– Чому ваш вибір припав саме на київське «Динамо»?
– Найбільшою перевагою такого варіанту продовження кар’єри, безумовно, було те, що київське «Динамо» – дуже відомий бренд. Насмілюся сказати, що це найпопулярніший клуб у цій частині Європи, один із найпопулярніших і найбільший. Це, безумовно, було для мене головним плюсом. Але й з інших причин пропозиція, яка надійшла, була дуже привабливою. Перш за все, для мене дуже важливо грати в єврокубках, це дуже важливо, тому що це чудовий досвід. Тому я вирішив, що проведу цей сезон у «Динамо».

Звичайно, я насамперед враховував нинішню ситуацію в Україні, вивчив інформацію про це, перевірив і перевірив ще раз. Тож я знав, на що підписуюся, і я був у курсі ситуації, усвідомлював її. Щоправда, ми також проводимо багато часу далеко від Києва. Ось, наприклад, нещодавно грали з «Крістал Пелес» у Любліні. Ми спочатку поїхали до Львова, провели там кілька днів, потім зі Львова переїхали до Любліна, і там теж провели кілька днів. Тож, я б сказав, це скоріше життя на валізах. Але конкретно зараз ми в Києві. У період паузи на матчі збірних ми тренуємося на своїй базі.

– Як ваш вибір сприйняла ваша сім’я?
– Суто по-людськи, залишивши осторонь футбольні аспекти, не буду заперечувати, що мені цей вибір дався непросто, і я розумію, що це створює певний стрес для моїх близьких. Але я намагаюся. Намагаюся регулярно залишатися на зв’язку, тримати всіх у курсі щоранку, звітувати, так би мовити, і якось мінімізувати все це.

– У «Динамо» довгий час виступав представник Польщі – Томаш Кендзьора. Ви з ним радилися, перш ніж прийняти пропозицію киян?
– Так, він, можна сказати, був моїм інформатором. Почну з того, що Томаш – дуже цінна людина тут, у «Динамо», це гравець, який багато чого тут домігся. Якщо комусь коли-небудь доведеться побувати на базі клубу, він побачить, на скількох фотографіях Кендзьора зображений. На багатьох – навіть окремо. Не кожен гравець удостоюється такого. Томаш дійсно тут дуже, дуже шанована людина, і, напевно, не буде великим секретом, якщо я скажу, що він був тим, з ким власники і тренери «Динамо» консультувалися з приводу мене. І Томек був тим, хто, так би мовити, підтверджував мою кандидатуру.

Томаш мені дуже допоміг. Він розповів мені все про те місце, куди я зібрався перебратися, розповів, як тут потрібно поводитися в контексті того, що тут прийнято, а що – ні. Тож його допомога була багато в чому неоціненною. А ще, спочатку, коли мені, наприклад, щось було потрібно, і я не міг цього знайти, я завжди міг йому зателефонувати або написати, і він кілька разів мені допомагав. Тож я дуже вдячний йому за все це.

– Як проходить ваша адаптація до країни і поточної ситуації?
– Мені тут уже трохи легше. Вчу мову. Побачив певні речі на власні очі, і мій світогляд значно змінився. Насправді, він значно змінюється щодня. Чесно кажучи, я уявляв усе це трохи інакше. Навіть незважаючи на те, що зовні місто функціонує, загалом, нормально, і життя, начебто, тече, як зазвичай, день у день. Водночас тут дуже сильно шанують пам’ять усіх тих, хто боровся за свою країну. І є багато-багато місць із фотографіями, фотографіями людей, які загинули на фронті. Їхній вік особливо впадає в очі: дуже багато молодих людей – 19, 18, 20 років. Тож це дуже помітно.

А перед першим матчем, на якому я тут був, усе почалося з того, що клуб вшанував пам’ять уболівальників «Динамо», які загинули на фронті. Була хвилина мовчання, а рідних цих уболівальників запросили на поле. Футболісти подякували їм за захист України. І були, звісно, фотографії. Усі ці хлопці дійсно дуже, дуже молоді...

Не можу сказати впевнено, що я був готовий до всього цього, тому що щодня бачиш щось ненормальне і неприродне. І я дуже не хотів би, щоб те ж саме сталося в нашій країні, тому що дійсно жахає.

– Давайте перейдемо до футболу. Українцям потрібен футбол зокрема як перепочинок, як можливість забутися, і як демонстрація суспільству, що жити в країні, спустошеній війною, можливо. Це так?
– Думаю, так. Думаю, саме в цьому і полягає роль усіх футбольних змагань тут. Видно, як сильно це потрібно людям, як сильно їм потрібна перерва від цієї важкої реальності, від цього важкого повсякденного життя. Це, мабуть, найважливіша роль чемпіонату України наразі, тому що я це бачу на власні очі і знаю, про що говорю. Ситуація складна, тому що багато хто або втратив когось на війні, або у них хтось зараз на фронті. І на ці 90 хвилин люди, можливо, отримують перепочинок.

– Яка ситуація зі складом у «Динамо»? Скільки в команді іноземців?
– Зараз їх стало трохи більше, тому що в останнє трансферне вікно до нас приєдналися три легіонери. Вони з’явилися в «Динамо» приблизно в той самий час, що і я. А до цього був тільки один легіонер – нападник Едуардо Герреро. Потім з’явився Анхель Торрес. А тепер до нас приєдналися румун Владіслав Бленуце, нігерієць Шола Огундана, і центральний захисник із Санегала Аліу Тіаре.

Тож загалом у «Динамо» тепер п’ять легіонерів. Це відносно небагато порівняно зі структурою польських команд. Але я розповім вам цікавий факт. Я чув цю інформацію, не знаю точно, наскільки вона правдива, але чув її з кількох джерел: приблизно 70% гравців, які виступають у чемпіонаті України, або випускники академії «Динамо», або гравці, яким довелося грати за «Динамо».

Також тут ведеться активна робота з молоддю. Вона на дуже високому рівні. Ось зараз, під час паузи на матчі збірних, до нашої першої команди приєдналися п’ять молодих гравців юнацької команди (U-19), і, зізнаюся, я дійсно вражений рівнем цих футболістів.

– Як і де проходять матчі чемпіонату України?
– Багато команд домашні матчі проводять на своїх стадіонах. Ми, наприклад, граємо в Києві на стадіоні «Динамо» імені Лобановського. Але кілька клубів представляють міста, де зараз тривають бойові дії, тому їм доводиться грати в інших містах. Наприклад, донецький «Шахтар» грає у Львові, а «Зоря» грає на нашому стадіоні. Тож це трохи складно. Ось у нас наступний матч якраз із «Зорею», він виїзний, але ми гратимемо вдома. Війна передбачає, що деякі питання вирішуються таким чином.

– Як ви отримали пропозицію про співпрацю від головного тренера «Динамо» Олександра Шовковського?
– Ми з ним зустрічалися ще до того, як я прийшов у клуб. Спілкувалися під час одного з візитів «Динамо» до Любліна. Зі свого боку я розповів і показав, як працюю. Типова ознайомча бесіда.

Я знаю, що представники «Динамо», скаути, телефонували різним людям, щоб отримати більше інформації про мене. І після позитивного результату такої, умовно кажучи, перевірки мене запросили на зустріч із паном Шовковським. Ми трохи поспілкувалися в Любліні, і через тиждень мені запропонували приєднатися до клубу.

– Які ваші обов’язки в тренерському штабі «Динамо» і як проходить ваша адаптація в команді?
– Я працюю все краще і краще, але певна проблема з адаптацією ще є. Звісно, в першу чергу, це мовна проблема. Навіть на футбольному рівні мова трохи відрізняється від нашої. Але я вчуся, і я хочу вивчити мову. У тому числі з поваги до українців. Я зустрічав легіонерів, які виступали у клубах Польщі, але відмовлялися вивчати мову. Тож, з мовою у мене все краще і краще з кожним днем.

Що стосується моїх обов’язків, то я відповідаю за багато що, тому що в «Динамо» досить широкий спектр роботи. У головного тренера п’ять помічників, і навантаження на кожного з них досить велике. Буває, що в тренерських штабах кожен із помічників відповідає лише за щось конкретне, наприклад, за гру команди в обороні. А тут усі залучені до загального тренувального процесу. Нехай у кожного є свої обов’язки, але загалом ідеться про колективну роботу всього тренерського штабу.

– Чи вважаєте ви, що ця робота вам потрібна? Вона непроста, і, зважаючи на обставини, чи сприятиме вона вашому розвитку як тренера? Адже рано чи пізно ви повернетеся до Польщі, бажаючи знову самостійно тренувати команди вищого дивізіону.
– Звичайно, я це врахував, коли приймав пропозицію «Динамо». Вважаю, це дуже розвивальна робота, враховуючи рівень гравців, які є в «Динамо». Я не хочу надто хвалитися командою, але в нас справді сильний склад, по два гравці на кожну позицію, і з погляду якості вони на дуже високому рівні. Тому я думаю, що робота з такими гравцями мені підходить, це безперечно крок уперед для мого розвитку як тренера.