Здавалося б, за плечима в Андрія Миколайовича стільки всього, що черговий виклик футбольної долі він мав би сприймати з олімпійським спокоєм. Але без помітного хвилювання не обійшлося – досить незвична роль перед солідним зібранням.

А тут іще й техніка не витримала відповідальності моменту! Частину вступу до своєї програмної промови без п’яти хвилин президент виголошував перед... вимкненим мікрофоном. Те ще випробування, коли тебе уважно слухають, але – не чують. На додачу до того, що зал, вочевидь, іще тільки-но формував своє ставлення до нового лідера. Утім, «озвучку» оперативно відновили. І є символізм у тому, що першим словом після усунення проблем було – діджиталізація.

Прагнення оцифрувати якомога більше процесів діяльності УАФ – один із справді революційних кроків нової команди управлінців. Аж до імплементації інформаційних масивів у «Дію»!

Одразу ж після тріумфального голосування щойно обраний голова вразив новим іміджем – дістав із кишені окуляри. І вже з-під них озирав зал, здіймаючи очі від порядку денного. В ті моменти, коли режисери трансляції Конгресу вихоплювали великий план Андрія Миколайовича, всі мали змогу бачити його проникливий і допитливий погляд. Наче сканував аудиторію – де однодумці та союзники, де опоненти.

Останніх просто не могло не бути, незважаючи навіть на вражаючу одностайність плебісцитів. Адже за солідарність із вимогами та законами нової ери вітчизняного футболу підіймали реєстраційні картки ті самі люди, котрі впродовж попередніх років мовчазно погоджувалися з руйнівною діяльністю Андрія Павелка та його найближчого оточення.

Про колишнього голову ФФУ-УАФ на Конгресі згадували мимохідь і дуже стисло – цитуючи листи його адвоката, констатуючи «критичну ситуацію в роботі асоціації», наголошуючи на системній управлінській кризі. Може, й правильно, аби не псувати урочистість події – дня «народження» нового футбольного президента, яке співпало з черговою датою Президента України.

Однак, на мою думку, чітку оцінку діям тих функціонерів, які використовували народну гру для власного збагачення, мають дати не лише правоохоронні органи, але й громадськість. Аби будь-хто в футбольному загалі міг повчитися на фатальних помилках і не намагався б їх повторити. Не виключаю, що в подібних оцінках виникне потреба вже після аудиторського звіту, анонсованого Шевченком на найближчу весну.

Повертаючись до аудиторії. Склалося враження, що делегати, серед яких було чимало досвідчених «апаратників», цього дня виглядали, м’яко кажучи, розгубленими. Більшість із того, що задекларовано новим очільником УАФ, для «мастодонтів» – дійсно революція. Навіть та, що поки важко усвідомити, вона здатна збентежити, а декого навіть налякати.

Три віце-президенти замість цілої їх футбольної команди за Павелка. 12 членів Виконкому – замість чотирьох десятків. Виокремлення напрямку розвитку регіонального футболу в Асамблею. Міжнародні вектори, реформа суддівства, налагодження стосунків із клубами, вибудовування вертикалі національних команд під орудою наставника головної збірної, котрий – прецедент! – також відтепер наділений повноваженнями віце-президента УАФ.

Звісно, хтось може іронізувати щодо «конфлікту інтересів» Сергія Реброва. Але, як на мене, це точно більш дієва модель, ніж ті, що пропонували ефемерні «Ради стратегічного розвитку» й профільні комітети, де зірки минулого займалися незрозуміло чим за баснословні зарплати.

Сподіваюся, найближчим часом ми почуємо більш детальну інформацію про розподілення обов’язків між найближчими заступниками Шевченка (крім Реброва, це багаторічний адвокат Андрія Миколайовича Павло Бойчук та однофамілець із Львівської обласної федерації). Принаймні, новий президент пообіцяв журналістам, що прозорість – це один із наріжних каменів діяльності оновленої УАФ, яка має перетворитися на ефективну систему.

Її особливості та відмінності Андрій Шевченко виклав упевнено, в сучасній манері. Лаконічними та змістовними прагнули бути й ті, хто виступав із трибуни за ним.

Голова Івано-Франківської ОФФ Тарас Клим, зокрема, звернувся із закликом відновити справедливість у ситуації з Асоціацією футболу Києва. Одному з найстаріших місцевих осередків українського шкіряного м’яча, федерації з майже 115-річною історією, волюнтаристським рішенням було відмовлено в праві на існування. Це суперечить не лише здоровому глузду, але й відповідним вердиктам судових інстанцій. Повернення легітимності чекають понад 30 тисяч учасників столичних змагань і вісім десятків клубів, серед яких, як це не абсурдно, і київське «Динамо».

Валерій Пустовойтенко, президент ФФУ в 1996-2000 рр., побажав новому керівництву не забувати про традиції. Андрій Кожемякін, голова Комітету Верховної Ради з питань молоді та спорту, вельми емоційно, з військовою прямотою, наполіг на дотриманні УАФ лінії з бойкоту на світовій спортивній арені представників країни-агресорки. А доповідь почесного члена УЄФА Григорія Суркіса – це про стратегію розбудови, повернення тремтливої турботи про дитячий і юнацький футбол, звідки колись прийшли на велику арену Андрій Шевченко та Сергій Ребров.

Так, можливо, їм поки бракує функціонерського досвіду. Але ж, погодьтеся, топ-менеджерами – не народжуються. Свого часу долати тернистий шлях до чужих воріт, до рекордів і титулів, а згодом – займати пекельне місце на тренерській лаві новому голові УАФ та його заступнику було аж ніяк не легше, ніж утамовувати хвилювання на високій трибуні Конгресу. Долали! Й своїх підопічних до гучних і яскравих перемог приводили.

Наразі дуже хочеться сподіватися на нові успіхи українців, дуже хочеться вірити в тріумфи, що стануть здобутком уже нової команди, нової генерації управлінців. Хочеться, щоб український футбол не виживав, а – жив! Щоби слугував джерелом позитиву й натхнення для всього нашого народу.

Особливо для тих, хто сьогодні на передовій. У них – своя безальтернативність: перемога й тільки перемога!