– Так, починали новачки 1961 року народження під керівництвом Євгена Петровича, – розповів Олександр Даниленко офіційному сайту ФК «Динамо». – Потім Котельникова змінив Андрій Біба. Наочно демонструючи нам свій феноменальний удар, Андрій Андрійович ставив м’яч на лінію карного майданчика і питав воротаря: «У який кут забити?». Й забивав на замовлення! Згодом нашу групу прийняв Федір Медвідь. Команда підібралася дуже сильна, по Києву конкурентів ми практично не мали.

Двічі ставали чемпіонами України (U14 та U15). Особливу гордість відчували від того, що наші матчі проходили на стадіоні «Динамо» – на тому ж полі, де виступав дубль. У команді резерву я й опинився після закінчення школи. Навантаження на зборах пропонувалися колосальні: навіть зарядка за інтенсивністю дорівнювала повноцінному тренуванню. Але поруч відпрацьовували цю ж програму Блохін, Буряк та інші зірки основного складу, тож ми мали чіткі орієнтири. Та й Валерій Лобановський надихав підопічних власним прикладом: навіть на кросах часто біг попереду всіх...

Згодом пощастило грати за дорослу команду «Динамо» на першість міста під керівництвом Володимира Мунтяна, виходити на поле разом із такими легендами-ветеранами, як Колотов, Онищенко, Рудаков, Хмельницький, Кащей.

– Коли ви з’явилися в структурі ДЮФШ «Динамо»?
– Через травму коліна я рано завершив активну кар'єру. Тренував дітей у клубі «Юніор», паралельно допомагаючи динамівському селекціонеру Сергію Величку. Шукали таланти по школах і дитсадках. Наприкінці 1990-х мене взяли до Академії на пів ставки, а вже в 2000-му перейшов у «Динамо» на постійну основу, поєднуючи тренерську роботу з адміністративною.

– Хто з тренерів став для вас прикладом?
– Насамперед – Володимир Мунтян. Це людина, в якій поєднувалися професіоналізм великого гравця та надзвичайні людські якості. Для мене Володимир Федорович став не просто тренером, а людиною, яка змінила мою долю, запобігши відправленню до Афганістану під час армійської служби.

Також значний слід у моєму житті залишили Анатолій Бишовець, який очолював школу «Динамо» наприкінці 1970-х, і Олександр Шпаков. Від решти наставників, із якими зводила доля, намагався брати щось своє. Мова – про згадуваних уже Євгена Рудакова та Віктора Кащея, а також Вадима Соснихіна, Сергія Сопіна. Останній, у минулому хокеїст, часто радив: «Працюй ногою, як ключкою...»

– Які події в історії Академії ви згадуєте з найбільшою гордістю?
– Дуже пишаюся нашою участю в організації турнірів до Дня визволення Києва наприкінці 2000-х років. Це були масштабні змагання: запрошувалися сильні західні клуби, зокрема, команда Сергія Балтачі – «Чарлтон Атлетик». Керівництво клубу завжди виділяло все необхідне для цих змагань, Ігор Михайлович і Григорій Михайлович Суркіси особисто приїжджали на нагородження дітлахів. Це були справжні свята футболу для хлопців 12–14 років!

– Хто з вихованців, які вже стали дорослими, найбільше вразив вас у великому футболі?
– Мені дуже імпонує Олександр Сирота, чия цілеспрямованість викликає велику повагу. Віталій Миколенко – людина неймовірної відкритості. Він зберіг у собі ту дитячу щирість, яка підкуповує кожного разу під час спілкування. Іллю Забарного пам’ятаю ще 8-річним. На турнірі в Німеччині тренер тільки й гукав: «Забарний – уперед, Забарний – відбирай!» Аж німці дивувалися, хто ж це такий?! Ілля не був найтехнічнішим, але відзначався феноменальною наполегливістю й ніколи не боявся боротьби. Саме цей характер зробив його зіркою. Також виділю Антона Царенка – це справжнє «золото». Зараз набирається досвіду в Польщі, і я впевнений, що на хлопця чекає велике майбутнє.

– Що найскладніше у вашій роботі? І що надихає?
– Наша робота – це постійний екстрим. Часом рішення потрібно приймати миттєво. З одного боку, це виклик, але з іншого – в цьому є й азарт. З’являється величезне бажання якнайшвидше все владнати й допомогти команді. У нас ніколи не буває рутини, працюємо в стані постійного драйву. Саме це відчуття динаміки та можливість реально впливати на результат і є головним натхненням.

– Яку історію життя нашої академії ви колись розповідатимете онукам, як найкращий і найтепліший спогад про цей шлях?
– Насамперед згадуватиму колектив. У нас панує чудова атмосфера: завжди знаходимо спільну мову, підтримуємо один одного й відчуваємо, що робимо одну спільну справу. Бути причетним до такого великого клубу – це неймовірно. Щиро вдячний долі, що все склалося саме так, і я зміг присвятити життя справі, яку справді люблю. Окреме натхнення для мене – це робота з дітьми. Дитячий футбол – це не про раціональний розрахунок, як у дорослих. Це чиста пристрасть, щирі емоції та справжній вогонь на полі. Ти бачиш, як вони прогресують, як ростуть на твоїх очах, і отримуєш від цього той заряд енергії, якого іноді не вистачає в буденному житті.

Ми прагнемо, щоб наш клуб, починаючи саме з дитячої школи, постійно піднімався на новий, іще вищий професійний рівень. Коли бачиш, що десь стає краще, що система вдосконалюється – приходить розуміння, що в цьому є і частинка твоєї праці.

– Ви виховали сотні талановитих гравців, які зараз прославляють Україну на міжнародній арені. Проте, здається, ваш найголовніший вихованець сьогодні захищає не футбольні ворота, а кордони нашої держави.
– Мої син і донька завжди висловлювали активну життєву позицію. Брали участь у Революції Гідності. У 2022-му Антон пішов захищати країну добровольцем, брав участь у визволенні Київщини та Харківщини, боронив Херсонщину, Донеччину. Зараз воює на одному з фронтів Сходу. Те, що стоїть за свою землю справами, а не словами – це мій найважливіший результат як батька та вчителя.

Донька Анна – відома велоактивістка, п’ятиразова організаторка «Велодня Києва». З початку повномасштабного вторгнення створила волонтерський штаб на Троєщині, забезпечувала продуктами деокуповані села Київщини. Допомагала з авто та дронами бригаді, де з перших днів служив її чоловік Святослав Романчук. Вшановуючи його пам'ять і пам'ять інших загиблих наших воїнів, ми сьогодні мріємо про Перемогу та повернення захисників Вітчизни додому...