Кажуть, з відстані краще видно великих — якщо так, то з кожним роком нам усе більше розкривається постать і значимість Валерія Васильовича.

Він міг обирати свою майбутню професію й, безсумнівно, у кожній був би успішним. Міг піти в управлінці, як тато – Василь Михайлович Лобановський працював на Київському млин-заводі, у цій галузі пізніше опинився й брат Валерія – Євген. Дядько майбутнього футболіста по мамі, Олександр Бойченко, був письменником та партійним діячем. Рід Лобановських мав науковців, медиків, учителів.

А він захотів грати у футбол. Валерій Лобановський, із інтелігентної й шанованої київської родини, полюбив цю гру ірраціонально, хоча загалом був радше математичного складу інтелекту. І в підсумку розгледів футбол зсередини, навчився розуміти всі тонкощі гри.

Але що було в українських діток, що пережили воєнні лихоліття? Які розваги існували? Футбол, із вічно заповненим центральним стадіоном і командою «Динамо» (Київ), яка для УРСР насправді була більш як команда, став захопленням Лобановського та справою всього його життя.

Валерій починав грати у Футбольній школі молоді, де його перші тренери – Микола Чайка та Михайло Корсунський – повірили в перспективність юного нападника. Їхнє покоління – унікальне. Плюс-мінус однолітки, ровесники – Віктор Каневський та Андрій Біба, Валерій Лобановський, Олег Базилевич, Валентин Трояновський – дружньо ввійшли і в основний склад київського «Динамо».

Багато що ми звикли сприймати, як даність. Звідки в Києві, який щойно відбудувався після страшних воєнних руйнацій, постало ціле покоління талановитих гравців? Як навчилося воно грати так, що вже у 60-х стало найкращим у найбільшій за територією країні світу?

На ці запитання є відповіді, часом – очевидні, а часом – незбагненні.

Як зрозуміти чудового тренера Ошенкова, який зважився провести болісний процес зміни поколінь і ввести в гру вчорашніх честолюбних дублерів? До цього його змушував плин часу, а ще – обставини. Тому що футбольна школа молоді видала цілу плеяду молодих гравців. І це щастя тренера – бути своєчасно на своєму місці, щоб скористатися урожаєм, який довго зріє.

Ошенкову не пощастило. Саме Олег Олександрович ввів у основний склад чудову молодь, але Лобановський, Базилевич, Каневський, Біба, Ануфрієнко заграли вже при його наступниках. Соловйову пощастило, про це дуже влучно скаже пізніше Валерій Васильович: «Він, безперечно, був не тільки видатним футболістом, але й людиною: нам всім, і йому в тому числі, дуже пощастило, що він приїхав у Київ – йому вдалося тут розкрити свій талант. Не кожному хорошому вдумливому тренеру вдається потрапити в «свою» команду, щоб реалізуватися. В’ячеславу Дмитровичу це вдалося – я вважаю його одним із своїх учителів».

Саме при цьому головному тренері «Динамо» перервало гегемонію московських клубів і вперше в історії українського футболу стало чемпіоном СРСР. 1961 рік, коли всі трофеї прописалися в УРСР, став переломним для радянського чемпіонату – відтепер і назавжди українські команди стали тут законодавцями мод. А коли Віктор Маслов, невтомний революціонер футболу, вніс останні штрихи в чудову команду, у Києві з’явився суперклуб.

Валерій Лобановський ще гравцем показав, що його визначальна риса – вміння й готовність вчитися. Багато хто вважав, що стрімкий лівий крайній міг би грати на надпрестижній позиції центрфорварда. У часи, коли Лобановський грав, про це йшла велика полеміка в пресі, але Віктор Маслов лишався при своїй думці – і гравець пішов із команди, На відміну від більшості інших тогочасних футболістів, Лобановський обрав не фізкультурний фах. Ще будучи гравцем, вступив до Київського політехнічного інституту. Закінчував же політех Одеський.

Виступаючи, переважно, на позиції крайнього форварда, зіграв за «Динамо» 149 матчів, забивши 42 м’ячі. Став чемпіоном і володарем кубка СРСР. Встиг дебютувати в збірній, де, навіть за тодішньої конкуренції, явно заслуговував кращої долі. Залишок кар’єри гравця провів у «Чорноморці» та «Шахтарі», але вже думав про тренерську роботу. Виступи гравця Валерій Васильович завершив у 29 років.

Вони з Олегом Базилевичем були не лише зіграною зв’язкою в атаці, а й однодумцями в позиції перспектив розвитку гри. Вступаючи на тренерські курси, беручись за свої перші команди, домовилися за першої ж нагоди об’єднати зусилля й творити в тандемі. Коли Лобановський, після успіхів у «Дніпрі», отримав запрошення прийняти київське «Динамо», він покликав Олега Петровича, а той зважився залишити донецький «Шахтар» заради спільної роботи, про яку вони так мріяли.