Для того, щоб переконатися в абсурдності переважної більшості заявлених ПЛ претензій, достатньо зробити елементарний аналіз міжнародної та вітчизняної нормативно-правової бази, на підставі якої функціонує національна асоціація. У цьому зв’язку пропонується добірка основних положень директивних документів вищестоящого футбольного органу, які конкретно вказують на делеговані ним кожному своєму уповноваженому представникові управлінські функції.

Насамперед варто зазначити, що у ст. 10 Статуту ФІФА (редакція 2009 року) (далі ? «Статут ФІФА») передбачено право вступу до Міжнародної Федерації Футбольних Асоціацій для будь-якої національної футбольної асоціації, яка має виключне право контролювати та організовувати змагання футболу в своїй країні.

ФФУ, приєднавшись до ФІФА, згідно п. д) ст.13 Статуту ФІФА завірила ФІФА, що всі члени ФФУ чітко дотримуються статутних та регламентних норм ФІФА, а також рішень її керівних органів.

Також в ст.18 Статуту ФІФА за національними асоціаціями закріплений обов’язок, щоб усі ліги та інші колективні члени підпорядковувалися у своїй діяльності національній футбольній асоціації.

Ст. 74 Статуту ФІФА передбачає виключне право своїх членів – національних асоціацій бути власниками усіх прав, що пов’язані з організацією змагань та інших подій, що підпадають під її юрисдикцію. (Природно, що невід’ємним правом, яке пов’язане зі змаганнями є і безпосереднє їх проведення).

У Додатку № 8 до Статуту ФІФА «Спортивна спільнота», в п.4 ст.19 зазначено, що національні асоціації несуть виключну відповідальність за ті функції, які не можуть бути делеговані.

Одним із кроків, зробленим ФІФА з метою зміцнення іміджу та влади національних асоціацій в сфері надання повноважень щодо виключного регулювання футболу в країні, стала розробка моделі Договору про співробітництво, який асоціація повинна укласти з відповідними державними органами, що опікуються спортом.

В ст.3 цього Договору ФІФА передбачила обов’язок національної асоціації як організації, що організовує всю футбольну діяльність в країні ? нести виключну відповідальність за організацію національних та міжнародних змагань.

На виконання цієї настанови ФІФА, ФФУ 22.03.2004 р. уклала Договір про співробітництво з Державним Комітетом України з питань фізичної культури і спорту (нині ? Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту) строком дії до кінця 2012 року.

У розділі 1 (Предмет Договору), а саме в п.1.3. зазначено:

«Комітет делегує Федерації повноваження щодо розвитку футболу, виключне право представляти футбол в УЄФА, ФІФА та на міжнародних спортивних змаганнях, а також виключне право на організацію та проведення офіційних міжнародних змагань на території України та національних змагань».

Модельний Статут, який затверджений ФІФА в червні 2005 р. – є типовим документом, який ФІФА ставить за мету впровадити у всіх своїх асоціаціях – членах.

Так, в ст. 75 цього Статуту зазначено, що національна асоціація організовує та координує певний перелік матчів, який охоплюється її юрисдикцією. Виконавчий комітет національної асоціації може делегувати своїм підпорядкованим Лігам право на організацію певних змагань. Організація змагань такими лігами не повинна жодним чином заважати змаганням, які проводяться національною асоціацією. Змагання, які проводяться національною асоціацією є пріоритетними… Національне законодавство України, у свою чергу, також дуже чітко і конкретно регламентує діяльність ФФУ, підтверджуючи і розвиваючи у своїх нормативних актах принципи правової логіки ФІФА.

Так, зокрема, у відповідності до ч.1 ст.36 (6 прим) Закону України «Про фізичну культуру і спорт» виключне право на організацію та проведення офіційних міжнародних змагань на території України та національних змагань державою надано ФФУ. З цього випливає, що ФФУ не тільки не повинна, а і не має права, при здійсненні закріпленої за нею державою функції, делегувати її таким чином, за якого ФФУ втрачає повний контроль за здійсненням цієї функції, оскільки, виходячи з зазначеної норми, ФФУ відповідає за належне здійснення даної функції в національних інтересах.

При цьому, саме зазначеним Законом, його статтею 2, визначені завдання спорту в Україні серед яких, зокрема, і «утвердження міжнародного авторитету країни в світовому співтоваристві». Це є елементом державної політики у сфері регулювання фізичної культури і спорту, формування якої згідно до ст.3 того ж Закону відноситься до повноважень держави, а відтак не підлягає зміні та обговоренню на рівні суб’єктів спортивних правовідносин.

Відповідно до ч.3 ст. 5 того ж Закону спортивні федерації реалізують завдання, визначенні у ст. 2; саме на реалізацію цих завдань ФФУ і надані виключні повноваження на проведення змагань з футболу на території України.

Ця роль ФФУ безпосередньо закріплена відповідно до Закону України «Про фізичну культуру і спорт» також і у основному акті саморегуляції в сфері футболу – в Статуті Всеукраїнської спортивної громадської організації Федерації футболу України. Зокрема, згідно з ч. 4 ст.1 Статуту ФФУ володіє правом користуватися також повноваженнями щодо розвитку футболу... а також виключним правом на проведення змагань з футболу в Україні. Ч. 5 ст.1 Статуту додатково визначає, що правовою основою діяльності ФФУ є Конституція України та законодавство України, Статут, регламентні документи та рішення загального характеру, що приймаються ФФУ у межах їх повноважень і є обов’язковими для всіх її колективних членів.

Серед цілей ФФУ, визначених в ст. 2 Статуту у відповідності з вищепроцитованою нормою Закону «Про фізичну культуру і спорт», пунктом 2.2 ч. 2 визначено «забезпечення гідного представництва України у міжнародному співтоваристві».

Серед безпосередніх завдань ФФУ (які за загальновизнаною доктриною теорії права в Україні є поняттям, підпорядкованим цілям) статтею 2 Статуту визначено:

«3.2. розроблення та забезпечення реалізації довгострокових програм розвитку футболу, у т.ч. підготовки футболістів міжнародного рівня, збірних команд України до участі в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи та клубних команд у матчах клубних змагань УЄФА;

3.3. удосконалення принципів та критеріїв формування збірних команд, забезпечення динамічного зв’язку клубних і збірних команд України;

3.4. сприяння ефективній діяльності колективних членів ФФУ з виконання статутних завдань;

3.5. забезпечення організації змагань і турнірів, проведення футбольних чемпіонатів і першостей, розіграшів Кубків та інших змагань серед членів федерації;»

Виходячи із загальноприйнятих принципів тлумачення норм права, порядок закріплення (розташування) завдань певного органу (структури юридичної особи) в нормативних (квазі-нормативних) актах визначає їх ієрархічну пріоритетність. Відтак, стратегічні завдання, визначені в п. 3.2 ст.3 Статуту, визначають напрямок удосконалення принципів формування збірних команд та забезпечення динамічного зв’язку клубних і збірних команд України, а сприяння ефективній діяльності колективних членів ФФУ є не самодостатнім принципом, а підпорядкованим ефективному виконанню статутних завдань зазначеними членами (п.3.4 ст. 3 Статуту), зокрема вищевизначених завдань реалізації довгострокових програм розвитку футболу, належної підготовки збірних команд України, тощо.

Цим же завданням підпорядкована і функція реалізації забезпечення змагань і турнірів серед членів федерації (п.3.5. ст.3 Статуту).

Більш того, на ФФУ безпосередньо лежить завдання контролю та забезпечення всіма членами ФФУ установчих та регламентних документів ФФУ. Виходячи з ч. 1 ст. 7 Статуту, ФФУ не може безпідставно делегувати свої права колективним членам ФФУ, а її відповідні рішення мають відповідати Статуту, а відтак і всім вищезазначеним нормам-принципам.

Цьому положенню кореспондує його зворотне «віддзеркалення» у статті 8 Статуту, частина 1 котрої передбачає, що Ліги «підпорядковуються ФФУ і діють відповідно до наданих ФФУ повноважень», а частина 2 передбачає право (а не обов’язок) ФФУ делегувати лігам повноваження з організації та проведення змагань з футболу шляхом укладення з ними щорічних договорів.

При цьому, ліги, згідно з відсилочною нормою ч.4 ст.8, повинні виконувати обов’язки, визначенні п.2 ст. 7 Статуту, з якого, своєю чергою, випливає пріоритет рішень ФФУ, а не тільки її регламентних документів стосовно всіх змагань. Ст.8 також недвозначно і імперативно визначає, що у контексті свого правового статусу, встановленого законодавством, ФФУ має виключні та невід’ємні повноваження щодо загального керівництва та контролю за проведенням змагань з футболу. Зважаючи на те, що це положення є частиною статті, яка визначає права та обов’язки ліг, асоціацій або інших груп клубів, воно має розглядатись як таке, що визначає межі користування лігами делегованими правами і невід’ємність повноважень загального керівництва ФФУ за проведенням змагань з футболу, в тому числі у випадку делегування функцій організації таких змагань лігам, асоціаціям тощо.

З вищевикладеного, незаперечно випливає декілька правових висновків, які, на жаль, принципово ігноруються керівництвом ПЛ в процесі підготовки до підписання Договору про організацію та проведення змагань серед клубів Об’єднання професіональних футбольних клубів України «Прем’єр-ліга» сезону 2009/2010 рр., що значно уповільнює процес його підписання, дестабілізує організацію змагань, що проводиться ПЛ, та позбавляє їх легітимного правового статусу.

Враховуючи той факт, що ОПФКУ «Прем’єр-ліга» намагається будувати свої взаємостосунки з ФФУ, демонструючи тотальний правовий нігілізм, національна асоціація змушена черговий раз акцентувати увагу на цих самоочевидних висновках:

1. ФФУ, відповідно до закону, як суб’єкт, який має надане державою виключне право на організацію та проведення змагань з футболу, та кореспондуючий обов’язок перед державою забезпечувати таку організацію проведення змагань, з дотриманням засадничих норм-принципів, визначених в законі.

2. На ФФУ лежить відповідальність за дотримання зазначених обов’язків, що випливають з вищенаведених та інших імперативних норм-принципів, яка унеможливлює відступ від них у будь-яких сферах діяльності ФФУ.

3. ФФУ має право, а не обов’язок делегувати частину відповідних повноважень, однак при цьому відповідальність, згадана вище, як і будь-який інший вид юридичної відповідальності не підлягає делегуванню.  Відповідно, ФФУ як суб’єкт відповідальності навіть у випадку делегування повноважень та проведенню змагань зберігає статус головного відповідального за проведення змагань суб’єкта права для чого, відповідно, за ФФУ зберігається право контролю за здійсненням делегованими нею повноваженнями відповідними третіми особами і втручання у неналежне здійснення делегованих повноважень як форма контролю, який без цього позбавляється будь-якого правового сенсу.

4. Оскільки делегування повноважень по проведенню змагань є правом, а не обов’язком ФФУ, то й обсяг делегованих повноважень, засади їх використання, тощо, є суверенним правом ФФУ, яке до того ж, своєю чергою, обмежено обов’язком ФФУ дотримуватись принципових засад організації спортивних змагань, визначених в законі і відтворених в статуті ФФУ. Відтак, ФФУ не може відступити від цих засад, не порушуючи своїх власних обов’язків у правовідносинах з державою.

5. Як особа, яка визначена законом в якості відповідальної за належну організацію та проведення змагань і впровадження державної спортивної політики, зокрема закріпленої в законі, ФФУ не може самоусунутись в юридичному сенсі від контролю за здійсненням делегованих повноважень і зняти з себе відповідальність за впровадження засад державної політики у відповідній сфері, і, відповідно, зобов’язана забезпечити при делегуванні повноважень по проведенню змагань збереження ефективних і дієвих механізмів контролю за належним виконанням цих повноважень відповідно до основних засад державної політики в цій сфері, норм-принципів закріплених в законі.

6. Утвердження міжнародного авторитету країни в світовому співтоваристві є одним з таких законодавчо-визначених норм-принципів та пріоритетів державної політики в сфері спорту.

Виходячи з вищенаведених самоочевидних елементарних засадничих принципів та елементів статусу ФФУ в організації проведення футбольних змагань, зокрема обов’язку ФФУ забезпечення при цьому пріоритетів, визначених державою в законодавчому порядку, претензії ПЛ на визначення умов і засад проведення нею змагань, які ФФУ взагалі не зобов’язано делегувати, та ще й таких засад, що суперечать пріоритетам, визначеним Законом, не тільки не мають, а й не можуть бути задоволені ФФУ.

Доречно нагадати, що в своєму Статуті, а саме в статті 1 «Прем’єр-Ліга» визнала в п.8.1 ч.8, що «ФФУ є єдиною організацією, визнаною і уповноваженою ФІФА, УЄФА і центральним органом виконавчої влади здійснювати у повному обсязі управління футболом на території країни та представляти Україну за кордоном;

..в п.8.2 без жодних застережень визнала обов’язок виконувати рішення ФФУ з питань управління футболом в Україні;

..в п.8.3. визнала, що обсяг повноважень, які ФФУ делегує ПЛ, визначається передусім статутними і регламентними документами ФФУ, договором між ФФУ та ПЛ, тощо, а ПЛ набуває такі права і обов’язки лише в межах таких повноважень.

З огляду на це претензії ПЛ на силове нав’язування ФФУ умов делегування повноважень відповідним Договором виглядають додатково необґрунтованими з правової точки зору, як такі, що суперечать обов’язкам, прийнятим на себе добровільно ПЛ при визначені її статусу як суб’єкта виконання повноважень, які їй можуть бути делеговані ФФУ.

Подальші спроби ПЛ узурпувати непередбачені для неї Законом повноваження особи, що має переважне право визначати умови, на які їй делегуються повноваження по проведенню змагань, після даних вичерпних роз’яснень означатимуть посягання на можливість виконання ФФУ покладених на неї державою функцій і завдань.

Безсумнівно, що ФФУ не може піти на створення умов, за яких унеможливлюється виконання нею завдань впровадження державної спортивної політики із законодавчо визначеними пріоритетами. Підкреслимо, вона юридично не може собі цього дозволити, як суб’єкт відповідальності, покладеної на неї державою.

Роль ФФУ і покладені на неї законодавством завдання вимагають визначення ФФУ засад проведення змагань, які адекватно відображають визначені в Законі та її статутних документах пріоритети, і делегування повноважень по втіленню цих засад тому суб’єкту, який здатен і воліє їх дотримуватись. Інший варіант поведінки ФФУ суперечив би чинному законодавству. Це визначається не волею чи бажаннями окремих представників керівництва ФФУ, чи навіть її колективного керівного органу Виконкому, а Законом, відступ від якого ФФУ вважає неможливим.

Відповідно, неодноразово висловлене керівництвом ПЛ небажання слідувати рішенням ФФУ, спрямованих на створення належних умов для підвищення результатів Національної Збірної України з футболу, посилення потенціалу Збірної, її здатності досягнення високих результатів в міжнародних змаганнях (яскравим проявом чого стала незгода ПЛ щодо внесення змін в календар ПЛ на поточний сезон, необхідність котрих була обумовлена виходом національної збірної з кваліфікаційної групи на рівень play-off в Чемпіонаті Світу з футболу 2010 р.) в силу грубої суперечливості таких дій з боку ПЛ норми-принципу ст. 2 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», яка визначає «утвердження міжнародного авторитету країни в світовому співтоваристві» як пріоритет державної політики у сфері спорту, ставить під сумнів можливість подальшого делегування повноважень по проведенню змагань цьому суб’єкту, тобто ПЛ.

Знову таки нагадаємо, що у зв’язку із систематичним порушенням ПЛ своїх зобов’язань по дотриманню рішень ФФУ, зокрема в частині внесення уточнень в графік проведення змагань ПЛ, пов’язаних з досягненнями національної збірної України з футболу в Чемпіонаті світу і необхідності їх подальшого закріплення, в тому числі за рахунок посилення тренувального процесу, ПЛ ставить ФФУ перед необхідністю пошуку адекватних організаційних засобів забезпечення виконання своїх зобов’язань перед державою.

Відсторонившись від суб’єктивної оцінки провокативної поведінки керівництва ПЛ, та абсолютно неетичного забарвлення переговорного процесу, в якому ПЛ привласнила функцію законодавця та особи, яка може силувати ФФУ до укладення договору, ФФУ наразі залишає можливість для ПЛ повернутися до нормального конструктивного діалогу і в найближчий термін вирішити для себе, чи має вона намір дотримуватись статусних і принципових законодавчих положень, пов’язаних з розподілом прав і обов’язків по організації змагань.

В разі адекватного самовизначення ПЛ з точки зору цих критеріїв ? на що ФФУ попри все продовжує сподіватись – існує можливість врешті укласти договір, який би, в кінці кінців, легалізував правомірність проведення ПЛ відповідних змагань, як необхідної передумови легітимності змагань – і врешті укладення такого договору на умовах, які відповідали б основним принциповим засадам, покладеним в основу державної політики у сфері спорту та квазі-нормативних актів ФФУ.

ФФУ стурбована тим фактом, що зусилля і досягнення клубів ПЛ, спортсменів, тренерів, всіх хто доклав чимало зусиль для забезпечення технічної частини успішного проведення чемпіонату серед команд ПЛ, можуть бути поставлені під ризик нівелювання безпідставними амбіціями окремих посадовців ПЛ, задоволення яких не передбачено законом. Подальше зволікання з підписанням договору і штучне затягування цього процесу з боку ПЛ, є деструктивним актом неповаги по відношенню до клубів ПЛ.

Керуючись наведеною правовою логікою, Федерація футболу України очікує термінової реакції про готовність ПЛ слідувати вимогам закону та Статуту ФФУ в контексті вищезазначеного, та повідомлення про її згоду або не згоду дотримуватись вищезазначених статусних положень і відповідного розподілу повноважень між учасниками правовідносин по організації змагань серед команд ПЛ для прийняття ФФУ остаточного рішення про підписання Договору про організацію та проведення змагань серед клубів Об’єднання професіональних футбольних клубів України «Прем’єр-ліга» сезону 2009/2010 рр., або визначення альтернативних шляхів виконання своїх функцій по організації змагань.

Жоден із органів ФФУ не дозволить собі знехтувати своєю відповідальністю і діяти під впливом чинників, які суперечать інтересам національного футболу.