі напередодні ЄВРО-2012.

«Багато хто навіть не уявляє, наскільки важливим для моєї країни є цей чемпіонат, – каже Андрій. – Все більше й більше дітей захоплюються цією прекрасною грою, і не в останню чергу завдяки ЄВРО-2012... Щодо мене, то захищати честь України на домашньому турнірі такого рангу – моя заповітна мрія».