Наприкінці березня директором медіадепартаменту «Динамо» став Юрій Корзаченко – відомий спортивний журналіст та публіцист.

Юрій розпочинав кар’єру наприкінці 1980-х у «Спортивній газеті». На той момент це було головне профільне видання України. Згодом стояв біля витоків легендарної газети «Команда». Очолював відділ спорту в «Киевских Ведомостях», обіймав редакторські посади в журналі «ТОП Футбол» і тижневику «Матч». Це був золотий час спортивного глянцю в Україні.

Займався контентом персонального сайту Андрія Шевченка. Під час Євро-2012 працював в Управлінні інформаційної політики ФФУ, був дотичним до наповнення української та російської версій офіційного сайту УЄФА. Останнім часом публікувався на сайті «Чемпіон».

Корзаченко – автор, співавтор і редактор кількох книг і книжкових серій. Серед них: «Футбольна країна. Від Сяну до Дону», «Команда його мрії», «Епоха Суркіса» та «Золота команда». Остання написана до 90-річчя «Динамо».

Це перше інтерв’ю Корзаченка, як директора медіадепартаменту «Динамо». Ірина Козюпа поспілкувалася з Юрієм не тільки про його призначення та плани на новій посаді, але й про спортивну журналістику 90-х, стосунки з пресою Валерія Лобановського та святкування 100-річчя клубу.

«Динамо» було соціальним феноменом та фактором об’єднання суспільства»

– Пане Юрію, давайте з самого початку. Як у вашому житті з’явився футбол?
– Вочевидь, це – генетика. Я – корінний киянин. А Київ – це не лише колиска східнослов’янської цивілізації та Місце Сили, що його нікому й ніколи не підкорити – за три дні, за три роки чи за три століття. Це не лише місто найзеленіших схилів і найвродливіших дівчат. А це ще й домівка найкращої на землі футбольної команди.

Колись усе це надихнуло на експромт із рядками, які з вашого дозволу процитую:

Серед каштанів м’яч – як оберіг,
Як символ честі, гордості і хисту.
За всіх часів, епох – із року в рік
Він гідний вічно молодого Міста.

Футбольна пристрасть – генетичний код.
Що за століття не загас, не стерся
Під шум трибун і плеск Дніпрових вод,
Під ритм уболівальницького серця.

Перші більш-менш чіткі дитячі спогади – поєдинки команди Валерія Лобановського в Кубку чемпіонів-1976/77 із «Баварією» та «Боруссією». А вже період розквіту «Динамо» середини 1980-х припав на той вік, коли, здається, й навколишній світ відчуваєш найгостріше, й запам’ятовуєш усе до найтонших деталей.

Якщо винести за дужки Олега Блохіна, безперечного кумира принаймні двох поколінь, із плеяди переможців Кубка кубків 1986 року я вирізняв Анатолія Дем’яненка та Василя Раца. З обома радий був знову поспілкуватися перед церемонією 40-річчя того єврокубкового тріумфу, яке 3 травня передувало матчу «Динамо» з «Шахтарем» на стадіоні Лобановського.

Мені здалося, попри поразку від принципового конкурента, «Динамо» цими урочистостями змогло подарувати вболівальникам святковий настрій, дозволити доторкнутися до частинки великої історії клубу. Та й не тільки вболівальникам. Приємно було бачити ветеранів, котрі знову, як і десятки років тому, опинилися в епіцентрі уваги. Люди підходили за автографами, просили сфотографуватися, дякували за колись пережиті емоції.

Я й сам прихопив реліквію із 80-х. Кажу Дем’яненку: «Васильовичу, ось на цьому м’ячі я колись на стадіоні «Динамо» просив тебе розписатися на матчі дублерів...» Шкіра м’яча – геть задубіла, а старі автографи, залишені кульковою ручкою, повицвітали. Теперішні, від маркера, вже назавжди.

Такі заходи важливі. «Динамо» – частина історії України та її столиці, частина нашої культури. Тож молодь повинна знати традиції клубу, його досягнення та його зірок. Бо дехто з представників сучасної генерації вболівальників, на жаль, ідентифікує, скажімо, Олега Кузнєцова не як знаменитого захисника команди Лобановського, а як батька Катерини Кузнєцової – талановитої акторки й чарівної жінки.

Отаку б церемонію під українське «Класичне» – та й на заповнений «Олімпійський». Після перемоги над рашистами – переконаний, усе буде. Поки, на жаль, «Динамо» доводиться приймати вболівальників у рамках квоти воєнного часу.

– Чим «Динамо» було тоді для киян та загалом українців?
– Гадаю, багато відвідувачів матчу киян із гірниками застали ще старий Республіканський стадіон, який вміщував 100 тисяч глядачів. Навіть трохи більше – 100 062. Це була найбільша арена Радянського Союзу. Цікаво, що в Москві про це знали, але або замовчували, або брехали, що перші за місткістю – тамтешні «Лужнікі».

Перед поєдинком 3 травня на підході до стадіону «Динамо» бачив жінку, яка питала, чи немає зайвого квиточка. Аж ностальгія пройняла. Свого часу такі запитання починали лунати ще десь від околиць нинішньої станції метро «Площа Українських Героїв». Уявіть собі, Ірино: в 1987-му мені пропонували за квиток на гру з португальським «Порту» позолочений годинник.

Футбольне «Динамо» тоді являло собою не просто спортивний, а соціальний феномен, було фактором об’єднання суспільства. Завсідники трибун мали для днів матчу цілі ритуали, свої маршрути до стадіону. Дехто – із зупинками на «точках», де можна й чарочку пропустити. Наш легендарний поет Юрій Рибчинський якось «розшифрував» рядок із пісні «Хрещатик», до якої писав слова на музику Павла Зіброва.

За словами Юрія Євгеновича, «горілку по-київськи п’ю» – то суто футбольна історія. Мовляв, після гри обов’язково треба було відзначити подію на «своїй» локації. «За кожен гол «Динамо» ми підносили тост із величезною радістю! – розповів поет. – А за кожен м’яч, забитий суперниками, пили вже з величезною огидою».

«Маслов дуже тісно співпрацював із пресою. Лобановський часто публічно дякував моїм старшим колегам із 1970-80-х»

– Як ви потрапили у спортивну журналістику?
– Київ із давніх давен мав дуже потужний загін футбольних репортерів, які допомагали прихильникам гри глибше її розуміти і певним чином виховували. Відомо, що Віктор Маслов дуже тісно співпрацював із пресою. Валерій Лобановський часто публічно дякував моїм старшим колегам із 1970-80-х за те, що беруть на себе роль провідників його ідей і виконують ці функції якісно та добросовісно.

Багато хто з киян збирав відповідної тематики публікації з газет і журналів, підклеював їх у зошити чи альбоми. До мене такий рукотворний скарб потрапив від двоюрідного брата Костянтина, батька відомого письменника, літературного критика та журналіста Володимира Аренєва. До появи інтернету ті кілька загальних зошитів з уже пожовклими сторінками слугували неоціненним джерелом концентрованої інформації про золотий чемпіонський хет-трик «Динамо» епохи Маслова.

А з середини 1980-х я й сам почав оформлювати в подібний формат усе, що стосувалося київського клубу та потрапляло до рук. Навіть у дні літніх канікул понеділками ставив будильник на 6.45, щоб о сьомій бути серед перших у черзі до кіоску «Союздруку», куди розподіляли п’ять примірників тижневика «Футбол-Хокей». Продавали їх із навантаженням у вигляді газети «Правда», яка одразу йшла в смітник. А дефіцитне спортивне видання, на яке звичайним людям не оформлювали передплату, прочитувалося від корки до корки впродовж дня.

На якомусь етапі вирішив занотувати свої враження від великих матчів. І назавтра, відкривши солідну спортивну газету, побачив, що там написано все те саме – хіба що трохи іншими словами. «Ну, то чому б і не спробувати себе в журналістиці?!» – нахабно подумав.

Однак, як казав хтось із філософів: рішучість – початок справи, але господар фіналу – випадок. Мені мій щасливий випадок трапився. Й, знаєте, надалі неодноразово дякував вищим силам, які приводили в потрібне місце в точний час. Зустріч із Леонідом Каневським, завідувачем відділу футболу «Спортивної газети» в середині 1980-х, – чарівний подарунок долі, що значною мірою визначив моє майбутнє.

Леонід Генріхович – один із моїх учителів на журналістській стежці. До цього кола входять також Валерій Мирський, Олександр Швець, Валерій Вихованець, Юрій Карман, Олексій Семененко. Тих, кого вже немає на цьому світі, згадую з теплотою і вдячністю. З рештою підтримуємо дружні стосунки. З кимось із них чергувалися в зчіпці керівник – підлеглий. З більшістю брали участь у класних проєктах, що приносили задоволення від результату. А хтось просто здатен створювати навколо себе у спілкуванні позитив і комфорт, на які залипаєш.

– Зараз ми живемо в епоху соцмереж. А як створювалися газети в 1980-90-х роках?
– Якщо у двох словах, то без комп’ютерів. Тексти або писалися від руки, або друкувалися на машинках. З інших міст матеріали приймалися телефоном. У «Спортивній газеті» я починав кур’єром у друкарні. Тоді поняття «макет», «верстка» чи, скажімо, «матриця» наповнювалися геть іншим змістом, ніж сьогодні. А такі назви, як талер, лінотип чи гранка, багатьом наразі взагалі ні про що не скажуть.

Щоби виправити літеру в слові, недостатньо було кількох секунд і кількох кнопок на клавіатурі. Заново відливали з металу цілий рядок, на заміну тому, куди вкралася помилка. Для допитливих технологічний процес був вельми цікавий, але, звісно, оперативність, м’яко кажучи, страждала. У кращому разі звіт про футбольний матч, що починався о 19.00, ранкова газета давала на другий день. У гіршому – на третій-четвертий.

Винятки траплялися. Як, скажімо, з підсумками матчу-відповіді за Суперкубок Європи 1975-го. «Динамо» обіграло «Баварію» 6 жовтня ввечері, а вже зранку 7-го народ розкуповував «Спортивну газету», де перемозі киян були присвячені три сторінки з чотирьох.

У більш зручному становищі перебували видання, що надходили у продаж після обіду. Наприклад, «Вечірній Київ» – одна з найстарших і найулюбленіших столичних газет, наклад якої сягав неймовірних пів мільйона примірників. Сам вистоював у черзі, аби прочитати свіжий динамівський звіт Валерія Мирського. Зачаровували глибина розуміння футболу і – стиль: легкий, гострий, образний і дотепний. Навіть десятиліття по тому деякі перли Валерія Ісайовича цитую напам’ять.

Потрапити в редакційний колектив до Мирського для молодого журналіста означало те саме, що для футболіста – отримати запрошення від Лобановського. Саме він стояв біля витоків газети «Команда» і очолював видання, як головний редактор. Тезка великого тренера і один із найбільш наближених до нього представників журналістського цеху пропрацював на новому робочому місці недовго, але імпульс для розвитку дав потужний – доводилося тримати марку й витримувати конкуренцію, яка нарешті утворилася на вітчизняному ринку спортивної преси.

Ми ловили кайф від процесу, навіть якщо доводилося пожертвувати вихідними, скоротити відпустку чи попрацювати вночі. Турбувалися про оперативність і ексклюзивність – як-от замовляли у фотокореспондентів з інших міст відзняті на матчах плівки, що передавалися з провідником потягу. Опановували свіжі для нашої журналістики жанри й формати. Гралися з версткою та оформленням. Бувало, трішечки хуліганили із заголовками й текстівками.

Словом, дорослішали разом із газетою. І вчилися цінувати свою працю і реноме колективу. Спробували не дати себе в образу в резонансному протистоянні з Йожефом Сабо – тодішнім головним тренером «Динамо». Йожеф Йожефович восени 1996-го на емоціях звинуватив «Команду» не лише в тому, що її співробітники «бачили футбол із потяга», але й у відсутності патріотизму до клубу й до рідного міста. З цим ми готові були сперечатися.

Конфлікт той загасили за допомоги динамівського президента Григорія Суркіса. Заголовок мого інтерв’ю з ним на цю тему містив чіткий заклик: «Давайте працювати. Без психозу». Не погодитися було неможливо. Тим більше, що «Динамо» вже готувалося до весняної частини сезону під керівництвом Валерія Лобановського.

Припускаю, що й у 1995-му виникнення «Команди», до якого Григорій Михайлович, до речі, безпосередньо причетний, стало одним з етапів підготовки до повернення Валерія Васильовича в Київ. Метр наполягав на створенні в Україні професійної ліги, що, вочевидь, мало на увазі й відповідне медійне поле.

– Яким було спілкування Лобановського з пресою в той період?
– Мені здається, Валерій Васильович розумів або передчував, що в нього залишається не надто багато часу на футбольну творчість і передачу досвіду. Інтерв’ю тет-а-тет останніх років життя Метра можна перерахувати по пальцях. Натомість пресконференції – за підсумками півріччя чи сезону – він перетворював на своєрідні лекції. Ділився із заповненим залом розумінням тенденцій розвитку футболу, порушуючи нагальну проблематику для українських реалій.

Свого часу Лобановського звинувачували, що він використовує адмінресурс, збираючи до Києва всіх найперспективніших гравців українських клубів. А дехто, переважно в Москві, стверджував, що «Динамо» ще й збирало данину очками – й саме тому, мовляв, здобуло стільки титулів на радянській арені.

По-перше, обидві ці тези легко розвалити, озброївшись олівцем і листком паперу. По-друге, вже за рік після повернення тренера з Близького Сходу «Динамо» громило «Барселону» – 3:0 у Києві та 4:0 на виїзді. А ще через сезон дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів. Авжеж, для цього були передумови – фінансові та організаційні. Але визначальним у досягненні результату став саме тренерський геній Лобановського. Як виявилося, його методи ефективні не лише за «командно-адміністративної» системи, а й в умовах ринку.

У складі представницької журналістської групи, яка традиційно вирушала на єврокубкові матчі в складі динамівської делегації, я мав щастя особисто спостерігати з трибун «Камп Ноу» за побиттям «Барси» з феєричним хет-триком Шевченка. А наступного дня, прилетівши з Барселони, марно намагався купити в кіоску «Команду» з власним звітом про матч. Бо навіть за тиражу десь під півтораста тисяч примірників газета тоді розліталася в Києві ще до опівдня.

Про таке приємно згадувати. Я радий, що «Команда» прожила досить довге та змістовне, подеколи навіть яскраве життя, залишивши по собі слід і добру пам’ять.

«Шевченко з моїх рук отримав один із перших своїх індивідуальних призів – стереосистему Akai від газети «Команда»

– Розкажіть про досвід співпраці з персональним сайтом Андрія Шевченка.
– Ми з Андрієм Миколайовичем досить давно в приязних стосунках. З моїх рук він отримав один із перших своїх індивідуальних призів дорослого футболу – стереосистему Akai від газети «Команда», як найкращий новачок сезону-1994/95.

Коли після феєричного виступу «Динамо» в Лізі чемпіонів восени 1997-го Шевченка торгувала вся футбольна Європа, я ділився з ним певними інсайдами. Згодом Андрій віддячив рівноцінно. Десь наприкінці листопада 2004-го в одній із телефонних розмов запитав: «Ти вмієш зберігати секрети?» Кажу: «Ну, звісно». Й почув у відповідь: «Здається, «Золотий м’яч» цього року отримаю я».

Тоді серед зірок остаточно вкорінилася мода на власні web-ресурси. Звісно ж, я пристав на пропозицію вести українську та російську версії сайту Шевченка: гарячі коментарі та новини, цитати з публікацій преси, ексклюзивні фото тощо. Часто з комунікацією допомагали сестра Шевченка, Олена, та її чоловік – теж Андрій. Ми підтримуємо контакт, я з великою симпатією ставлюся до їхньої родини.

– Під час Євро-2012 ви працювали у тодішній ФФУ. Поділіться історіями з того часу.
– Наша поява у Федерації футболу України практично збіглася в часі з перемогою українсько-польської заявки на проведення Євро-2012. Ми перейшли до ФФУ повним творчим складом, причетним до випуску журналу «ТОП Футбол» і тижневика «Матч». У Федерації саме реорганізували пресслужбу в Управління інформаційної політики, де й знадобилися наші досвід, креатив і вміння працювати в команді.

Створення нової структури довірили Сергію Васильєву. Про нього доводилося чути багато різного, але треба було особисто познайомитися й попрацювати пліч-о-пліч, щоби зрозуміти, наскільки неординарною є людина, котрій я сьогодні завдячую як одному з наймудріших наставників і старших друзів.

Нам, особистостям творчим, у чомусь подеколи неформальним і неформатним, Сергій Леонідович прищепив розуміння системності й аналітичності, спонукав до універсалізму. Це знадобилося на етапі підготовки до Євро-2012, інформаційним забезпеченням якого ми, власне, й займалися. Не просто приймаючи нові виклики, а й притягуючи їх.

Як, скажімо, у випадку співпраці з офіційним сайтом УЄФА. Пропозицію Ігоря Лінника, котрий кількома роками раніше формував у Ризі російськомовну редакцію одного з найпопулярніших на той момент футбольних ресурсів світу, підтримав президент ФФУ та член Виконкому УЄФА Григорій Суркіс. Він пролобіював створення української та польської версій. То було ідеологічне й навіть політичне рішення.

Кілька років напередодні Євро Будинок футболу нагадував такий собі мурашник, де ритм шаленішав із кожним місяцем. Довелося займатися не лише звичними для журналіста справами, але й опановувати багато суміжних функцій – від PR до дипломатії в прямому розумінні.

«П’ятирічка Ренесансу», як влучно назвали той період, для нас промайнула просто блискавично. Здавалося, тільки вчора в конференц-залі ФФУ дивилися пряму трансляцію з Кардіффа, переживши справжню ейфорію, коли Мішель Платіні витяг із конверта листок із написом «Poland & Ukraine». Аж ось уже стартова гра збірної України на перебудованому «Олімпійському» з шаленими емоціями від гольового дубля Шевченка.

І звіт по гарячих слідах для сайту УЄФА: сидимо за комп’ютерами топлес, бо навіть уночі червнева спека не вщухла, за вікном уже виспівують пташки, запаси кави тануть на очах. О п’ятій ранку викликали таксі додому, а вже об 11-й знову були в офісі.

– Чим іще запам’ятався період роботи у ФФУ?
– Особисто я отримував насолоду від роботи над офіційними програмами матчів національної та молодіжної збірних. Сам маю досить чималу колекцію програмок, завжди цікавився цим напрямком, що його також сприймаю як невіддільну частину спортивної журналістики та футбольної культури в цілому. По-білому заздрю в цьому плані англійцям. На Туманному Альбіоні програмки більшості колективів – то повноцінні періодичні видання. Деякі клуби, як-от «Ньюкасл», друкують їх з ID, автоматично перетворюючи продукцію на унікальну.

Ось і я у ФФУ прагнув робити програми такими, які сам із задоволенням придбав би. Знов-таки – шукав несподівані жанри та формати. Наприклад, серед матеріалів до товариського матчу з Канадою 2010-го є розповідь про «юкі» – хокеїстів-зірок НХЛ з українським корінням.

На цьому не зупинялися. Керівництвом Федерації був схвалений і книжковий проєкт. До 20-річчя незалежності вітчизняного футболу у 2011 році випустили дослідження «Футбольна країна. Від Сяну – до Дону», розібравши історію та географію нашого шкіряного м’яча.

Виявилося, що, на жаль, по регіонах маємо надміру багато білих плям. Навіть повні списки переможців окремих обласних першостей – величезна проблема. Спілкуюся з багатьма статистиками. Сподіваюся, їхня копітка праця в архівах дозволить врешті-решт сформувати хоча б більш-менш повну картину нашої футбольної історії.

«Моє нинішнє робоче місце – це стіл Володимира Мунтяна»

– Наскільки робота над книгою – це трудомісткий процес?
– Працювати над подібними масштабними проєктами, втілювати своє ідеологічне та графічне бачення, спілкуватися в цьому процесі з безліччю цікавих людей – то для мене частка щастя в професії та житті. Насамперед тому, що вдається залишити по собі щось відчутне, матеріальне. Щось, що приємно брати в руки, гортати, перечитувати.

Хочеться сподіватися, що в епоху цифрових технологій паперова книга все-таки не втратить цінність, не перестане бути джерелом знань і позитивних емоцій.

Напевно, на моїй нинішній посаді не дуже коректно сипати реверанси на адресу керівників «Динамо». Проте і з Григорієм Михайловичем, і з Ігорем Михайловичем ми знайомі та співпрацюємо вже дуже давно. По суті впродовж усієї журналістської кар’єри я на інформаційному полі граю на боці «Динамо», чому щиро радів і радію.

Книга «Президент футбольної України» – то данина зусиллям Григорія Суркіса як людини, котра подарувала державі свято Євро-2012. «Команда його мрії» та «Епоха Суркіса» – видання до ювілейних дат динамівських керівників, котрі серед інших подарунків один одному зробили ще й отакі презенти у вигляді книжок.

До речі, щодо компліментарності. «Епоха» формувалася на основі розповідей людей, котрі свого часу працювали під проводом Григорія Михайловича, але на той момент уже не були його підлеглими, жодним чином не залежали від колишнього боса. Тому їхні найвищі оцінки в спогадах і подяках, на мій погляд, удвічі цінні.

У процесі роботи над цими книжками я й сам ближче знайомився з Суркісами, їхніми рідними та близькими. Незабутні враження залишило спілкування з главою великої футбольної родини Михайлом Давидовичем, світла йому пам’ять. Дай боже кожному прожити таке життя й на порозі 100-річчя зберігати настільки гострий розум, таке сприйняття реальності й таке почуття гумору.

Утім, навіть за чіткої персоніфікації – ті книги не про Суркісів, а про футбол, про київське «Динамо». І читати, і писати про улюблений клуб мені завжди було цікаво та легко.

– «Золоту команду» ви видали до 90-річчя «Динамо». Як було працювати над цією книгою?
– В цьому плані створення книги «Золота команда» відверто захопило, а в плані результату перевершило найсміливіші сподівання.

У майже 450-сторінковому виданні препаровані чемпіонські сезони «біло-синіх» радянського періоду. Та хроніка, як планувалося попервах, мала покласти початок серії видань, які б склали повну енциклопедію київського «Динамо». Ідея, до речі, не випарувалася.

Для кращого розуміння заглиблення в тематику тих, хто писав «Золоту команду». В процесі збирання масиву ілюстрацій завітав на стадіон «Динамо» до Андрія Біби, котрий люб’язно погодився поділитися власним фотоархівом. Андрій Андрійович тоді працював у одному кабінеті з Володимиром Мунтяном, тож принагідно попросив і Володимира Федоровича пригадати якісь подробиці. Й декілька хвилин по тому зловив себе на думці: вже не Мунтян мені розповідає про 1960-ті роки, а я йому! Питає: «Хлопче, а ти все це звідки знаєш? Ти ж іще не народився тоді!»

До речі, нинішнє моє робоче місце – це саме стіл Мунтяна, персони світлої, щирої, сонячної. Шкода, що Федорович так рано покинув цей світ. Це величезна втрата і для «Динамо», і для України. Відчуваю себе людиною такої ж вдачі й, отже, ціную те, що маю шанс щодня підживлюватися залишеною ним неповторною аурою.

А ви знаєте, що весь стадіон «Динамо» – в прямому розумінні намолене місце? Для фундаменту споруди в 1930-х роках використовувалися уламки зруйнованих більшовиками Михайлівського Золотоверхого собору й Трьохсвятительського храму. Про це мені нещодавно повідав головний фахівець із футбольних газонів Анатолій Колоша. Анатолій Якович – людина цікавої долі, непересічний співрозмовник і патріот України. Він один із тих, хто складає золотий фонд динамівського колективу. Ось кого треба інтерв’ювати.

Як і того ж Бібу, у свої майже 90 років – це людина з математичною пам’яттю та вишуканою мовою. Як і інших футбольних героїв 1960-70-х, котрих із кожним роком стає все менше. Чи, скажімо, гуру футбольного адміністрування Віктора Кашпура або директора стадіону «Динамо» Юрія Піхтовникова.

«Медійний департамент – один із найбільших у колективі»

– Як ви стали директором медіадепартаменту «Динамо»?
– Насамперед маю завдячувати цим нашому знаменитому телекоментатору та журналісту Олексієві Семененку і за сумісництвом – одному з найдорожчих моїх друзів, перевірених обставинами й часом. Упродовж вимушеної творчої паузи, що тривала в мене понад рік, Михайлович був одним із тих, хто реально підтримував і спонукав залишатися в футбольній обоймі. Поруч з Ігорем Кочетовим, президентом Асоціації футболу Києва, одним із його заступників Олександром Шамичем, колишнім кореспондентом тижневика «Франс Футбол» Овдієм Піналовим і ще кількома близькими мені людьми.

Семененко в «Динамо» з кінця 1980-х, затверджений самим Валерієм Лобановським. На початку свого журналістського шляху я писав матеріали до започаткованої Олексієм клубної газети «Атака». Тісно співпрацювали з ним у період становлення «Команди». Пізніше, під час моєї роботи в «Киевских Ведомостях», уже він регулярно публікувався на спортивних сторінках тієї популярної газети. Досі іноді жартома називає мене «Шефом».

У нас із ним дуже схоже світосприйняття. Буває буквально з півслова, а то й узагалі без слів, на інтуїтивному рівні. Багато що ріднить: від окремих уподобань у музиці чи літературі до того, що обидва – пристрасні собачники. Обидва дотримуємося думки, що чотирилапі створіння – це янголи, послані людству для кращої комунікації з вищими силами.

Я вдячний за довіру керівникам «Динамо». Для мене бути частиною клубу – велика честь. І, звісно, велика відповідальність. Медійний департамент – один із найбільших у колективі. Такі вимоги сучасності. У попередніх редакціях я звик до командної роботи. Тут цей принцип також один із головних. Поруч із порядністю та ініціативністю.

Місце роботи – нове, але багато одноклубників – старі знайомі, з ким ми реалізували найрізноманітніші ідеї чи просто товаришували. Як, скажімо, з представниками топменеджменту Юрієм Барбашем, Олексієм Паламарчуком, Олегом Шкрьобою чи Сергієм Мохником, із головним референтом міжнародного відділу Вікторією Кіптенко.

Моя функція зараз – адаптуватися в чинній системі, працюючи на позитивний імідж «Динамо». Спиратися у творчій команді є на кого, колектив у переважній більшості здоровий і фаховий. Його складають не просто потужні профі, але й патріоти клубу.

Святкування 40-річчя перемоги в Кубку кубків стало для мене таким собі бойовим хрещенням на рівні втілення ідеї. За, здавалося б, стислою в часі церемонією стояла копітка робота цілої продюсерської команди на чолі з Максимом Радуцьким – динамівським «енерджайзером» у плані креативу. А також під пильним контролем генерального директора Дмитра Бріфа – людини слова і діла, котрій удається тримати руку на пульсі абсолютно всіх процесів у клубі.

По завершенні епопеї, що тривала фактично в режимі нон-стоп упродовж двох тижнів, написав у тематичний чат: «Командо, ви неймовірні!» Бо справді давно вже не відчував подібної синергії, схожої на ту, що надихала в часи роботи в газеті з такою ж назвою.

13 травня пішов зворотний відлік до 100-річчя київського «Динамо». Не розголошуватиму всіх планів на наступний сезон, але він однозначно не буде для прихильників команди нудним. У перспективі – дуже багато заходів і проєктів: суто спортивних, медійних, соціальних, рекламних, комерційних і, звісно ж, спрямованих на підтримку ЗСУ.

Проводитимуться різноманітні дитячі та ветеранські турніри. Поставлені завдання випуску книг і документального фільму. Мають побачити світ ювілейні монета і марка. Остання подія мені, як філателісту, в чиїй колекції близько 20 клясерів на футбольну тематику, гріє душу.

– Які ще плани «Динамо» в медійному напрямку?
– 100-річчя клубу – одна з домінуючих тем, але не єдина. Поглиблюватимемо також вектор репрезентації нашої академії. Як бачите, сьогодні перша команда сформована фактично з вихованців ДЮФШ «Динамо». В елітних чемпіонатах відстоюють реноме України Циганков і Ванат, Миколенко, Забарний, Яремчук, іще ціла група наших випускників. А ще понад 60 гравців – чотири повноцінні склади – виступають в інших клубах української Прем’єр-ліги.

Динамівські медіа вже зараз висвітлюють матчі юнацьких колективів у повному обсязі – на рівні прямих трансляцій усіх колективів, починаючи з академічних вікових категорій. Не знаю подібних прикладів навіть у клубах рівня «Барселони», «Баварії» чи «Манчестер Сіті». З нового сезону плануємо розширити профайли кожної юнацької команди, прописати кожного юного гравця. А сам розділ академії на офіційному ресурсі «Динамо» зробити фактично сайтом усередині сайту.

Академія, якій від власників клубу забезпечений режим абсолютного сприяння, – один із безцінних активів «Динамо». Це спрямована в майбутнє філософія, це відповідь на виклики часу, підтвердження ефективності фундаментальних принципів, спадкоємність і стійкість футбольної генетики «біло-синіх».

Авжеж, можна будувати боєздатний колектив з легіонерами із цінниками в десятки мільйонів. Але наскільки це коректно щодо країни і народу, який воює? Виховувати ж власні кадри, тим самим не лише підтримуючи на конкурентному рівні клуб, але й формуючи кадрову базу для збірних, – це напрямок, який, на мій погляд, має викликати повагу і слугувати прикладом.

Треба розуміти, що футбол для співвітчизників сьогодні – не на пріоритетних місцях. Але гра улюбленого клубу – розрада для багатьох воїнів, ветеранів, для їхніх родин. Саме з огляду на це кожен матч «Динамо» починається символічним введенням м’яча кимось із наших героїв-воїнів. Обов’язково на трибунах присутні учасники бойових дій. «Динамо» уклало меморандуми з Генштабом і – цього вівторка – з Третім армійським корпусом ЗСУ, легендарною, овіяною славою бойових подвигів «Трійкою».

Отже, з одного боку, завдання медійників клубу – донести до футболістів, переважно молодих хлопців, думку, що не вони є героями сьогоднішнього українського епосу. Герої – там, на передовій. Наш із Семененком колега та приятель Віктор Ожогін – герой. Чи син Олексія Сашко – морпіх, котрий наразі тримає рубежі під Херсоном. Чи комісований журналіст сайту УЄФА Богдан Буга, інтерв’ю з котрим ви, Іра, робили не так давно. Чи їхні побратими, які дають сьогодні можливість своїм одноліткам тренуватися і грати у футбол.

З інших позицій, кожен гравець «Динамо» повинен усвідомлювати причетність до бренду з віковими традиціями, намагатися відповідати його статусу. Зокрема й в аспекті спілкування з пресою. Наш клуб залишається найпопулярнішим як за відсотком заповнення трибун, так і за показниками відвідуваності в соцмережах. І на динамівських зірок постійний попит у ЗМІ.

Будь-яка їхня поява в інформаційному полі – це можливість попрацювати на позитивний імідж команди та клубу, спростувати критику, часто-густо – абсолютно безпідставну. Скажімо, лунають докори на адресу власників: мовляв, якось не так будують політику розвитку – економічну, трансферну, кадрову тощо.

Критикам із цієї когорти мені подеколи доводилося відповідати заочно, у своїх текстах. Пропонував усього лише перейти від слів до справ – не розмірковувати й радити, як треба утримувати футбольний клуб європейського рівня й таких же амбіцій, а показати на власному прикладі. Скільки вже було таких спроб. І де зараз «борисфени», «арсенали» та «олімпіки»? Де «Дніпро», «Ворскла», «Металіст»?

«Ігор Костюк уважно й ретельно моніторить пресу»

– Як вам працювати з Ігорем Суркісом?
– Президент «Динамо» – насамперед пристрасний уболівальник, яких пошукати. Живе та дихає футболом. Якщо дозволяють справи, обов’язково наживо дивиться матчі абсолютно всіх команд клубу від найменших вікових категорій академії. Прекрасно знає всіх юних зірочок, на постійному контакті з керівниками й тренерами ДЮФШ, особисто контролює нагальні потреби школи. Це фундамент, запорука того, що «Динамо» функціонуватиме, боротиметься, вирішуватиме стратегічні й тактичні завдання розвитку.

І про ветеранів піклується, влаштовуючи для них яскраві свята з адресними презентами. Знайдете ви в Україні щось подібне? Та й не лише про ветеранів футболу мова. Від обізнаних людей неодноразово доводилося чути, що доброчинність не обмежується справами фонду, який діє при клубі. Ігор Михайлович особисто допомагає дуже багатьом – іде мова про важкохвору дитину, складну операцію чи будь-які інші життєво важливі питання подеколи зовсім не знайомих йому людей. Звісно ж, це жодним чином не афішується.

До речі, щодо «Фонду братів Суркісів». Реальна допомога нашим військовим – це мільярди гривень, витрачених на пальне, продукти та ліки, на маскувальні сітки та генератори, на системи Starlink, медобладнання, тренажери тощо. Це кілька сотень позашляховиків, спеціалізовані вантажівки, патрульний катер. Це відновлення та будівництво медичних закладів і дитсадків, піклування про ВПО, діточок і навіть братів наших менших. Це адресна матеріальна допомога постраждалим від рашистської навали. Це кроки, що наближають нашу перемогу.

Під час першого на новій посаді візиту на заміську базу «Динамо» я також мав можливість на власні очі побачити, якими темпами розвивається інфраструктура клубу. З’явився ангар для автобусів, парк яких також постійно оновлюється. Повністю осучаснена двоповерхова будівля, де з 1960-х мешкали гравці та тренери «основи», а зараз живуть хлопці з юнацького складу. Добудований цілий поверх для команди, що представлятиме «Динамо» у змаганнях U-21. Зведений і обладнаний за останнім словом ультрасучасний спортзал.

Повертаючись до взаємодії клубу і його головної команди з пресою та вболівальниками. Намагатимемося працювати не реактивно, а проактивно, створюючи позитивні інформаційні приводи. Ініціюватимемо більшу відкритість, націлюватимемо на це гравців і тренерів, спонукатимемо їх до медійної активності. Наголошуватимемо, що імідж «Динамо» – це і їхній власний імідж. І що ті, хто підходить до них із мікрофоном, – рівно- та повноправні учасники футбольного процесу, комунікатори з громадськістю.

Мені здається, головний тренер «Динамо» в цьому плані – сучасна людина. Ігор Костюк уважно й ретельно моніторить пресу. Валерій Лобановський свого часу також вимагав аналітичних звітів по публікаціях в українських і радянських ЗМІ. Окремо – переклади із закордонних видань щодо тенденцій розвитку футболу, тактичних пошуків, організаційних і економічних аспектів.

Хочу побажати Ігорю Володимировичу успіху на чолі «Динамо». Вірю в нього. Вірю, що спроможний створити справді українську команду, яка гідно представлятиме Київ на міжнародній арені, у складі якої домінуватимуть власні вихованці, спадкоємці Лобановського та Базилевича, Біби та Мунтяна, Блохіна, Михайличенка та Шевченка.

– І насамкінець, а самі грали у футбол?
– Граю. З дитинства, коли у дворах на Подолі ми кожен клаптик більш-менш рівної поверхні пристосовували під футбольний майданчик. А поверхню таку ще треба було знайти, бо моя рідна вулиця – досить крутий Вознесенський узвіз.

Гадаю, журналіст має знати зсередини, розуміти й відчувати, про що розповідає людям. Скажімо, чому футболісти не влучають у ворота з двох метрів; як це, коли тебе гамселять по ногах; що таке нефарт і як із ним боротися. Ось уже майже 30 років практично кожної суботи я на ці та інші прикладні фахові питання відповідаю для себе, граючи в Гідропарку з друзями. Після футболу – купання в Дніпрі, навіть узимку. Компанія строката, люди різного походження й світогляду, різних професій і ступенів футбольної підготовки. Але в цій спільноті мені комфортно.

Колись схожа атмосфера царювала й у команді київських спортивних журналістів «Пресинг», що певний час навіть функціонувала в тижневому циклі. Проводили матчі кожних вихідних. З тих ігор дві особливо закарбувалися в пам’яті.

17 жовтня 1992 року ми складали іспит збірній працівників футбольного клубу «Динамо» Київ. Серед них було троє заслужених майстрів спорту – Йожеф Сабо, Віктор Колотов і Володимир Безсонов, майстер спорту міжнародного класу Валерій Зуєв і майстер спорту Віктор Кондратов. А на заміну виходив, зокрема, Ігор Суркіс. Зустріч завершилася почесною для «Пресингу» нульовою нічиєю.

Інший матч нашої журналістської команди цілком гідний Книги рекордів Гіннесса. В рамках святкування річниці газети «Киевские Ведомости» «Пресинг» і збірна зірок української естради зібрали повні трибуни «Республіканського» стадіону. Звісно, 100 тисяч людей не стільки прийшли на нас подивитися, скільки спокусилися безплатним морозивом, пивом і обіцяними сувенірами.

Але, виходячи з тунелю на розминку в заповнену чашу, ми відчули те, що відчували наші кумири з команд-зірок Валерія Лобановського. Й ці емоції важко з чимось порівняти.

Ірина КОЗЮПА