Журналіст Вахтанг Кіпіані написав 3 січня на своїй сторінці у Facebook: «Зараз іде по «2+2» російський байопік про великого Валерія Харламова. Ганьба, канешно. Але якщо не зняти ігрові фільми про Лобановського, Блохіна, Ігоря Турчина, інших наших великих спортсменів і тренерів, то можна буде все життя волати, але від того нічого не зміниться». Для тих, хто не зрозумів – ішлося про «Легенду 17», російський пропагандистський байопик, іншого кіностудія Нікіти Михалкова «Трите» вам зараз не створить. Тим не менше, кіно цілком у «чоловічому» форматі, й альтернативи в Україні поки не передбачається. Пан Кіпіані тут правий.

Хоча він та його однодумці могли би внести в свої справедливі висновки певні корективи, якби дочекалися кінця російського художнього фільму. Щоб подивитися українську документалку приблизно на ту ж саму, спортивну тематику: документальну стрічку «Ла-ла-ла», вироблену редакцією спортивних проектів «1+1 media» на замовлення «2+2». Анонсуючи проект на офіційному сайті каналу, його заодно охрестили «блокбастером».  Втім, заявлені в документальному форматі теми рано чи пізно, хочеться вірити – ще за нашого земного життя, можуть вирости до справжніх кіношних блокбастерів.
 
Адже розказана історія становлення протестного руху серед футбольних фанатів, коли ультрас різних клубів закопали томагавки війни й стали передовими загонами Революції гідності, потім – спротиву в Криму, а тепер – війни на Донбасі, однозначно не може бути втіленою камерно. Якщо, звісно, втілювати захочуть якісно й достовірно, максимально наближено до реальності.
 
Причому історія про те, як аполітичні ультрас прийшли на барикади, а потім – пішли на фронт, не просто написана життям. Що полегшує в перспективі роботу драматургів. Вона здатна продукувати відразу три, незалежних один від одного, смисли.
 
По-перше, розповідь хоч про ультрас, хоч про художників, хоч про волонтерів, музикантів, лікарів, котра відсилатиме нас до подій 2014 року, за визначенням не може існувати поза часом та простором. З неї вичавиться будь-який, навіть формальний привід для рефлексій. І щоразу це буде історія Революції гідності, тільки відтворить різні її шари.
 
По-друге, аполітичність, не раз підкреслена в згаданому фільмі, лишається не стільки коником футбольних фанатів, скільки головною протестною фішкою всього Майдану та похідних від нього процесів. Як позитивних, так і негативних – маю на увазі окупацію та війну. Громадяни не підтримували та не репрезентували жодну з політичних сил, створюючи натомість спільноти, більшість із яких не прожила довго. Показово, що далекий від політики спорт та вболівальники, котрих – зізнайтеся чесно! – ніхто ніколи не зараховував до рушіїв системних суспільних змін, раптом почав продукувати ефективні та дієздатні революційні боївки. Самі герої фільму різними словами кажуть про одне: підписали мирову в форматі «всі з усіма» та вийшли на Майдан, бо відчули потребу захищати й захищатися.
 
Нарешті, по-третє: об'єднання заради спільної мети активних груп, котрі ворогували, здається, від народження – приклад для наслідування. Виявляється, футбольні фанати – різні люди, з різним багажем знань. Котрі напевне не готові сприймати значну частину актуальних українських проектів, зокрема, навряд чи цитують рядки з «Кобзаря» чи вимагають від митців нових зразків поетичного кіно. Не купують книжок так масово, як хотілося б авторам патріотичних творів. Не відвідують лекцій та семінарів Нобелівських лауреатів. Словом, не роблять майже нічого з того, що входить у набір українського інтелектуала, здатного продукувати смисли. Зате ультрас точно, чітко, беззаперечно знають: «Путін – х*йло!»
 
Не мудрість проповідників, не вистраждані ночами поетичні рядки, не тези філософських трактатів, навіть не слова Гімну України – ось цей висновок, вкладений у дві фрази, підхопила спершу вся наша країна, а за нею – весь світ, і не лише цивілізований. Здавалося б, усе дуже просто. Проте високочолі інтелектуали, політологи, політтехнологи, не кажучи вже про духовних лідерів нації, не змогли додуматися й зробити такий простий, невибагливий, але – кожною літерою правдивий політичний, соціальний, суспільний та культурний висновок. Котрий, виявляється, можна покласти не таку ж саму невибагливу музику – і буде хіт «Ла-ла-ла!», проти виконання якого на шкільних дискотеках не заперечують навіть зазвичай консервативні педагоги-жінки.
 
Ультрас харківського «Металіста» менш ніж за хвилину раз і назавжди позбавили слово, котре визначає сутність головного ворога України, первісного, нецензурного значення. Воно пішло в обіг і нікому не ріже вуха. Щоправда, не саме по собі, а як цілісний усталений вислів. Навряд чи навіть міністр культури України В'ячеслав Кириленко червонітиме, чуючи та навіть промовляючи цю знамениту фразу. Бо він, нагадаю, долучився до когорти тих, хто дає «мовні» зауваження письменнику Юрію Андруховичу – для слів, уживаних ним у творчості, пан міністр застарий.
 
Показуючи історію створення передових бойових загонів Майдану, котрі приймали на себе перші удари «Беркуту» й успішно побивали тітушок, автори фільму свідомо чи підсвідомо в якийсь момент забули, про кого йдеться. Тобто, головна редакція спортивних програм залишила футбольне, точніше – довколафутбольне середовище, звідки вийшли бійці, такою собі скоромовкою. Скоріш формальним, аніж реальним приводом для створення фільму «Ла-ла-ла!» Результат – далеким від футболу людям, навіть із ворожим ставленням до нього, таким, як ваш автор, не треба було додатково «в'їжджати» в контекст. Футболу такі, як я, після фільму не полюблять. Проте професійних фанатів, загартованих бійками з силовиками ще за роки до Майдану, почали поважати задовго до появи фільму. Й тим більше – задовго до створення легендарної пісеньки. І незалежно від того, вболівають вони в мирний час за футбольні клуби чи так само масово відвідують, наприклад, філармонії.
 
І наостанок – у світлі останніх подій художній, та навіть документальний фільм про Олега Блохіна, погодьтеся, не зовсім доречний. Все одно що показати Кобзона по телевізору в Україні. Це так, до слова...