– З якої причини ваш поєдинок з «Ворсклою» було зміщено на один день раніше?
– Невідома для мене причина. Зазвичай матчі двох останніх турів завжди проводяться в один і той же час, щоб не було ніяких непотрібних тлумачень. Тож для мене перенос був дивним. Добре, що після попередньої гри ми хотіли дати два вихідних. Тож вийшло, що на підготовку до матчу з «Ворсклою» було всього два дні. Це добре, що ми разом із асистентами сіли і обміркували це питання, плануючи один вихідний. Для мене рішення про перенос було дуже несподіваним. У моїй тренерській практиці це сталося вперше.

– Сьоме місце для дебютанта УПЛ – гарний показник. Ви, як тренер, ним задоволені?
– Ні. Поясню чому. Ми прийшли в ЛНЗ, коли команда була внизу турнірної таблиці, маючи лише 3 пункти в активі. Шляхом нескладних математичних підрахунків я сказав тоді, що до грудня потрібно набрати ще 20 очок. Якщо це вдасться, то у нас буде хоч і невеликий, але шанс поборотися за єврокубкове місце. І от цей шанс ми не використали в силу різних причин. Тому «залізне» сьоме місце, яке наша команда забезпечила собі за тур до завершення чемпіонату, начебто добре. Але за потенціалом того, що можна було витиснути, залишився неприємний осад.

– У клубі підсумкове місце ЛНЗ вважають прийнятним результатом?
– Не знаю. Про це потрібно запитувати у керівництва клубу.

– Що було для вас найважчим у завершеному сезоні?
– Таке, щоб двічі перезавантажити команду на такому короткому відрізку – це у мене в кар’єрі вперше. Коли ми лише прийняли ЛНЗ, то у нього повністю була «розбита роздягальня» в силу того, що була велика кількість новачків. На першому етапі при формуванні будь-якої команди завжди виникає конфлікт, що є стандартним фактором теорії менеджмента. Спочатку збираються люди в команду, а потім настає другий етап – процес притирання цих людей. От і виникають ті самі конфліктні ситуації усередині роздягальні. Причому, конфлікт може бути як позитивний, так і негативний. Позитивний може бути у тому випадку, якщо він пов’язаний з поліпшенням якості гри та якості продуктивності чогось, коли гравці починають між собою розмовляти. А є негативні конфлікти, коли футболісти починають воювати за місце. За місце усередині групи. Тобто хто займе лідируюче становище. Так от, у нас впродовж дистанції у дев’ять місяців було двічі. Причому, зважаючи на усі внутрішні взаємостосунки, і у першому випадку, і у другому нам вдалося все вирішити. Адже це стандарт. А ще стандарт полягає в тій складності, що ми зібрали команду за тиждень до старту весняної частини чемпіонату.

На мій погляд, практично зборів не було – ми грали «з листа». Тож коли я зустрічався із керівництвом клубу, то сказав, що зазвичай для підготовки витрачається шість тижнів. Але це у режимі дворазових занять. Якщо ж одноразові, то множимо на два – і виходить дванадцять. От саме тоді, на дванадцятий тиждень, коли вже забезпечили собі продовження прописки у Прем’єр-лізі, ми і почали грати. На цей період і припали три перемоги поспіль. Це все якщо брати і пояснювати суто фізіологічно. Але це набагато складніше, адже йдуть певні процеси у роздягальні, і у тебе немає можливості когось поміняти. Адже трансферне вікно закрите і ти не маєш необхідних повноважень. Те, як скерувати у цій ситуації, було найскладнішим. Гадаю, що якщо визначати оцінку за десятибальною системою, то ми в ній впорались на десять.

– У скількох матчах, на ваш погляд, команда втратила очки незаслужено?
– Я прибічник того, що футбол хоч і несправедливий вид спорту, але при цьому заслужений. Аналізуючи гру і розбираючи відео, парадокс полягає в тому, що за статистикою у весняному відрізку у нас є три найкращих матчі. Це поєдинки з «Минаєм», «Оболонню» та «Зорею», у яких за основними критеріями – контролем м’яча, індексом пресингу, єдиноборствам, розташуванні команди на полі та компактності вони були топовими. Так от, цей парадокс полягав в тому, що у перших двох із названих ми зазнали поразок, а у матчі із «Зорею» виграли завдяки стандартним ситуаціям, над якими працювали з серпня місяця. Зазвичай такі ситуації і приходять тоді, коли футболісти дуже мотивовані та сконцентровані. Тоді «стандарти» і працюють.

– На відміну від осінньої частини сезону у заявці ЛНЗ взимку з’явилось відразу шестеро іноземних гравців, п’ять з яких грали у головній команді навесні. У якій мірі курс на легіонерів себе виправдав?
– Я зазвичай дотримуюсь правил не коментувати дії керівництва.

– Наскільки інтернаціонал ЛНЗ у складі камерунця Молло Бессали, кабовердця Ейнела Роча Суареша, косоварів Хайдіна Саліху, Мухаррема Яшарі, люксембуржця Олів’є Тілля урізноманітнив гру у весняній частині сезону?
– Він не урізноманітнив. Коли футболісти приходили, то це я охарактеризував би фразою із залученням, можливо, дещо грубого слова – різношерстна група гравців. Тобто з різним досвідом, у різному ступені готовності, з різним розумінням футболу – геть з усім різним! До того ж, з спілкуванням різними мовами. Хоча єдиним об’єднуючим моментом було те, що усі вони розмовляли англійською. Такою була моя вимога. Так от, як би там не було, а різні школи, у яких росли наші легіонери, все ж накладали відбиток. Кожен приносив свій менталітет, своє розуміння гри тощо. І у цій ситуації найголовнішим було не урізноманітнити гру, а привести усіх футболістів до спільного знаменника. Аби команда почала звучати, як єдиний оркестр і грала, як одне ціле. Дуже важливо знайти поєднання гравців. І ми це робили, шукаючи поєднання і в опорній зоні, і в лінії атаки. Навіть воротарську позицію кадрово дослідили.

Для мене було чітко зрозуміло, що після осіннього ривка ЛНЗ не вилетить з Прем’єр-ліги. Я сказав керівництву, що навіть з тими гравцями, які залишились у команді, ми «плюс-мінус» набрали стільки ж очок. Зрозуміло, що було би легше нам, адже команда вже була керованою і виглядала як єдиний механізм. Введення до її лав дев’ятьох новачків – це дуже багато. При тій розмові говорив щодо того, чому на побудову команди дається три сезони. Тож у більшій мірі по теорії менеджменту управління передбачається залучення не більше трьох гравців. У такому випадку це позбавляє ризику падіння якості гри і дозволяє швидко адаптуватись. Але повторюсь: не більше трьох. Тому що у мене був подібний досвід і у Казахстані, і в Україні. Цьому, до речі, колись навчали у ВШТ за радянських часів. Там подібні речі не зі стелі ж брали, погодьтеся.

– Пригадується, Мухаррем Яшарі став автором хет-трика у спарингу тодішнього його клубу, косовської «Дріти» з одеським «Чорноморцем», який проходив у січні на тренувальному зборі у Туреччині. Чи випадково не тоді ЛНЗ звернув на нього увагу?
– Випадково – саме тоді (посміхається). Все співпало. Наші представники були на тому матчі і відзначили цього гравця.

– А як опинився у вас Олів’є Тілль, який вже мав досвід виступів в Україні, вдало граючи у «Ворсклі»?
– Я вам так скажу: це досить непогана робота спортивного директора Євгена Тарасенка. Комплектування команди на цьому етапі – відсотків на 95 його заслуга.

– У розпал другого кола ЛНЗ став частіше радувати вболівальників, ніж засмучувати. Чим поясните стабільність у наборі очок?
– Пояснив би двома моментами. Повторюсь: на початку весняної частини сезону, після матчу із «Кривбасом», у якому ми поступились 0:3, у нас відбулась розмова з керівниками клубу. Я їм пояснив, що якщо ми умовно за тиждень до поновлення чемпіонату збираємо команду, то у жодного з футболістів немає багажу передзмагальної роботи. Тобто усю цю роботу вони проводили хто де – одні у клубах, інші на відпочинку, треті ще десь. Не було того, що могло б приводити команду до загального знаменника. Мені тоді поставили питання в лоб: скільки нам потрібно чекати? Відповів: якщо пощастить, то цей період буде коротшим, якщо ні, то мінімум дванадцять тижнів. Відправною ж точкою для ЛНЗ у цьому році став восьмий тиждень, коли ми зіграли матч з київським «Динамо». Це означає, що ми йшли з випередженням графіку на 30 відсотків. У грі з «Динамо», яка завершилася внічию, 1:1, абстрагуюсь від результату, адже спочатку пощастило нам, а в кінцівці – киянам. Ми цей поєдинок могли як виграти, так і програти. Але саме ті дані, які ми отримали по GPS – по набігу, швидкісній роботі, обсягу тощо дозволили помітити, що команда вже зробила перший крок і перейшла на інші режими роботи. Вже тоді сказав про це тренерському штабу. Хоча Олександр Грановський мені заперечував: мовляв, як ви так можете говорити – це ж бо київське «Динамо», де всі грають! Відповів йому: ні, я бачу, як міняється якість гри і як все це відображається у діях гравців на футбольному полі. Вони навіть рухаються по-іншому! Єдиним нюансом у цей період була поразка від «Шахтаря», яка стала наслідком власних помилок. А ще через такі ж помилки був програш «Оболоні».

На той час наша команда начебто була менш мотивованою, адже завдання збереження прописки у Прем’єр-лізі вирішили. Якраз саме із немотивованою командою і важче всього працювати. Потрібно ж бо знаходити нову мотивацію. Тож згадана поразка дала нам нову мотивацію, змусила подумати про престиж. Хоча ми не заслуговували на максимальну втрату очок у цьому матчі. Особливо якщо враховувати, як ми грали у другому таймі. А потім, коли поступились «Оболоні», сказав своїм футболістам: для вас є дві новини, одна з яких погана. Вони поцікавились, якою є погана новина? Відповів, що чемпіонат ще не завершився і нам потрібно обов’язково брати очки. У нас тоді було в активі 32, і в разі неблагоприємних підсумків ЛНЗ міг потрапити у перехідні матчі. «Це мене не влаштовує, сказав тоді хлопцям. – Я завжди дивлюся лише вгору». І перед матчем з «Колосом», якщо все складеться добре, були навіть шанси зачепитися за шосте місце. А вже після цього сказав, що нашим максимальним результатом може стати сьома позиція. Відверто кажучи, цю мету мені навіть ніхто не озвучував. Сам поставив перед гравцями таку задачу. І добре, що це вдалося втілити у життя. Після згаданого поєдинку у Києві нашою командою було зіграно сім матчів, у яких здобули п’ять перемог. Це досить непоганий результат.

– Повернення глядачів на трибуни хоча б в обмеженій кількості вас тішить?
– Не те, що тішить... Тут все значно глибше. Я завжди говорив, що глядачі – це душа футболу. Без них – ніяк. Футбол втрачає свою привабливість, коли немає вболівальників. Вперше ми з цим зіштовхнулись, коли був Сovid-19, а зараз – через війну. І от уявіть: ЛНЗ мав грати з «Поліссям». Вечір, яскраво світять прожектори, на трибунах вболівальники… І ти відчуваєш: ось він, повернувся футбол! Професіональний футбол! Зрозуміло, що стадіон неповний, а глядачів лише обмежена кількість у відповідності з дозволом військових і владних структур. Але це ажіотаж, неповторна атмосфера. Футболісти завжди грають для вболівальників. Так було завжди, і ніхто мене в чомусь іншому не переконає.

– На що керівництво клубу буде націлювати ЛНЗ у новому сезоні?
– Про новий сезон поки що рано говорити. Адже майбутнє ще не визначене. Рішення про подовження контракту (він діє до 30 червня) зі мною і моїм тренерським штабом не прийняте.