Переказувати цю гучну історію сенсу не бачу. Усі знають про перепости Бленуце в його соціальних мережах, які він робив до переходу в «Динамо», усі напевно читали і заяву клубу, і звернення самого футболіста, і його перше інтерв’ю як гравця «біло-синіх», у яких він заявив про всебічну підтримку України та українців, а росію назвав агресором.

Цим ситуація, звісно, не вичерпалася, занадто високим виявився резонанс: тема, як і раніше, «горить», коментарі йдуть нескінченним потоком. Одна частина вболівальників вірить у щирість слів Бленуце, інша частина – не вірить футболісту і продовжує обурюватися на його адресу. Але вихід є. І для гравця, і для вболівальників (у всякому разі для тих із них, для яких розсудливість у пріоритеті).

Але для початку кілька слів. Не як якесь виправдання Бленуце, а як об’єктивна дійсність. Це в нас із вами в Україні останні три з половиною роки реальність ось така, яка вона є. Але в тих, хто перебуває навіть у сусідніх із нами країнах, реальність радикально інша. Суть не тільки в тому, що ці люди живуть під мирним небом: суть у тому, що вони, як правило, просто відсторонені від війни в Україні. Їхня позиція в цій ситуації може бути єдино правильною – вони вважають росію агресором і підтримують Україну, але вони майже не думають про це. У них своє життя, а війна «десь там» існує для них якимось далеким фоном. Тому абсолютно нормально, що в якійсь своїй дії людина з країни з мирним небом може просто не подумати, що якась дія неприпустима. А якщо ця людина ще й молода...

Крім того, треба враховувати, що Бленуце перебував у середовищі, де в агресивній формі практично вільно існує московська пропаганда, під вплив якої можна запросто потрапити. Особливо, знову ж таки, по молодості років.

У моєму розумінні, саме ефект ворожої пропаганди в поєднанні з необдуманістю поставили Бленуце в те непросте становище, в якому він зараз перебуває. Соцмережі часто – це територія розваг, не більше того. І не кожен здатен, розважаючись, зважувати кожен свій крок, кожен свій репост.

Я достеменно знаю, що сам Бленуце зараз справді гостро, емоційно переживає всю цю ситуацію. Міг би щодо цього поділитися деталями, але це буде неетично з мого боку. Так буває, що по молодості робиш дурниці, навіть не усвідомлюючи, що це дурниці. Так буває, що по молодості тільки після вчинку розумієш, що зробив неприпустиме. А виправити в моменті вже ніяк: що зроблено, те зроблено. Це не означає, що слова не потрібні – потрібні, необхідні! І Бленуце їх вимовив. І з того, що я знаю від очевидців, від тих, хто з ним безпосередньо спілкувався, все вказує на те, що Бленуце говорив абсолютно щиро.

Але одних лише слів, за всієї їхньої необхідності, недостатньо: потрібні ще й дії, які б підтвердили щирість людини в прагненні виправити свою помилку, які б звучали в унісон із вимовленими словами і справді демонстрували позицію цієї людини. Які в цьому плані є зараз можливості, варіанти у Бленуце? Що він може зробити, щоб можна було зробити висновок, що він щирий у своїх висловлюваннях?

З його боку має бути дія, яка б відповідала його фразі: «росія – агресор, я – з Україною!».

І тут усе просто, виявляється. Ось ми всі з вами з Україною, для нас усіх з вами росія – звісно, що агресор (м’яко кажучи). І що роблять ті, хто перебуває в тилу, хто наразі не тримає зброї в руках? Правильно: ми донатимо, донатимо, знову донатимо і ще раз донатимо. На РЕБи, на джипи, на дрони, знову на РЕБи.

Ну так ось він, варіант для Бленуце, який може зняти всі питання. У всякому разі, на цьому етапі. У ЗМІ з’являлася інформація про те, що він отримуватиме в «Динамо» чималу зарплату – понад 1 млн грн на місяць. Вважаю, що це непогана сума для першого донату Владіслава на потреби ЗСУ. Тож моя пропозиція Бленуце проста: задонатити на користь ЗСУ свою першу зарплату в «Динамо». І це вже точно буде більше, ніж просто слова. А щоб і самому не бути голослівним, найближчими днями звернуся до Владіслава з такою пропозицією, і побачимо, до чого це призведе.

Ну і на завершення. На жаль, людині властиво наступати на одні й ті самі граблі. Коли Мірча Луческу був призначений головним тренером «Динамо», які тільки слова не лунали і на його адресу, і на адресу керівництва клубу – ступінь резонансу також був дуже великим, зашкалюючим! Лунали заклики до протестів, до ігнорування матчів команди, до якихось радикальних дій і так далі, і так далі.

А що сталося після цього? Цей самий Луческу у свій перший сезон у «Динамо» домігся максимуму у виконанні базових завдань: привів команду до чемпіонського титулу (уперше за п’ять років, до речі), здобув із нею Суперкубок України і вивів до групового етапу Ліги чемпіонів, пройшовши непросту кваліфікацію. Так, у наступні сезони все було не так райдужно, але сенс у даному випадку в іншому: своїм першим сезоном Луческу результатами довів, що перш ніж сипати наліво і направо гнів, образи і погрози, розумніше було б взяти паузу і подивитися, що дасть цей тренер команді, клубу.

Так, може, є сенс узяти ту саму паузу і подивитися, яким буде Бленуце на ділі, у реальності, у нашій із вами українській реальності останніх трьох із половиною років, яку він добровільно пустив у своє життя, хоча запросто міг би цього й не робити, як велика кількість інших легіонерів, які відмовилися переходити в «Динамо» через війну. І з моєї точки зору, одне це рішення – пов’язати найближчий відрізок свого життя з Україною і захищати кольори клубу, чітка патріотична позиція якого прекрасно відома – вже є проявом громадянської позиції футболіста.