Захисник київського «Динамо» 70-х років Стефан Решко завоював у складі «біло-синіх» чимало трофеїв, став чотириразовим чемпіоном СРСР, дворазовим володарем Кубка СРСР, володарем Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА 1975 року. Разом із видатним динамівцем ми згадали яскраві моменти його виступів у київському клубі, а також обговорили вплив війни на майбутнє українського футболу.

– 13 травня «Динамо» виповнюється 95 років. Стефане Михайловичу, ви присвятили київському клубу 7 років вашої кар'єри, яку роль ця команда грає у вашому житті?
– Найбільшу. Все, що я мав і маю – все пов'язане з «Динамо». Усіх своїх успіхів я досяг завдяки «Динамо», зараз живу в Києві також завдяки клубу, маю звання полковника, ордени «За заслуги» ІІ та ІІІ ступеня та є професором, а також заслуженим майстром спорту. Навіть свою дачу та машину я отримав завдяки «Динамо». Завжди кажу, що кожному з нас команда дала більше, ніж ми їй. Тож «Динамо» для мене – це все життя.

– Майже сторіччя для футбольного клубу – це багато чи мало?
– Люди та речі, яким 95 років – точно не молоді, те саме стосується і футбольного клубу. Це добрий, солідний ювілей. Звичайно, є команди й старші, але головне не кількість років, а щоб за цей час були успіхи. Чим їх більше, тим більше поваги до команди та радості.

– Ви прийшли до «Динамо» на початку 70-х, коли команда була топ-рівнем не лише в СРСР, а й на європейській арені. За рахунок чого тоді Севыдову, а потім Лобановському та Базилевичу вдавалося так довго утримуватися на вершині? Що нового ці тренери внесли?
– До цього жодному тренеру не вдавалося на рівні клубу досягти серйозних успіхів. Московське «Динамо» у 1972-му році вперше грало у фіналі Кубка Кубків – це був найбільший успіх. Севідов був тренером старої формації – з висоти прожитих років я можу краще оцінити правильність роботи наставників. Лобановський із Базилевичем почали по-науковому підходити до футболу. Вони поставили перед собою позамежні завдання та від нас вимагали такої ж позамежної віддачі на полі та тренуваннях. Почався зовсім інший тренувальний процес. Збільшилися навантаження та інтенсивність, змінилося ставлення до тренувань та підготовки до них. Вже не можна було перед матчем піти до ресторану «Метро», як це було за Маслова, сидіти там до 3-ї ночі, а через три дні грати з умовним «Кайратом».

Також після ігор ми заїжджали на базу для відновлювальних заходів, словом, підхід був новим, професійним. Хоча тоді ми вважалися аматорами, навіть такий великий майстер, як Беккенбауер, коли став тренером, слухав лекції Лобановського та навчався у нього. У багатьох професійних клубів рівень був нижчим, ніж у нас – не професіоналів. Такі навантаження, як ми, не переносили жодні інші футболісти топ-клубів, і за рахунок цього ми так добре й грали. У нас були сильні футболісти, чудова команда. Але за індивідуальною майстерністю ми поступалися багатьом європейським клубам, таких зірок, як у «Ювентусі», «Манчестер Юнайтед», «Реалі» у нас не було. Яскравими футболістами нас у Європі не вважали, але «Динамо» було великою командою.

За рахунок роботи, віддачі на футбольному полі, взаємозамінності та жазі до перемог ми досягали успіху. Тоді ми виборювали виключно спортивні досягнення, а не фінансові. Зараз футбол – це чистий бізнес. Ми свого часу не заробили великих грошей, але заробили всенародну любов. І цю любов я відчуваю досі і в академії МВС. І курсанти, і ректорат ставляться до мене з великою повагою.

Ми вигравали дуже багато, могли і більше, але тренери дуже захопилися наукою, із цим пов'язаний спад у 1976 році, оскільки підготовка до сезону була трохи неправильною.

– Найуспішнішим був 1975-й рік, до речі, незабаром, 14-го травня, буде річниця першої перемоги у Кубку Кубків та Суперкубку УЄФА. Для вас це найяскравіші спогади за всю кар'єру в «Динамо»?
– Звісно! Ці дві перемоги взаємопов'язані. Ці два кубки найважливіші, важливіші навіть за бронзову олімпійську медаль 1976-го року. Нею я не так пишаюся, як Кубком Кубків і Суперкубком. Безперечно, це найбільші досягнення. Для будь-якого спортсмена не може бути нічого вищого, ніж звання клубного чемпіона Європи. 1975-го року за підсумками опитування тренерів і спортивних коментаторів «Динамо» було визнано найкращою командою світу.

– «Динамо» було своєрідним першопрохідцем на євроарені, чи належним чином вас потім заохотила радянська футбольна влада? Як взагалі у Москві сприймали успіхи київського клубу?
– У 1982-му чи 1983-му році нас запросили до Москви на турнір Лева Яшина, після якого була урочиста вечеря та зустріч зі старою гвардією – московськими тренерами. Зокрема Бєсков, вимовляючи тост за гостей – київських динамівців, сказав, що ми молодці, та зізнався, що вони нас не любили (посміхається). ЦК партії їх тоді викликав і журив, що п'ять московських команд не можуть обіграти «хохлів». Отже, можна зробити висновок, що вони поважали нас, але недолюблювали.

Коли ми обіграли «Спартак» у «Лужниках» та виходили зі стадіону, уболівальники з усіх боків нам аплодували – і це були місцеві московські вболівальники, бо наші на той час не їздили на ігри. Не кажучи вже про Тбілісі та інші міста, де нас просто обожнювали та вітали стоячи. Це не дивно, адже на євроарені ми представляли всю країну. Уболівальники Радянського Союзу ставилися до нас з великою повагою – ми це відчували.

– Ви виграли з «Динамо» чотири титули чемпіона СРСР, який із них для вас більш дорогий – перший у 1971-му році чи у 1975-му – найуспішнішому сезоні?
– Звичайно, найбільш значущий був у 1971-му році. Перша золота медаль найбільше запам'яталася, це була велика гордість. Друга теж важлива, а третя та четверта вже сприймалися як належне, як щось звичне.

– Разом із днем ??народження «Динамо» 13-го травня ми завжди згадуємо Валерія Лобановського. Цього року виповнюється 20 років від дня його смерті. Про унікальність Валерія Васильовича сказано вже дуже багато, у чому вона полягала на вашу думку? За рахунок чого він уже багато років є легендою та символом «Динамо»?
– Лобановський був великим професіоналом з усіх точок зору. Він був педантичним у дрібницях, серйозно ставився до справи, ніколи не дозволяв вільностей чи послаблень ні собі, ні нам – футболістам. Він вивчив усі програми підготовки «монстрів» тренерського цеху Якушина, Качаліна, Бєскова та дійшов висновку, що всі ці підходи застаріли. Щоб досягти успіху, потрібно готуватися інакше, зокрема, контролювати кожний рух спортсмена. У нас були і кисневі подушки, і намети для відновлення, і ми бігали на тренуваннях зі спеціальними приладами на спині, щоб тренери знали, на якому пульсі працюють гравці. Основною вимогою Лобановського було посилити та збільшити обсяг навантаження футболістів, він вважав, що ми мало працюємо. Це стосувалося швидкісної роботи на тренуваннях, яку потрібно було перенести на гру.

Були у нас ті, хто непритомнів, хто не витримував, йшов із команди, адже у всіх організм різний. Коли ми в 1976-му році готувалися до Олімпіади, з Ленінграда викликали на збори центрального захисника. Він з нами потренувався, а перед виїздом на другий збір надіслав телеграму, мовляв, не можу виїхати – захворів. Тобто було настільки важко, що людина не хотіла їхати за кордон у складі збірної, сказав, мені нічого не потрібно, я хочу жити (посміхається). Але згодом ми звикли до цих навантажень.

Ви знаєте, мені Кріштіану Роналду нагадує нашу команду у мініатюрі. Він сам готується, має свого кухаря, він дуже вимогливий до себе, тому незважаючи на те, що йому 37 років, дасть фору будь-якому молодому гравцеві. Ось це професіонал. Таким самим свого часу було київське «Динамо».

– Під час війни «Динамо» проводить благодійні матчі, наскільки, на вашу думку, важливо нагадувати європейській спільноті про ситуацію в нашій країні, про те, що Україна потребує допомоги та підтримки Європи?
– Виступи та перемоги наших команд – це найкраща пропаганда України. Перед іграми «Динамо», «Шахтаря», збірної України завжди є нагадування про війну в нашій країні, проводяться благодійні акції, збираються кошти на допомогу постраждалим українцям.

Звичайно, необхідно нагадувати про це Європі, закликати про допомогу, зокрема через спортивні асоціації та комітети. Світ має знати, що ці сатаністи роблять в Україні! Фашисти – просто добрі хлопчики, порівняно з рашистами. Люди, які пережили Другу світову війну, згадують, що німецькі солдати принаймні не вбивали дітей, давали їм цукерки. А ці нелюди-рашисти, тупі та дикі, гвалтують і вбивають жінок та дітей. Як можна таке творити?! Це кошмар!

Керівникам наших спортивних організацій треба стукати у всі міжнародні спілки. На жаль, маючи досвід роботи в Контрольно-дисциплінарному комітеті, я знаю, яка бюрократія існує в УЄФА та ФІФА. Їм треба все роз'яснювати по літерах, відповідати папером на папір, це довгий, але дуже потрібний процес.

– Які шанси наша національна команда з 11 динамівцями у складі має на вихід до фінальної частини ЧС-2022?
– Більш ніж упевнений, що у наших футболістів буде позамежна моральна мобілізація. Вони виходитимуть на поле з однією думкою – лише перемога. Адже перемоги на футбольних полях лише посилюватимуть нашу загальнонаціональну перемогу, на своїй землі проти російських нелюдів.

– Яким буде український футбол після нашої перемоги у війні? У вас оптимістичний чи песимістичний прогноз?
– Перемога у цій війні потрібна нашому народу як повітря, щоб нарешті звільнитися від російського ярма. Це підніме моральний дух кожного українця, зокрема спортсменів, тренерів і вболівальників. Ми будемо ще більше пишатися своєю країною, пишатися тим, що ми – українці.

Переконаний, що ця перемога піде лише на користь іміджу нашого футболу та наших людей у ??світі. Нас сприйматимуть не так, як раніше, коли Україну вважали краєм росії. Коли ми їздили на міжнародні матчі, так і було – Київ за кордоном асоціювали з росією. Упевнений, що ця ситуація докорінно зміниться, адже бути українцем – це зараз велика честь.

– На завершення розмови – що б ви хотіли побажати майбутнім поколінням динамівців та всій динамівській родині напередодні ювілею клубу?
– Перш за все, бажаю всім якнайшвидшого закінчення війни та мирного неба над головою. Футболістам хотів би побажати менше думати про матеріальні речі, про умови контракту. У наш час потрапити до «Динамо» вважалося за щастя, адже опинитися тут було дуже важко. Ми тоді зовсім не думали, які можуть бути зарплати та премії. Тому молоді футболісти мають цінувати клуб, у якому грають, навчатися, вивчати його історію.

Крім того, хотів би привітати своїх партнерів по команді, ветеранів, із цією славною датою, 95-річчям «Динамо». На жаль, у живих нас лишилося не так багато. Тому бажаю всім здоров'я та довгих років життя. Думаю, що ми ще потрібні нашій країні та нашому вболівальнику. Для цього ще варто жити.