– Чи можна вважати, що в неділю «Ворскла» показала найкращу гру у весняній частині чемпіонату України? – Ні, у попередніх поєдинках ми так само показували непогану гру. Хлопці робили все правильно, виконували мої настанови, але результату чомусь не було. Нас переслідувало фатальне невезіння. На останніх хвилинах ми пропускали непотрібні і нелогічні голи, які відібрали у нас 5 або 6 очок. До того ж, ми ніяк не могли зіграти одним і тим самим складом. То травми, то дискваліфікації, то помилки у попередніх іграх не дозволяли нам бодай два матчі поспіль зіграти одним складом. І ось нарешті на матч з «Карпатами» ми виставили тих гравців, які діяли в зустрічі з «Металістом». Допомогло.

– У цій грі голкіпер «Ворскли» Сергій Долганський зробив безглузду помилку. Що ви йому на те сказали після гри? – Нічого! Я зайшов до роздягальні і усім подякував за гарний матч. А до Долганського окремо підійшов і поцілував його, сказавши такі слова: «Бачиш, хтось створює помилки, а хтось їх виправляє».

– Якою була б ваша розмова з Долганським, якби у підсумку ви втратили очки? – Повірте, така ж самісінька! Я вважаю футболістів своїми дітьми, яких я не завжди сварю за невдачі. Можливо, це помилка, але це мій тренерський принцип. Головне, щоб гравці не робили промахів свідомо, як це роблять судді. Та я певен, що у моєму колективі усі переживають за те, щоб команда вигравала. Тому й нема кого сварити.

– У цьому сезоні «Ворскла» побореться за четверте місце. У наступному році відбуватиметься боротьба за місця у топ-шістці нашого чемпіонату, адже шість команд гратиме в єврокубках. Нинішній склад ще один рік такого важкого воза потягне? – Ми про це ще не думаємо. Точніше, гравці так далеко не заглядають. Натомість керівництво клубу уже поставило мені завдання, над виконанням яких я думаю як удень, так і вночі.

– І які це завдання? – А про них знають тільки я та керівники «Ворскли». Більше ніхто. Я це тримаю у таємниці навіть від футболістів. Можу лише сказати, що від нас ніхто нічого не вимагає. Знаєте як президент формулює речення, коли ставив переді мною завдання? З його уст я почув фразу: Ми би хотіли…», а не: «Ви повинні…». Можу сказати, що моя команда у наступному сезоні гратиме не гірше, аніж тепер.

– Миколо Петровичу, у своїх інтерв’ю ви часто згадуєте свою сім’ю, яка буцімто пильно стежить за вашими успіхами та невдачами… – Авжеж. Насправді мою сім’ю футбольною важко назвати. Я прожив молоді роки одним у полі воїном. Маю на увазі те, що зі мною мешкали одні дівчата: дружина та двоє доньок. Слава Богу, одна з них привела додому зятя, який, щоправда, з футболом спільного нічого не має. Ну а потім у нашій родині з’явився ще один хлопчик – мій внук Івасик. От мені справді було соромно йти додому і казати йому, що дідусь програв. Та після перемоги над «Карпатами» я йому похвалився. Тепер перебуваю з ним у Києві. Ми удвох граємо у футбол. Нарешті можу користуватися колекцією м’ячів, які мені дарують на уродини та інші свята. Пригадую, вперше мені подарували шкіряного ще у далекому 1978 році. Такий презент я отримав від самарського клубу «Крилья Совєтов» на своє весілля. Тепер у моїй колекції близько ста м’ячів, якими я граю у футбол із внуком.

– Ви завжди дуже радісно та емоційно святкуєте успіхи своєї команди. Може, варто вам порадити іншим тренерам так само поводитися під час матчів. Що не кажіть, футбол би став цікавішим та яскравішим… – (Сміється). Я помітив одну деталь: наші тренери так само бігають біля тренерської лави, як і я. Та тільки тоді, коли їхні хлопці виграють. Щойно приходить у грі невдача, вони ховаються від усіх на лаві. Натомість я бігаю завжди: і при перемогах, і при поразках. Вже радив своїм помічникам пильнувати за мною, щоб я не зривався з крісла. Та вони іноді бувають неуважними: то щось записують, то курять. І в такі моменти я використовую їхню неуважність і вилітаю за межі дозволеної зони.