– Скажіть, будь ласка, на посаді головного тренера «Полісся» ви вже провели півтора місяці, якщо я не помиляюсь. От яким для вас видався цей період? Що було найскладніше, що найлегше? Ви вже звиклися до того, що ви головний тренер «Полісся»?
– Я звикся давно до того, що в мене є певна роль і певні функції, які я маю виконувати. Змінився контекст, дійсно. Були емоції, дійсно. Їх довелося дуже швидко поставити десь поруч з собою, бо в той момент, коли я дізнався у свою роль, у новий контекст, то довелося одразу вже думати про безпосередню роботу. Тому звикатися часом не було.

– Яке змінилося ваше життя за ці півтора місяці? Дуже сильно?
– Я черговий раз залишився без відпустки, але це не суттєво, бо переважна більшість мого життя — це робочі процеси. І фундаментально це не змінилось. Я можу сказати, що та сама завантаженість у роботу, яка в мене була переважно все моє свідоме життя, вона залишається і наразі, бо інакше я не вмію працювати.

– На презентації Вас, як головного тренера, про своє призначення Ви сказали наступне, процитую: «Я переконаний, що це нетипова ситуація не тільки для контексту нашого чемпіонату, нашої країни, а й в принципі. Але я розумію, що буде багато сумнівів». От розшифруйте, у чому нетиповість ситуації? Що Ви мали тоді на увазі?
– Навряд чи хтось очікував на моє призначення. Переважно через те, що мене ніхто не знав та і зараз не впевнений, що моя персона занадто багато уваги привертає або має привертати. Ми розуміємо, що є певні традиції в будь-якій сфері – в житті, в побуті, у спорті, в нашому контексті закордонному. І ці традиції інколи приводять нас до певних шаблонів, до яких всі звикають. І коли стається щось за межами цих шаблонів, тоді це можна вже назвати чимось нетривіальним, чимось неочікуваним, неймовірним, вау-ефект, чи щось таке. А по факту це лише рішення, яке було прийнято вочевидь через певні фактори, через певні ідеї, бажання. Тому для когось це рішення може бути нетиповим, для суспільства. Тим не менше, це лише наше сприйняття. І в цій ситуації для мене очевидно, що коли щось є нетиповим і коли щось є нетривіальним, воно буде викликати сумніви.

– Те, що вас уболівальники не знають і, по суті, десь ставлять під сумнів вашу здатність досягати результати. Ось це як на вас впливає? Воно вас дратує? Воно вас мотивує? Чи ніяк не впливає?
– Мені доводиться робити свою роботу. Ми розуміємо, що ми живемо в суспільстві. Ми не можемо ані жити за його межами, ані сильно занурюватись у наші емоції. Бо тоді ми не будемо вільними від цих моментів і від того, що нас оточує. Ми не будемо собою. Для мене, знову ж таки, концепція волі, вона дуже важлива в цей момент. Бо, на мою думку, воля у традиційному сенсі може інтерпретуватись якось трохи дивно. На мою думку, воля не може існувати без поняття обмежень і дисципліни. І на мою думку, воля – це є дисципліна. Бо фактично, якщо немає дисципліни, то ми ніколи не будемо вільними, ми завжди будемо рабами своїх емоцій та чогось, що відбувається навколо нас. Тому, на мою думку, щоб звільнити себе від зайвих тягарів, мені доводиться знаходити можливість для дисциплінованого життя, структурованого. І так само це стосується роботи, бо переважно моє життя наразі — це моя робота. Я вважаю, що це єдиний шлях для того, щоб підвищити ймовірність того, що все ж таки рішення керівництва буде виправданим. І знову ж таки, я не вмію інакше.

– Але разом з тим, ви знаєте, на вас, можливо, ви скажете, що це не так, є якийсь певний тиск суспільства того, що великі очікування, так? От ви прийшли, заявлені великі цілі. Чи відчуваєте ви цей тиск від очікувань суспільства?
– Будемо відвертими. На мою думку, жодна людина не може впоратись з тим, з чим її ототожнюють та абстрагуватись від цього повністю. З іншої сторони, нічого, що говориться про мене, є мною. І це не стосується мене конкретно. Це стосується всіх людей абсолютно. Тому доводиться балансувати між цими двома поняттями. Якщо ми починаємо фантазувати або сильно переживати через певні речі, які хтось малює собі в голові, і робити ці малюнки своїми, то тоді ми живемо за межами своєї реальності трошки, своєї особистої. Але інколи це складно зробити, безумовно, тому ми живемо, ми еволюціонуємо, ми розвиваємось, ми маємо рухатись в напрямку розвитку. Знову ж таки, шукати свій простір, шукати свою волю. Але, на мою думку, це можна робити виключно через дисципліну. Але нічого не буває ідеальним і нічого не буває в чистому вигляді ніколи, як би ми цього не хотіли. Тому ті, хто шукають, скажімо так, спокій, його ніколи не знайдуть, бо все одно є те, що навколо буде цей спокій порушувати. Хіба що можна змінити своє відношення до цього і як ти дієш саме в момент цього тиску. І це стосується нашого побуту і так само і гри у футболі.

– Ще хотіло би запитати про Ваше призначення. Чи правда те, що Ви спершу розглядались як головний тренер «Полісся-2», так? А потім Вас призначили головним тренером «Полісся». Це так чи ні?
– Були різні ідеї зі сторони керівництва. І в якийсь момент остаточна ідея прозвучала саме такою, яку потім почуло суспільство.

– Як Ви думаєте, Ваша думка, в який момент керівництво подивилось на Вас як на головного тренера головної команди? Що стало ключовим?
– Не хочу спекулювати, бо я не можу цього знати.

– Добре, ваші емоції від призначення?
– Я, окрім неймовірного почуття вдячності, не міг нічого в той момент відчувати. Бо кожного разу, коли тобі дають можливість до нового виклику, ти будеш відчувати, що ти не знаєш, наскільки ти готовий до нього чи ні, бо це щось нове. Питання в тому, що ти маєш про це себе запитати в той самий момент, перед тим, як погоджуватися або ні. І це стосується, наприклад, в моєму випадку, всіх викликів, які в мене були в житті, від перших кроків у якості дитячого тренера до кроку у команду мого рідного міста. до кроку, щоб поїхати за кордон, до повернення в Дніпро і до наступного кроку, який ось стався зараз. Тому кожного разу це для мене було щось нове, був наступний крок. І я можу бути тільки вдячним тим людям, які мені дали можливість проявити себе в тому контексті, в який вони мене запросили. Кожного разу цей контекст був трохи іншим, трохи, скажімо так, складнішим з точки зору сприйняття можливостей суспільства. Переважно так.

– Хочу поговорити трошки про ваш ось цей шлях. Розкажіть трошки про себе. Те, що відомо, що ваш батько ліванець, мати українка. Я не знаю, найяскривіший спогад з дитинства, це який був?
– Я народився в Україні, в Одесі. Я не пам'ятаю свого переїзду за кордон, бо мені тоді було 4 роки.

– За кордон, а саме в Ліван?
– В Ліван, так. Бо мої батьки тоді вирішили переїхати. Моє шкільне навчання переважно проходило там. Це було до десяти років, тобто, якщо я правильно пам'ятаю, до літа 99-го року, тобто до одинадцяти років. Після цього ми повернулись в Україну. В Лівані вже постфактум я можу згадати неймовірне навчання, яке я там отримував у американській школі. Скажу відверто, коли ти перебуваєш ось в цьому контексті, ти ніколи не можеш його оцінити ззовні, тільки вже в ретроспективі. І я можу сказати, що це саме шкільне виховання, яке я можу назвати неймовірно структурованим, дисциплінованим, логічним і таким, яке викликало в дитині бажання йти відкрито розвиватися, з зацікавленістю щоденно перебувати на ці уроки. Для мене це те, що хочеться робити завжди в своїй роботі так само, неважливо від того, який це контекст – дитячий, дитячо-юнацький чи дорослий. Це те, що мені пощастило в дитинстві отримати, і я можу це зрозуміти тільки зараз. Так само, як і питання мов і, можливо, здатність достатньо безболісно вивчати мови. Так само воно пішло з дитинства, бо навколо було в мене багатомовне середовище. В 99-му повернулися в Україну. І з того моменту вже пішов процес мого становлення як людини. Бо все одно переважно мої роки формування прийшли в Україні. Я не можу себе всередині відчувати якось інакше, окрім як людину, яка виросла в Україні. Тому коли у людей багато є питань стосовно того, хто я і звідки я взявся, то я взявся з міста Одеса. І переважну частину життя я провів саме там. В якийсь момент довелося знову повернутися до Лівану, коли я ще грав футбол. І з того моменту потім я вже повернувся знову остаточно в Україну і почався мій тренерський шлях.

– Любов до футболу коли з'явилася? І хто її прищепив?
– Я думаю, що є багато людей мого покоління, у яких історія буде однакова або дуже схожа. В період відсутності таких інформаційних потоків, як зараз, будь-яка інформація про щось була завжди скарбом. І, звісно, в якийсь момент у нас була Американська школа, де постійно була зануреність у різні види спорту. Тобто там не була типова фізична культура, а одного разу на день були різні секції. Переважно домінував, можливо, баскетбол, але не міг я себе переконати в тому, що попри зріст моїх батьків, що мені треба рухатися в цьому напрямку. Подобалась гра, а закоханість з грою почалась з достатньо банальної історії Чемпіонату світу 1998 року. І ось закоханість в гру Роналдо, я думаю, для мого покоління це є дуже суттєвим впливом, який потім у людей залишає бажання бути в футболі і спостерігати за грою. Ти не зможеш вже цю гру відпустити в тому чи іншому вигляді.

Тобто це були дуже приємні спогади, спалахи, про які ви казали з дитинства. Це те, що залишилось назавжди.

– А в який момент Ви вирішили все ж таки пов'язати своє подальше життя з футболом? Тобто не просто трохи, як дитина, пограти футбол?
– Для мене це було 100% чимось визначеним, але це була лише моя думка. Після повернення в Україну я одразу пішов з друзями в секцію в Одесі. На жаль, було багато факторів, які завадили регулярно в той момент займатися улюбленою грою. Так сталося, бо є речі, на які ми можемо вплинути, і є речі, на які ми вплинути не можемо. І інколи ось ці останні речі домінують над тим, на що ми можемо вплинути.

В якийсь момент в мене було розуміння, що буде дуже важко зачепитись на тому рівні, який я собі малював в голові. Завдяки підтримці моєї на той момент майбутньої дружини. Я все ж таки пішов на певні, скажімо, кроки так само нетривіальні в той момент, щоб спробувати зачепитися у футболі. Так сталося, що мене запросили грати в Ліван, так сталося, що саме там я підписав свій контракт. І для мене це було досягненням, бо я розумів, що це було вже після того, як я майже змирився з тим, що не варто витрачати час на мрії. Але той момент для мене так само був дуже-дуже сильним поштовхом до того, що тільки ти можеш знати свій шлях і перешкоди, які в тебе будуть на цьому шляху. І коли цих перешкод багато, і ти чогось досягаєш хоча б в якомусь форматі, якогось результату, то ти не можеш вже відмовитись від цього шляху. Тоді я все ж таки вирішив спробувати зачепитись за гру у якості гравця. Мені це вдалося зробити на якомусь не супервисокому рівні. Для мене особисто це було досягнення. Це не має бути досягненням для когось іншого, бо ніхто не буде ніколи знати твій шлях. Головне, що ти в це вкладаєш. Зрозумівши в якийсь момент, що вище голови я не стрибнув, я зрозумів, я не хочу покидати гру футболу. Я не зможу цього зробити, якщо мене хтось посадить в офіс, то я просто перестану існувати. Не жити, а існувати. І я почав навчатися і рухатися в тренерському напрямку. І з того моменту я жодного дня не шкодував про свої рішення. Навіть попри те, що початок був набагато менш цікавий для суспільства або для когось взагалі, ніж поточний момент.

– Знання мов, то з Лівану, так? Перерахуйте, скільки мов ви знаєте і які ви знаєте мови?
– Так, з Лівану через те, що ми спілкувались різними мовами, через те, що навчання так само було до умовного п'ятого класу двома мовами. Після п'ятого ще мала бути і третя мова, яка є так само загально прийнятою в Лівані. то можливість розвиватися в цьому напрямку була з дитинства. Наразі, можливо, одна з моїх так само рідних мов може бути англійською, бо я з дитинства в англомовному середовищі був, арабська – теж. На жаль, є одна мова, яку хочеться забути, але це неможливо. Також українська, іспанська, яку я все ще покращую, але набув і не так давно. На сьогодні,, на жаль, обмаль часу, але все одно знаходжу час до вивчання французької,

– Де ви так гарно вивчили українську? Як це відбулось? Можливо, порадьте людям, які зараз на цьому шляху.
– Ну, ви знаєте, історія насправді дуже дивна. Я коли повернувся в Україну, то не спілкувався українською взагалі. Я з Одеси, і все життя ніколи не було жодних сумнівів, якою мовою там спілкуватися. Ми розуміємо, що це були 90-ті роки, початок 2000-х. І повернувшись в Україну, я спілкувався виключно тою мовою, яку наразі мені важко сприймати як рідну. І в школу я так само пішов, де українська мова, що теж було типово на той момент, викладалась як окремий предмет. На цих уроках я не міг брати активну участь, бо це вже був восьмий клас. І все, що мені доводилось робити — це слухати. слухати мову, намагатися її зрозуміти. Неймовірних вимог до мене в той момент не було, але те як мова викладалась нашим завучем Аллою Георгіївною, воно не могло не переваблювати, хоча б слухати. І якось сталося, що в 9 класі я Написав диктант непогано, в 11-му так само. Склав іспит до університету, але неймовірної практики не було. Неймовірного розуміння, наскільки ця мова важлива, так само в той момент не було. І потім в якийсь момент Я зрозумів, що я можу спілкуватись в українську мову. Звісно, коли практики немає, вона не буде ідеальною і близько. Знову ж таки так сталося, що нещодавно я рік провів на західній Україні, коли ми з Дніпром переїхали. Намагався я в той момент виключно спілкуватись українською з усіма, хто був навколо. Звісно, це було так само важко, але після Моршину, повернувшись в Одесу на невеличку відпустку, я прийняв для себе рішення, що я буду спілкуватись українською. Це моє було особисте рішення. Я розумів, що все одно буде важко. І кажу відверто, мені дуже приємно, що кажуть навколо, але я дуже незадоволений своїм рівнем українським. Кажу відверто, як є.

– Віцепрезидент Полісся Володимир Тесля, кажучи про вас, вжив таку фразу, що «впевнений, що Імад Ашур стане нашим Гвардіолою». Хочу вас запитати, тренерський почерк якого тренера особисто вам імпонує чи імпонував найбільше?
– Якщо брати тренерів, скажімо так, найвищого рівня, або які на достатньо високому рівні тренують, то для мене це, скоріш за все, будуть такі люди, як Гасперіні, Конте, Бьєлса, очевидно, Хуанма Лійо, Але, можливо, одним з головних натхнень з точки зору тренерської практики в житті для мене є тренер не з футбольного середовища, а саме з баскетболу, який я в дитинстві так не хотів приймати. Це Філ Джексон, який привів до найкращих років «Чикаго Буллз» і «Лос-Анджелес Лейкерс». З точки зору методології на мене вплинули баски, з якими мені довелось працювати особисто. Не знаю, чи ті люди, з якими я працював, вони дуже відомі для широкого залу. Але це люди, які започатковували ту роботу, яка зараз є фундаментом клубу «Атлетик» Більбао. Едорта Муруа, який наразі керує футбольним департаментом в «Aspire», в Катарі, де я працював два роки. А з людей, які безпосередньо так само починали цей процес багато років тому разом з ним, але є більш відомими для України назвав би Вісенте Гомеса та Унаї Мельгосу. Тому що ці люди і їх робота, вона, на мою думку, не має ціни. Це щось, на мою думку, неймовірне, бо в це вкладалось дуже багато часу, окрім часу, який є нашим, можливо, найдорожчим ресурсом, незворотним. І, на мою думку, дуже багато думки і любові так само.

Якщо ми знову повертаємось до тренерів, про яких я говорив попередньо, то не впевнений, що правильно себе з кимось ототожнювати. Я не думаю, що це коректно з точки зору взагалі багатьох контекстів житті. Ти є, хто ти є. Ти можеш надихатись, ти можеш брати інформацію. Але тільки коли ти щось намагаєшся зробити або зрозуміти, випробувати помилятись, зрозуміти, що тобі підходить, що ні. Тільки тоді ця інформація вже буде чимось твоїм, твоїм досвідом, твоїм знанням. Величезна є різниця між інформацією і знанням. І я дуже вдячний всім людям, хто є навколо, за те, що зараз ми живемо в такому світі, де ми можемо отримати цю інформацію, брати її, намагатися її фільтрувати і перетворювати на знання. І коли ти можеш отримувати інформацію про діяльність таких людей, яких я щойно казав, то, на мою думку, Ти можеш розвиватися щоденно, але тільки за рахунок того, якщо ти щось береш і намагаєшся це зрозуміти і прожити, а не просто брати інформацію і копіювати. Це дуже велика різниця, на мою думку.

– Уболівальники говорили перед тим, як ви прийшли в «Полісся», що ви до цього працювали більше з молодіжним футболом, з юнацьким футболом, а в дорослому ніби у вас немає досвіду. Уже попрацювавши, по суті, півтора місяці, що найтяжче в роботі з дорослими футболістами? Є якась така суттєва різниця?
– Я не міг бути переконаним в тому, що я вважав. В мене дійсно не було досвіду саме з дорослими професійними футболістами, саме в такому контексті. Але в мене завжди була думка, і я зараз маю підтвердження цієї думки, що ти працюєш з людьми. Де би ти не працював, ти працюєш з людьми. І, на мою думку, дуже важливо людям, з якими ти працюєш, зрозуміти, що ти до них ставишся, як до людей. Це теж не означає, що ти з цими людьми маєш задовольняти будь-яке їх бажання і бути їх другом – ні. Вони мають відчути, що ти тут для того, щоб допомогти цій людині стати краще, зрости як особистості, як професіоналу. На мою думку, цей підхід має бути всюди, в будь-якій сфері, бо ми говоримо не тільки про футбол так незалежно від віку людини. Чому ми маємо дивитись на людину і боятися її статусу через те, що цей статус її присвоїло суспільство? Давайте відверто. Тепер я тренер, я головний тренер професійного клубу. І що змінилось? Що має змінитись? Я не впевнений, що щось має змінитись. Я впевнений, що треба все одно бути відданим своїм принципам, якимось сформованим поглядом на життя, звісно, який адаптується з роками завжди. І намагатися в своєму процесі довести, що ти тут, щоб допомогти. Бо, по факту, це і є наша роль. Все одно на полі вийдуть гравці, футболісті, особистості усі, вони будуть виконувати, вже втілювати на полі певні речі. Це їх влада. Вони це роблять, по факту. Ну, це ж правда. Тобто, яка наша роль може бути в цьому моменті? Ми тут, щоб допомагати, щоб направляти. Окей, ми визначаємо склад, так, це точно наша роль і тут точно маємо владу. На мою думку, ось цей погляд, він не може бути змінним. Це, знову ж таки, моє сприйняття, бо тільки так я можу щось від когось вимагати. Якщо я розумію, що вони сприймають мою допомогу, беруть це, і розуміють, що допомога — не є товариськими відносинами, а є постійним спонуканням. Роби ще, покращуйся ще, спробуй ще, помиляйся. Є дозволена помилка, бо якщо ти помиляєшся, наприклад, навіть в тренувальному процесі, це означає, що ти намагаєшся щось робити, скоріш за все. Але треба зрозуміти вже деталі: твоя дистанція, як ти зорієнтувався, що ти побачив, що ти оцінив. І, звісно, це все доводиться переносити у професійному футболі, де ми розуміємо, що йдеться про результат, у більш конкретні ситуації. Тобто, єдине, що змінилось по факту, це те що стало більше конкретики, ніж це могло бути у дитячому чи юнацькому футболі. Там ти намагаєшся віддати набагато більше ідей на інтерпретацію, щоб подивитися, наскільки спроможний цей організм інтерпретувати певну ситуацію. Бо це дуже важливо, бо потім ти виходиш і займаєшся інтерпретацією кожної ситуації. Якщо тобі закривають якось цю можливість, то тоді про що ми говоримо, про який ми креатив говоримо, про які нестандартні рішення, про які складнощі, які ми будемо створювати для суперників, ми говоримо. Я знаю, що я це бачу так. Я не знаю, правильно чи ні, але я бачу це так. І на сьогодні я не можу себе переконати в інакшому. Можливо, через п'ять років, я подивлюсь на цю ситуацію інакше і скажу, який ти був дурень. Бо так стається кожні п'ять років, коли я дивлюсь на себе попереднього.

– Серйозно?
– Так, бо ми зростаємо, ми еволюціонуємо, ми набираємося досвіду, ми адаптуємося.

– Але так категорично?
– Я відносно себе можу мислити тільки категорично, бо в мене, на мою думку, ніколи не було можливості дати собі відпочити або менш критично ставитись до себе. Бо мій шлях був з нуля, навіть не знаю, можливо, якщо є щось нижче навіть. Я кажу про футбол зараз. Бажання було неймовірним, я вже казав про дисципліну. Я маю ставитися критично до себе. Я маю переоцінювати певні речі, змінювати своє мислення, що впливало на мої думки. Я маю це робити, я вимушений це робити, на мою думку, це обов'язок кожної людини. Ми маємо оцінювати себе якомога більш об'єктивно, але ми не можемо це робити коректно в цей момент. Тільки в ретроспективі це вдасться зробити, на жаль, але це вже буде історія. Лише тоді ти зробиш висновки. Якщо ти дивишся на свою історію і тобі здається, що ти завжди був неймовірним, то, скоріше за все, це через те, що поруч з тобою були люди, які тобі завжди це казали. На мою думку, ті люди, які поруч з тобою і кажуть тобі виключно хороше, що все робиш правильно, а всі навколо нічого не розуміють, не завжди є твоїми друзями. Це дуже-дуже небезпечна категорія людей, бо ми знаємо добре, що не все, що люди кажуть, є щирим.

– Ви критично до себе ставитесь. Як ви ставитесь до своїх футболістів? Так само критично, чи ви можете їй дозволити, знаєте, і кнутом, і пряником?
– Так само в якийсь період мого життя сталася дуже цікава ситуація. Я зіштовхнувся з моментом, де я почав роботу в новому контексті. До цього в мене було достатньо багато інформації, незнань стосовно цього контексту. Я почав роботу, і я відчував, що в мене нічого не виходить, такими були мої відчуття. В якийсь момент, все ж таки, це був не дуже тривалий час, але покращення пішли. В мене були люди, які керували цими процесами, моєю роботою, як ви думаєте, коли пішли покращення? Чого я очікував від цих людей? Як Ви вважаєте, коли я щось роблю добре і покращую щось, чого я очікую? Якоїсь похвали? Звісно, бо ми так звикли з дитинства. Отримав оцінку – молодець, хороший. Погана оцінка? Погано. Але я не отримував цю похвалу, для мене це було дуже дивним. Бо я зростав в такому контексті, про який я ще не казав. І я все ж таки набрався трохи сміливості, щоб спитати чому. На що я отримав відповідь: «Окей, ти наближаєшся або вже дістався мінімумів, ти покращуєш це, ти робиш свою роботу, ти відповідаєш своєму статусу тренера». Ти відповідаєш статусу, тобто ти відповідаєш оцьому лейблу, який ти собі вішаєш на груді. За що тобі треба похвала? Ти відповідаєш нормам, ти робиш все, ти покращуєш себе, покращуєш інших. За що? Я тут, мені сказала ця людина, щоб тебе направити, коли ти йдеш якомусь не в тому шляху. І я тобі приділяю час на це, бо в нас багато було спілкування, яке допомагало мені покращувати процес. Так чому ти знецінюєш мій час, який я тобі щоденно його даю. На мене це дуже сильно вплинуло, я хочу, щоб люди розуміли, що коли ви щось робите, коли ви декларуєте, що ви кимось є і робите щось в цьому напрямку, то це є нормою. Бо ви декларуєте, підтверджуєте це, що треба робити щоденно. Коли ви покращуєтесь, коли ви робите щось, що приносить користь тим, хто навколо вас або організації, на яку ви працюєте. Ви робите щось добре і в якийсь момент, можливо, вам за це прийде матеріальна подяка або щось ще. Це буде хорошим результатом для вас, але фокус ваш має бути на шляху. І цей шлях не може бути якимось таким, що сьогодні добре, а завтра погано. Цей шлях має бути важким, вимогливим до себе, для тих, хто навколо тебе, з помилками, зі стражданнями, з подоланням цих страждань і бар'єрів. Ти подолав, покращився – добре, але тепер ще. Ми визначаємо, що ти зробив щось, з чим були проблеми. В цьому, на мою думку, має бути роль тренера. Наша роль в тому, щоб направляти, мотивувати, але вчити шукати мотивацію всередині. Я не думаю, що, знову ж таки, якщо ми беремо професійний контекст, то тренер має мотивувати людину покращуватись. Мені здається, що це має бути мінімальним обов'язком людини, яка хоче звати себе професійним спортсменом. Це не завжди відповідає дійсності, на жаль, тому це вже інше питання. Тому, якщо брати зовнішньо, то, на мою думку, виглядаю як прагматична людина, яка постійно підштовхує і щось вимагає. Можливо, не завжди зрозуміло щось, бо я інколи хочу залишати простір для інтерпретації. Людині треба вміти приймати рішення. І не завжди ти маєш отримати відповідь на твоє питання. Інколи ти маєш знайти відповідь. А чомусь нам це дуже не подобається.

– Чи є щось таке, що в жодному разі не можна робити в вашому гравцю? От червона лінія, яку не можна перетинати?
– На мою думку, те, що ми можемо вимагати від групи об'єднаною якоюсь ідеєю, це якісь мінімуми з точки зору дисципліни. Мінімуми, які мають бути 100 відсотків, але ми не просимо щось неймовірне. Це стосується умовного таймінгу, зовнішнього вигляду і етичних моментів.

– Чому важливим є зовнішній вигляд?
– Бо ми хочемо себе з чимось ототожнювати. І, на мою думку, якщо ми приходимо кудись, нас мають впізнати. Коли були племена якісь, коли були ще лицарські війська, коли люди все одно якось гуртувались навколо чогось, можливо, ідеї, можливо, під чимось впливом, але вони себе з чимось ототожнювали. На мою думку, це важливо, хоча, я розумію, що це деталі. Це можна назвати корпоративною етикою, хай буде так. Це корпоративна етика, яка, на мою думку, має бути так само у сучасному футболі. Не більше, не менше.

– Чи можете ви дати другий шанс футболісту?
– Я не знаю. А ми можемо не давати людині взагалі шанс? Звісно, є межа, ось ви казали про якусь червону лінію, але є межа цим шансам. Кожна людина має право на помилку. Питання в тому, що суспільство, на жаль, є дуже нетерплячим наразі. І, можливо, завжди було таким, я не знаю, я можу тільки зараз говорити про те, що є. Тому суспільно ми не даємо права на помилку нікому. Але якщо взяти футбольний клуб, команду, то це ж теж суспільство. Тому тут так само ми маємо розуміти, що ми хочемо. Робити і не давати жодних шансів чи все ж таки намагатися хоча би щось змінити у цьому маленькому контексті? Завжди є межа, звісно, кожен визначає цю межу для себе, але ми не можемо втратити людяність, бо нас і так її дуже мало в житті. Я хочу допомогти, інколи для цього треба давати ці шанси, поки ти не зрозумієш, чи потрібна людині ця допомога і ці шанси. Це вже інше питання. Це вже не про тебе і про те, що ти можеш робити. Це вже про те, як твої дії сприймає людина, яка напроти тебе знаходиться.

– Вже місяць, як команда тренується, від 17-го, якщо я не помиляюсь, червня. І наскільки ось ця команда вже команда імені Імада Ашура у відсотках? Наскільки це вже ваш почерк в ній?
– Мені дуже не подобається, відверто кажучи, завжди такі лейбли. Бо це неможливо врахувати. Я, наприклад, ніколи не буду задоволений моментом, в якому знаходиться мій колектив. Бо я вважаю, що я не можу бути задоволеним своєю роботою. Бо коли я буду задоволений своєю роботою, я буду розслаблятися. І, на мою думку, ось це бажання зробити щось краще буде відображатися потім в колективі, на який ти маєш певний вплив. Зараз формально, як тренер, ти маєш вплив, так чи інакше. Все одно ти маєш принаймні простір, щоб доносити якусь інформацію або намагатися щось змінити. І в цей момент я хочу, щоб колектив зрозумів, і згуртувався навколо ідеї того, що, так, ми хочемо перемагати. Безумовно, немає жодної людини, яка не хоче перемогти в чомусь. Я думаю, навіть ті, хто кажуть, що це зовсім нецікаво…Щось за цими словами стоїть, чого ми не можемо не знати. Але буде завжди питання, на що ми робимо фокус. На мою думку, ми не можемо робити фокус тільки на кінцевому результаті, а саме я хочу, щоб група гравців була сфокусована на своєму шляху. А цей шлях є щоденним, бо у нас нічого немає, окрім моменту, в якому ми існуємо. У нас є ідея, яку ми хочемо просувати за межами поля і переносити на поле. В якийсь момент, скоріш за все, гра, результати, це і буде відображенням того, наскільки ця команда проживає цю інформацію, яку я даю, і перетворюю це на свої особисті процеси, на знання. І тоді можна казати, на якому ми етапі і чого ми досягаємо. У відсотках я не можу про це говорити, бо це дуже важко сказати. Ми не можемо порівнювати це з минулим кожного, хто розвивався у футбольному контексті. А минуле впливає на те, що є зараз, бо будь-який момент має свій попередній шлях. І наше завдання – розібратися зі шляхом кожного, з ким ми зараз працюємо, з минулим, чому робить так, а не так, як переконати, що треба так, а не так, чи варто переконувати…Тому я знаходжусь в тому моменті, де я дуже-дуже хочу вірити в те, що ці покращення в нас відбуваються щоденно. І що не буде межі або якогось моменту, коли я скажу, що все, добре, це моя команда. Ні-ні, будь ласка, ще-ще.

– Нещодавно віце-президент «Полісся» Володимир Тесля декларував завдання команди на сезон. Мінімально – виграти чемпіонат, виграти Кубок і в Лізі Конференції дійти до фіналу. Наскільки це складні виклики?
– Я хочу вигравати кожну гру. Якщо ми зможемо вигравати кожну гру, ми виграємо і турніри, в яких ми беремо участь. Я не можу декларувати нічого окрім цього. Ми виходимо на кожну гру з бажанням виграти. Як ми це будемо робити? Це так само має відповідати тим принципам і тій вірі у гру, яку ми маємо на сьогодні. Так, ми хочемо вигравати кожну гру. Я хочу сфокусуватись на процесі, який може підвищити ймовірність перемоги. Бо цей процес є важливим, для мене завдання – це кожна наступна гра, щоб виходити і намагатися її виграти. Зробити все для цього, ми розуміємо, що є речі, які можуть в якийсь момент завадити, на які ми не можемо вплинути. Чи можемо ми передбачити хворобу? Ні, ми можемо тільки адаптуватись. Чи вплине це на результат? Є ймовірність, але так само ми маємо якось адаптуватися, щоб ця ймовірність була не такою великою. Мені хочеться мислити у всіх категоріях, бо, на мою думку, ми не можемо фокусуватись виключно на результаті, бо тоді ти не думаєш про те, що відбувається зараз. Наскільки цей результат важливіший за шлях? Чи є люди, які приходять на футбольний матч на 90-й хвилині, щоб подивитися результат? Чи вони приходять і дивляться процес? Що ми вкладаємо в це? Для кожного це буде своє. Але я хочу вигравати кожну гру, таким є моє завдання та бажання. Сфокусуйтеся на тому, що зараз, тоді буде велика ймовірність, що в кінці матчу ви вийдете переможцем. І так ви можете робити від матчу до матчу, фокусуючись на шляху. Бо якщо ми зараз з вами намалюємо шлях до перемоги в чемпіонаті, то ми просто будемо крокувати туди і ми не враховуємо те, з чим ми можемо зітхнутися на шляху до цього. Не можемо ми думати тільки про кінцеву точку. І ми не можемо орієнтуватися тільки на якусь карту, бо карта лише покаже тобі кінцеву точку, але ніколи вона тобі не підкаже, що в тебе з'являється на шляху. Що може статися поки ти йдеш, що може з'явитися. І ти маєш бути готовим до всього цього. Тоді підвищиться ймовірність того, що ти дістанешся кінцевої точки успішно.

– Скажіть, чесно, чи є в вашому житті щось не те, що важливіше футболу, але десь поруч стоїть?
– Тут відповідь буде дуже коротка – ні.

– Я помічала під час тренувань, матчів, що ви дуже емоційний тренер. Як ви поповнюєте цю нестачу, як ви розслабляєтеся, що вас розслабляє?
– Я не знаю, чи я є емоційною людиною. Скажу відверто, люди є емоційними тільки тоді, коли вони не розуміють свої емоції. Це просто та енергія, яку я хочу передати іншим. Те посилання, яке я хочу передати, воно, якщо я вважаю, що має бути спокійним, воно буде спокійним. Якщо я розумію, що в цей момент треба донести конкретно якесь посилання, я буду це робити так, як я вважаю правильним, і зовні це буде виглядати наче якийсь момент скаженої істерії чи надмірної емоційності. Я не знаю, як це сприймають люди ззовні. Але мені хочеться вірити в те, що будь-яке посилання, яке я роблю, незалежно від того, як це виглядає, що воно несе конкретний намір. Я хочу вірити в те, що ось ця енергія, яка відверто йде крізь мене, від мене, що вона відчувається як знак підтримки, що я поруч, що я тут, що я вимагаю від тебе дуже багато, бо інакше ми не спрацюємось. Але я поруч, я тут. Я хочу, щоб це сприймалося такк. І так, з точки зору енергії, це дуже затратно. Але... Ти не можеш працювати інакше, якщо ти дійсно щось любиш.

– Остання книжка, яка вас вразила?
– Моя улюблена книжка, яка зі мною подорожує всюди, це книга того самого Філа Джексона, про якого я казав, «Eleven Rings» або «Одинадцять кілець». Йдеться про персні, які він виграв за свою кар'єру. Неймовірна книга, це книга, до якої я дуже часто повертаюсь. Коли у мене є сумніви не тільки стосовно гри або футболу, то я повертаюсь. Ця книга не тільки про те, що відбувається безпосередньо в баскетбольному майданчику, а й про те, як ти до цього ставишся, що ти бачиш. Загалом, вона про те, що життя біжить. Неймовірно, на мою думку, я б порадив її всім, кого це може тема зацікавити. Так само в мене зараз на столі книги, які я з собою забрав: «Атомні звички», уже подобається мені книга «Something Deeply Hidden». Тут вже більше вже про квантову механіку, але вона неймовірно цікава. Щоправда, повертаюся до неї не так часто, бо в якийсь момент можна не вилізти з цих ідей, загалом ти починаєш себе відчувати дуже маленьким. В мене є теж так само книги фахівця-психолога, з якою я працював в Катарі два роки. Для мене це фахівець неймовірного рівня за професійними якостями і за якостями як людини. Як вона, як психологиня, знаходить підхід – неймовірно. Бо вона саме говорить постійно про людяність у спорті, якої нам бракує. І дві книги її завжди зі мною. Одна англійською, інша – іспанською. Дуже-дуже вони мене так само допомагають інколи знайти виходи з якихось складних ситуацій, які я сам собі будую в голові переважно. Ось. І...Ще з точки зору розуміння життя я би порадив книгу «Zen Mind – Beginner's Mind». Тобто вона більше говорить про… Там більше йдеться про напрямок дзену, але не з точки зору якоїсь, можливо, релігійної істоти, а з точки зору просто того, як ти занурюєшся у цей момент, як ти даєш собі можливість просто Заспокоїтися в цьому світі, який потребує від тебе постійно рухатись, рухатись, рухатись. І знаходити собі декілька хвилин на день, щоби побути наодинці з собою, дати можливості думкам прийти до голови і підти. І з більш тверезим розумом рухатись в черговий день твого життя. Дуже непоганий кримінал. Взагалі мені хотілося б, звісно, більше часу на те, щоб нові книги для себе відкривати, але загалом на цей час знаходиться так чи інакше. І я вважаю, що мені ці книги подобаються більше не в електронному форматі, а саме коли я можу їх взяти. Коли ти переїжджаєш з міста в місто буває важко, але це того варто, на мою думку.

– Ви більше читаєте чи можете і любите фільм подивитися?
– Я можу подивитись фільм, можу подивитись серіал.

– Останній фільм, який вразив чи серіал?
– З цим буде складніше, відверто кажучи, бо ані енергія, ані часу подивитися останнім часом щось. Якщо брати щось улюблене, то ось може в серіалі визначити серіал «Офіс», серіал «Друзі». Це два серіали, які на все життя, на мою думку, я буду якусь рандомну серію вмикати і просто отримувати насолоду від перегляду. Це так, якщо брати серіали. По фільмах подобається дуже багато всього, але не настільки, щоб для себе відокремити щось неймовірне. Якщо все ж таки треба, то, можливо, це буде... «Clockwork Orange» — це заводний апельсин, здається, якщо правильно. Це Кубрика фільм, оснований на книзі. Це один такий фільм, який теж дуже впливає на твоє сприйняття життя, на мою думку. Дуже мені сильно імпонує «Останній Джокер», який вийшов. Дуже мені подобаються, скажімо так, більш ретроспективні фільми за участю Де Ніро. Різні. Але не знаю, що таке глобальне, я не можу відокремити щось. Наразі зараз може мати конкретний вплив.

– Коли ви втомлюєтесь від футболу, що ви робите?
– У мене вибір не дуже великий. Я можу в кращому випадку почитати, якщо є енергія, а так лише спати, на жаль, це так. З іншого боку, в мене, як і у будь-якої людини, є теж хобі. З дитинства, з певного моменту в дитинстві, не зміг відпустити одну колекційну карткову гру, яка вже існує понад 30 років, але не є суперпопулярною, вона є більш нішовою. І ось в мене все ж таки інколи дитина ця прокидається, і я полюбляю ось ці колекційні картки. будувати колоди, зіграти, але часу на це обмаль. Це така складна комплексна гра, отак як поєднання, можливо, шахів і математики, але в фентезійній площині. Інколи це допомагає відволіктися, але треба, щоб було з ким грати.