В перше український вболівальник познайомився з Кірілом Фесюном в серпні 2021 року. Тоді 19-річний воротар дебютував у дорослому футболі у складі ковалівського «Колоса» в матчі чемпіонату України з «Інгульцем» (2:0). Сильна злива не завадила юному голкіперу відіграти «на нуль» та отримати схвальні відгуки від вітчизняних експертів.

З того матчу минуло вже три роки і за цей час Кіріл доріс до запрошення в склад донецького «Шахтаря» та історичної поїздки на Олімпіаду-2024 в якості основного воротаря олімпійської збірної України з футболу.

– Ваш старший брат з перших днів повномасштабного вторгнення московитів пішов добровільно захищати нашу Батьківщину. Велика йому подяка та шана. Оскільки ми вже зачепили тему війні, перше питання наступне: які думки у вас були в перші дні після 24 лютого 2022 року стосовно ваших перспектив у футбольній кар‘єрі? І взагалі було якесь спілкування в цей період часу з керівництвом Колоса?
– Дякую за привітання! Чесно кажучи, ні в кого тоді не було ніякого розуміння, що завтра буде з тобою, тому про футбол взагалі не думав на той час. Досить складно було психологічно. В голові постійно була війна. З приводу спілкування з керівництвом Колосу, так, з нами на зв'язку завжди був Андрій Анатольович Засуха (президент Колоса — прим.). Йому велика вдячність, він завжди підтримував, відразу запропонував всіх гравців Колоса з родинами розмістити в Ковалівці. На той момент мова взагалі не йшла про футбол та існування футбольного клубу Колос. Вже потім, приблизно за два-три місяці після повномасштабного вторгнення, почалися розмови про відновлення чемпіонату, про те, що український футбол буде жити.

– В період невизначеності з вами зв'язувалися якісь закордонні клуби з приводу можливої співпраці?
– Ні, ніяких пропозицій не було. До того ж, кордони були вже зачинені, і я у будь-якому випадку не виїхав би за кордон. Тим паче, на той момент я не дуже хотів залишати Україну.

– Розкажіть трішки про свою родину.
– Родина багатодітна. Мама, тато та троє дітей — я, молодша сестра та старший брат, який зараз захищає Батьківщину. Мама з сестрою наразі знаходяться в Канаді. Тато живе у Чернігові, займається лісогосподарською діяльністю.

– Як розпочався ваш футбольний шлях?
– Мабуть, як і у всіх дітей. Просто бігав у дворі з друзями, грав у футбол, мені це подобалося. У першому класі батьки записали мене у СДЮШОР Юність і до закінчення школи я там й тренувався.

– Враховуючи, що Чернігів славиться своїми вихованцями у стрілковому спорті (біатлон — Оксана Хвостенко: 5-ти разова призерка чемпіонатів світу, учасниця ОІ; брати Прима — молодший з братів чемпіон Європи з біатлону; Дмитро Суярко: паралімпієць, переможець етапу Кубка світу; Олена Костевич: золота медаль на ОІ-2004 в Афінах у дисципліні кульова стрільба), ви не розглядали можливість зайнятися умовно біатлоном або, можливо, іншим відом спорту?
– Взагалі ні. Розумієте, в мене з самого дитинства футбол був на першому місці. Мені подобалося грати у футбол, дивитися футбол. Крім футболу мені більше нічого не подобалося, тому мій вибір, без шансів був зв'язаний тільки з цим видом спорту. З першого класу я мріяв бути футболістом.

– Хто був кумиром вашого дитинства? Це не обов'язково повинна бути футбольна особистість.
– В моєму дитинстві всі чернігівські хлопчики захоплювалися Андрієм Ярмоленко. Я не був виключенням. Коли він приїжджав до нас на футбольні турніри — це було дійсно справжнє свято. Ми завжди дуже чекали на цю зустріч. Тому моїм кумиром у дитинстві був саме Ярмоленко.

– Що з себе представляє СДЮШОР Юність, вихованцем якої є окрім вас ще й Андрій Ярмоленко, Даніл Скорко?
– Ми з Данілом Скорко одного року народження, з самого дитинства займалися в одній віковій групі. СДЮШОР Юність — це, в першу чергу, тренери. Вони дуже сильні в Юності, завдяки їм я отримав сильну базу для подальшого розвитку у професійному футболі. Тому цим фахівцям велика подяка. 

Наразі, з інфраструктурою значно краще, якщо порівнювати з тими часами, коли я там тренувався. В моєму дитинстві було одне поле не дуже хорошої якості з натуральним покриттям, на ньому ми займалися влітку. А взимку вже переходили до залу. Зараз вже зробили реконструкцію стадіону, поклали штучний газон, тому для дітей є всі умови, щоб вони прогресували та ставали новими зірками українського футболу.

– До повномасштабного вторгнення росії, я досить часто їздив у Чернігів на відпочинок. Дуже подобається це місце. Чернігівський Вал — справжня історична пам'ятка. Центр міста дуже красивий, затишний і відчувається там дійсно монументальна велич. В мене до вас питання, як до справжнього чернігівця. Чому Чернігів — найкраще місто України?
– Хороше питання. Тому що це — рідний дім. Всі хороші спогади з дитинства пов'язують мене з Черніговом. Дуже гарне місто, особливо в останні роки. Його привели до ладу, десь розбудували. Центр міста дуже охайний, затишний. Я вважаю Чернігів — це взагалі пам'ятка української культури. Куди не подивись — скрізь багатовікова історія. Коли приїжджаєш сюди, то реально кайфуєш від всього. Починаючи від людей і закінчуючи самим місцем.

В мене наприклад сьогодні вихідний і я його проводжу у Чернігові. Коли випадає така можливість, намагаюся якомога частіше відвідувати своє рідне місто, бачитися з близькими людьми та просто насолоджуватися цим місцем.

– 2019 рік. Період, коли ви переходили від юнацького до професійного футболу. Ви тренувалися на той момент в Чернігові, були дуже перспективними. В свою чергу, чернігівська Десна тоді виступала на рівні УПЛ та мала єврокубкові амбіції. Чому не опинилися в Десні? У вас взагалі були якісь контакти з цим клубом?
– Так, дійсно, Десна тоді вийшла в УПЛ, але у клуба не було розвиненої інфраструктури, команд Ю-19 та Ю-21. Були певні розмови з цим клубом, але вони так і залишилися розмовами, до конкретики справа не дійшла. До того ж, на мене вийшла полтавська Ворскла, яка має все для розвитку молодого футболіста: база високого рівня, сильні юніорську та молодіжну команди. Мене повністю влаштовував варіант з Полтавою на той момент, тому щось інше я практично не розглядав.

– Як саме ви опинилися у Ворсклі?
– Поступила пропозиція від Ворскли приїхати на перегляд. Я відразу погодився. Буквально через пару тренувань до мене підійшов наш тренер Сан Санич Чижов і сказав, що все чудово, залишаєшся з нами.  Тоді якраз комплектувалася нова команда Ю-19. Після цього відразу підписав контракт з клубом.

– Розкажіть про ваш етап кар‘єри у Полтаві.
– Чудовий етап. Багато чому навчився, багато зустрів хороших людей, тренерів. Знайшов у Полтаві справжніх друзів. Тому дуже задоволений цим періодом своєї кар'єри. Завжди з теплом згадую ті часи та сильно за ними сумую. Саме у Ворсклі я вперше відчув, що таке професійний футбол. В плані воротарської майстерності я дуже додав у Полтаві.

Через півроку після підписання контракту з Ворсклою, я вже поїхав на збори з основною командою. Мене на збори взяв особисто Сергій Миколайович Долганський. Він мені тоді дуже сильно допомагав психологічно, багато підказував. Після цих зборів я вже постійно тренувався з основним складом, але грав за Ю-19 або Ю-21.

– Цитата. «Долганський — топ-тренер та людина. Про його рівень говорять його воротарі-випускники».  Розкажіть з власного досвіду в чому тренерський феномен Сергія Миколайовича та чому він топ-людина?
– Сергій Миколайович топ-людина тому, що він перш за все дуже приємний у спілкуванні. До нього завжди можна звернутися за допомогою, порадою. Також він дуже ерудована людина, яка мені допомогла в плані футбольного мислення. У нього багато тренувань заточене на розуміння гри. Крім того він завжди робив упор на аналізі кожного тренування та гри. Ще Сергій Миколайович дуже сильний психолог.

Долганський допоміг мені не тільки у футбольних моментах, а й за межами футбольного поля. Розповім вам одну історію з життя. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він мені зателефонував, поцікавився, як мої справи, родина. Хоча тоді я вже не виступав у складі Ворскли, а грав за іншу команду. Я сказав, що наразі, разом з родиною знаходжуся на західній Україні. Жити на той момент нам не було де, перший час ми знаходилися у лагері для переселенців. Сергій Миколайович відразу запропонував нам свою поміч. Він надав свій будинок у Закарпатський області у вільне користування. Ми там досить тривалий час жили. Ось чому Долганський є топ-людиною.

– Коли ви тренувалися під керівництвом Долганського, могли собі уявити, що він у майбутньому стане головним тренером полтавського клубу?
– Відверто кажучи, ні. Тоді він повністю був сконцентрований на роботі з воротарями і я дійсно не міг уявити, що він може стати головним тренером команди. Хоча він дуже розумна та начитана людина, тож мене це не здивувало.

– Коли ви виступали за Ворсклу, в основній команді були: Дмитро Різник, Олександр Ткаченко, на хайпі був Павло Ісенко після виграної серії пенальті у півфіналі Кубка України. На вас взагалі розраховували в перспективі, як на основного голкіпера команди?
– Розумієте, я ж не знаю, що було в голові у керманича Ворскли. Тренер воротарів мені завжди казав, що все добре, працюй, є всі шанси в майбутньому стати номером один в основній команді, просто треба дочекатися свого шансу. Мене це повністю влаштовувало і я просто продовжував наполегливо тренуватися.

– Чому в підсумку не залишилися у Ворсклі?
– Насправді я дуже хотів залишитися у Ворсклі, але там досить неприємна ситуація виникла. Скажемо так — не домовилися щодо умов особистого контракту, який закінчувався через півроку. Мені запропонували нову угоду на чотири чи п'ять років зі «смішною» зарплатнею. Я на це не погодився, тому, на жаль, наші шляхи розійшлися. Я був задоволений роботою у Ворсклі. За цей період мені вдалося продемонструвати сильний прогрес у своєму розвитку, тому бажання залишитися у мене було. Але керівництво клубу вирішило по-іншому.

– За яких обставин ви опинилися у Колосі?
– Після закінчення контракту з Ворсклою, мені зателефонував мій агент і повідомив про зацікавленість з боку декількох українських клубів. Варіант з Колосом мені здався найцікавішим з усіх. Молода, амбітна команда, яка у першому сезоні в УПЛ пробилася до єврокубків. Також добре розвинута інфраструктура. Але найголовніше було те, що керівництво та тренерський штаб клубу особисто проявили свою зацікавленість у моїй персоні. Це стало ключовим фактором у прийняті рішення стосовно розвитку моєї кар'єри.

Перших два-три тижні я грав за дубль Колоса, але весь цей час все одно тренувався з першою командою. Потім вже стабільно почав потрапляти до заявки дорослої команди на матчі УПЛ та повністю зосередився на конкуренції в основному складі.

– Ви дебютували в УПЛ 18 вересня 2021 року в матчі 8-го туру з Інгульцем. Перемога 2:0, ви у дебютній грі відіграли «на нуль». Я пам’ятаю ту зустріч і мене дійсно вразило наскільки ви впевнено та спокійно провели ту гру, наче ви вже відіграли мінімум 100 матчів на високому рівні. Розкажіть про свій дебют та що відчували перед, під час та після гри?
– Я за тиждень вже знав, що буду грати з Інгульцем, мені про це повідомив тренер. Готувався в звичайному режимі. Перед грою звісно було певне хвилювання, але мене підтримали лідери команди, тому я трішки заспокоївся. З першим дотиком до м'яча мої побоювання, хвилювання відразу зникли і я повністю занурився у гру. В підсумку не пропустив, команда виграла, тому від дебюту в мене були тільки позитивні емоції. Після гри звичайно була ейфорія, однак я розумів, що це лише початок довгого шляху. Можна сказати — це був свого роду аванс, який мені надали для стимуляції мого розвитку.

– Сезон-2023/24. Ви провели  в складі Колоса 29 матчів, пропустили 31 м‘яч та 12 разів відіграли «на нуль», що є другим показником серед всіх голкіперів УПЛ того сезону. Лише на один «сухар» більше було у Різника. Це ваш перший повноцінний сезон на найвищому рівні в українському футболі. За рахунок чого вам вдалося зробити такий величезний стрибок у своєму розвитку?
– В першу чергу, за рахунок своєї праці та роботи з топовими фахівцями, які серйозно підняли мій загальний рівень. Я просто щодня виходив на футбольне поле з метою покращення своєї майстерності. Все досить банально. Для того, щоб розвиватися, треба працювати, працювати та ще раз працювати. Іншого методу ставати кращим, людство ще не придумало. І це не тільки у футболі, а й у всіх сферах діяльності.

– Розкажіть про спільну роботу з тренером-воротарів Колоса В’ячеславом Кернозенко та порівняйте його стиль з тренувальним процесом під керівництвом Сергія Долганського у Ворсклі.
– Мені дійсно пощастило на своєму футбольному шляху зустрітися з такими тренерами, справжніми мастадонтами воротарського цеху. Емоції від роботи з В’ячеславом Сергійовичем та Сергієм Миколайовичем дуже, дуже позитивні. Це дві абсолютно різні людини, але в них схожий напрямок роботи у тренувальному процесі. Обидва вимагають постійно думати, аналізувати, завжди бути дисциплінованим та сконцентрованим, як під час тренування, так і у самій грі. Також вони повсякчас наголошували, що треба ставити перед собою найвищі цілі, не тільки у футболі, але й взагалі у житті. Тому, коли я перейшов з Ворскли до Колоса, у плані адаптації до тренувального процесу в новому клубі, взагалі не було ніяких проблем.

Вони відрізняють за характером, але це дуже ерудовані, начитані, кваліфіковані, досвідчені тренери. Так, Миколайович (Долганський — прим.) більш спокійна людина, однак яка у Сергійовича (Кернозенко — прим.) харизма, він може досить жорстко напихати, втім може й похвалити. Все по ділу. Коли ти на тренуванні десь «засинав», Сергійович тебе швидко приводив до тями.

Мені надзвичайно цікаво було працювати з обома тренерами, і я їм вдячний за все, що вони для мене зробили.

– Цитата. В березні, на запитання про начебто вже пройдений медогляд в Шахтарі, ви відповіли: «Ви що знущаєтеся?! Я гравець Колоса — відкрийте сайт УПЛ і все побачите». Поділіться з нами подробицями переговорів з Шахтарем і коли саме ви вперше дізналися про серйозну зацікавленість з боку донецького клубу?
– Розумієте, я на той момент був гравцем Колоса. В нас почався тоді досить важкий період, ми втрачали очки у матчах де не мали цього робити. І саме в цей момент на всіх сайтах, у соцмережах постійно писали про мене в контексті Шахтаря. Хоча я був футболістом ковалівського клубу і робив все можливе, щоб команда досягла максимальних цілей у сезоні. 

Я не пам'ятаю вже точну дату, але дійсно, десь весною, мені агент повідомив про зацікавленість з боку Шахтаря. Медогляд насправді був, однак я точно не пам'ятаю коли саме. В принципі, про перехід в Шахтар я вже знав весною, але не хотів придавати цьому великого значення, тому що поважав ковалівський клуб та партнерів по команді і був повністю зосереджений на виступах за Колос.

– З початку 2024 року, в ЗМІ постійно вас пов‘язували з Шахтарем. Зі спортивної точки зору судячи за все на вас це ніяк не позначилося. Ви протягом всього сезону демонстрували стабільно високий рівень гри. Але що в цей період часу у вас відбувалося всередині, коли ви залишалися один на один з самим собою? Що ви відчували?
– Чесно кажучи, взагалі не придавав цьому великого значення. Я в це просто не вірив. Вперше я побачив інформацію про нібито зацікавленість Шахтаря, коли був у відпустці. Мені хтось скинув повідомлення, але я в це не повірив, подумав про себе: «Та ні, не може такого бути». Тому швидко про це забув. Намагався взагалі не про що не думати, крім виступів за Колос. Я спокійно всі ці чутки сприймав, на мій психологічний стан це ніяким чином не відобразилося.

– За весь час поширення чуток про трансфер в Шахтар, у вас було спілкування з керівництвом Колоса з цього приводу?
– Цими питаннями займається мій агент. Я повністю зосереджений на футболі. Тому я туди особливо не ліз. Мені агент повідомив про зацікавленість з боку Шахтаря і запитав про моє бажання приєднатися до цього клубу. Я відповів, що це велика для мене можливість, яка випадає раз у житті. Він сказав, що в такому випадку будемо працювати в цьому напрямку. От і все.

– Чи був в цей період часу до вас інтерес з боку інших українських або закордонних клубів? Минулого літа наприклад була інформація, що англійський Брентфорд за вас готовий заплатити три мільйони євро.
– Був певний інтерес з боку деяких українських клубів, але Шахтар був найбільш наполегливим та запропонував найкращі умови. Стосовно закордонних клубів я не знаю, можливо були якісь розмови, але ми з агентом розмовляємо лише коли справа доходить до конкретики. На рівні розмов можна і в Манчестер Сіті поїхати, і в Барселону. Мені таке не цікаво. Конкретна та найкраща пропозиція була від Шахтаря.

Щодо Брентфорду? Щось чув про це, але просто на рівні чуток. Агент мені з цього приводу нічого не казав. Тим паче, де я, і де Брентфорд.

– Мабуть Ярмолюк теж спочатку так думав...
– Можливо, але я в Шахтарі і мене повністю це влаштовує.

За інформацією Трансфермаркт, Шахтар за вас заплатив 3 мільйони доларів. Що відчуває молодий хлопець з Чернігова, коли за нього віддають мільйони?
– Відверто кажучи, я навіть не знаю скільки за мене заплатили. Це не моя справа. Якщо клуби домовилися між собою, значить все всіх влаштувало і це найголовніше. Я в такі питання не лізу. Фінансові процеси нехай вирішують президенти. Мені слід працювати та намагаюся грати якомога краще. Всі інше мене не турбує, я повністю сконцентрований на своїй роботі.

– Знову наша найулюбленіша рубрика — цитата. «Я не боюся конкуренції з Різником». В чому на вашу думку ви сильніше за Дмитра та в якому компоненті Різник сильніше за вас з точки зору воротарської позиції?
– Досить складне питання. Можу точно сказати, що Дмитро досвідчений, сильний воротар, який порівняно зі мною вже повністю інтегрований в команду. Тому наразі з ним важко конкурувати за місце в воротах Шахтаря. Мені потрібен деякий час, щоб звикнути до нового тренувального процесу, адаптуватися до ігрового стилю команду, і тоді конкурувати з Різником буде вже трішки легше.

В любому випадку, я впевнений, що клуб бачить в мені перспективу, інакше за мене ніхто б не платив грошей. В мене була розмова з цього приводу з тренерським штабом команди, але нехай це залишиться між нами.

– Які цілі перед собою ставите після переходу в Шахтар?
– Заграти стабільно на найвищому рівні. Вигравати всі можливі трофеї. Всі знають, що Шахтар — це амбітний топ-клуб, який завжди прагне до перемог. Для Шахтаря не існує другого місця, тільки перше. Тому головна моя мета у донецькому клубі — перемагати у кожному матчі. Це команда з переможним менталітетом, і мені це дуже подобається, бо я сам завжди хочу перемагати.

– Востаннє Шахтар набирав в стартових чотирьох турах чемпіонату України шість або менше очок у сезоні-2008/2009, тоді після чотирьох зіграних матчів на старті було лише п'ять очок. На вашу думку, чим зумовлений невиразний старт команди в новому сезоні УПЛ?
– В деяких матчах нам відверто не вистачало фарту. Десь ще не повністю увійшли в сезон, але ми добре підготувалися, нам просто потрібен час. Скоро почнеться Ліги чемпіонів, думаю до цього моменту ми вже повністю увійдемо в ігровий тонус, наберемо загальнокомандну фізичну форму та будемо демонструвати яскравий, потужний футбол. Я впевнений, що все буде добре.

– Зараз ви тренуєтеся під пильним оком Андрія П‘ятова та Раймонда ван дер Гоува. Назвіть відмінності у тренувальному підході в Шахтарі порівняно з попередніми клубами. І взагалі, яка є різниця між українською воротарською школою та нідерландською?
– Розумієте, в Колосі та Ворсклі я був досить тривалий час, а в Шахтарі я тренуюся близько двох місяців. Тому мені важко повноцінно порівняти підходи до воротарів між цими клубами. Є деякі відмінності, так само є й певні схожі моменти. Втім для коректного аналізу мені потрібно більше часу.

Різниця між українською та нідерландською школами дійсно є. В нідерландській воротарській школі багато, що залежить від позиції в воротах, робиться головний акцент на позиційній роботі воротаря. Українські фахівці на цьому теж роблять акцент, але не так сильно. Тому це найголовніша різниця між нашою та нідерландською системою підготовки воротарів.

– В майбутньому у вас є бажання виступати за межами України? Якому чемпіонату надаєте перевагу?
– Так, звісно. Хочеться перевірити себе на європейському рівні. Взагалі, як на мене Англія — це топ, найвищій рівень у футболі. В першу чергу хотілося б там протестувати свої сили. Це моя мрія. Але, загалом хочеться пограти за кордоном, пізнати європейський менталітет, інтегруватися у це суспільство. Спробувати для себе щось нове і в плані футболу, і в плані життя. 

– Вам, з точки зору воротарської позиції, умовно більше імпонує стилістично захисний футбол Колоса під керівництвом Ярослава Вишняка чи атакувальний футбол у виконанні Шахтаря? Не, як звичайному вболівальнику, не естетично, а суто в контексті голкіпера.
– Дійсно, в Колосі першочергове завдання полягало у надійній грі в обороні. Головне, щоб позаду «на нуль». На цьому будувалося загальнокомандна впевненість так би мовити. Для воротаря звісно теж важливо не пропускати м'ячі. В Шахтарі, звичайно, так само треба грати надійно в захисті, але тут ще й вимагають від воротаря набагато краще задіювати ноги для командного «білд-ап», постійно бути залученим до загальнокомандної побудови гри на футбольному полі. Я працюю над цим компонентом, у сучасному футболі неможливо існувати воротарю без гри ногами. Також в Шахтарі набагато вищі швидкості, все інтенсивніше. Я до цього поки що звикаю.
Так, зрозуміло, що Шахтар більш атакувальна команда ніж Колос, але я не можу сказати, який футбол мені до вподоби більше. Я просто насолоджуюся перебуванням в Шахтарі.

– Цитата перед Олімпіадою. «Я сподіваюся, що ми будемо боротися за найвищі місця. В мене хороше передчуття перед Олімпіадою. У нас достатньо реальні шанси проявити себе». З вашої точки зору, що саме завадило досягти більш позитивного результату збірній на олімпійському турнірі з футболу?
– З Олімпіадою є певна недомовленість. Я впевнений, що ми могли набагато краще виступити, як мінімум вийти з групи. Але на жаль сталося так, як сталося. Як то кажуть: «після бою кулаками не махають». Дуже прикрий результат. Не моя справа робити висновки стосовно виступу команди, однак факт залишається фактом — ми не вийшли з групи, не досягли тих цілей, які перед собою ставили, в тому числі особистих.

Дуже болісно, втім це життя. В любому випадку я дуже радий, що став частиною такої великою спортивної події. Представляти Україну на Олімпіаді, в такий важкий час для нашої країни — особливе відчуття. Зі мною це залишиться на все життя.

– Олімпійська збірна України з футболу була готова до Олімпіади?
– Насправді, ми досить добре підготувалися. В нас були збори, ми провели кілька товариських матчів перед Олімпіадою. Підготовка була на високому рівні. Ми гідно виглядали в кожному з трьох матчів. Нам просто трішки не пощастило у деяких моментах. Перед нами ставилася мінімальна ціль — вихід з групи, і ми були готові до виконання цієї мети. Але, на жаль, нам не вдалося це зробити.

– Розкажіть про свій досвід роботи з Русланом Ротанем.
– Я вже з Русланом Петровичем не перший рік працюю. Завжди насолоджувався, коли приїжджав у збірну та працював під керівництвом цього наставника. Дуже цікавий, проактивний футбол ставить Руслан Петрович разом зі своїм тренерським штабом. Все на вкрай високому рівні. 

– Що таке Олімпійські Ігри очима українського спортсмена-футболіста?
– Це справжнє свято. З самого початку відчувалося, що я знаходжуся у епіцентрі великої спортивної події. На жаль, не змогли прийняти участь у відкритті Олімпійських Ігор в Парижі, бо олімпійська збірна з футболу базувалася у Ліоні, і в нас вже за два дні була перша гра з Іраком. Але ми дивилися відкриття по телевізору. Дуже яскраве шоу. В нас особливо не було часу на те, щоб гуляти по Ліону, відвідувати пам'ятки міста. Матчі відбувалися кожні 2-3 дні, тому в основному ми займалися відновленням та підготовкою до суперників.

Організація турніру? Не хочеться казати про негативне, тому що в першу чергу мені Олімпіада запам'яталася з позитивного боку. Я справді «кайфанув» від турніру, атмосфери на трибунах, нашої «роздягальні». У збірній підібрався чудовий колектив. Особисто у мене Олімпіада асоціюється з найпрекраснішими моментами у моєму житті. Ніколи не забуду цей час.

– Найкрасивіше місце за межами України де ви були?
– Найкрасивіше та найнезвичніше місце де я був за межами України — це Фарерські острови. «Вау» емоції. Не передати словами. Ніби не з нашої планети. Красиве місце, мені дуже сподобалося там. Місцевість має вулканічне походження, візуально неймовірно виглядає. Такі пейзажі, як на Фарерах, я більше ніде не бачив.

– Останнє питання. Що на вашу думку треба зробити, щоб український футбол в цілому став сильніше?
– Наразі, єдине, що нам потрібно для розвитку нашого футболу — це перемога у війні та її закінчення. Впевнений, що після цього не тільки наша країна стане ще сильнішою та квітучою, але й український футбол теж. Сподіваюся, що цей жах якомога швидше закінчиться, в нас будуть заповнені вболівальниками стадіони, повернуться єврокубки в Україну і не потрібно буде постійно перебувати в дорозі командам, які приймають участь у континентальних змаганнях. Тому, як тільки закінчиться війна, все в нас буде добре.