…національної дещиці світової «гри мільйонів», адже до штурвалу Федерації приступить професіонал, якого не відволікатимуть нікчемні, зі спортивної точки зору, проблеми. Приміром, утвердження особистого іміджу в оточенні фахівців чи, ще гірше, поліпшення власного благополуччя.

Нічого й нікому Анатолій Дмитрович не повинен доводити, бо ще в середині 1970-х кинджальним ударом у ворота збірної Угорщини забезпечив собі та товаришам по команді звання віце-чемпіонів Європи. Під проводом Валерія Лобановського 1975 року став володарем Кубка кубків та Сулеркубка УЄФА. Маючи за плечима досвід наставника низки клубів, а ще – директора окремих із них, може з повним правом компетентно ґаздувати в усьому футбольному господарстві України.

Однак є й нюанси, котрі не просто можуть постати рифами на шляху футбольного корабля з таким капітаном, а взагалі створити суттєві пробоїни в корпусі й навіть опустити дредноут на дно нашої сумнозвісної футбольної дійсності.

Першим таким випробуванням стане для Анатолія Конькова тривіальний розкол, який ми звикли ділити на два умовні табори: «печерський» і «донецький». Чи зуміє новий і, чисто по-людськи, порядний (що, до речі, визнають навіть його опоненти) виходець із Донбасу переступити через оте нагромадження взаємних звинувачень, образ, підозр і просто несприйняття окремих осіб і тим самим почати нову етичну еру вітчизняного футболу? І запустити новий відлік часу, коли державна футбольна політика органічно пов'язуватиметься не лише з інтересами професіональних клубів, а й з бажаннями та мріями кожного гравця, тренера и президента навіть на аматорському рівні й у середовищі юних підопічних Андрія Біби та Федора Шпига, котрі відродили змагання на призи «Шкіряного м'яча».

Чи зуміє новий президент ФФУ погамувати зрозуміле прагнення до реваншу тих багатьох ображених, принижених і відсторонених на всіх рівнях за останні майже півтора десятиріччя? Чи стане новий очільник Федерації всеукраїнським президентом, а не весільним генералом на бенкеті, замовленому в Мар'їнці чи Алчевську, – це питання нині хвилює більшість неупереджених спостерігачів.

До того ж, панові Конькову слід врахувати, що торпедні апарати можуть бути приведені в бойову готовність і на іншому краю Європи, якщо згадати, що його попередник є керівником одного з підрозділів УЄФА, а з часом, якщо мсьє Платіні заманеться посісти місце Блаттера, можливий і кращий варіант для людини, яка, скажемо правду, зуміла «занести» в Україну Євро.

Отож, чи зуміє Анатолій Дмитрович реалізувати й свої плани й новітні ідеї розвитку вітчизняного футболу в такій, вже міжнародній, ситуації,– також питання. Та воно постане водночас із наступним атолом, що, на мою думку, відразу охопить усю футбольну акваторію на місці колишньої Черепанової гори: це– кадри, котрі заполонять затишні кабінети сучасної споруди ФФУ. Чи будуть це компетентні, чесні й жертовні апаратники, готові покласти вміння, досвід і, головне,– порядність на олтар спільної перемоги, чи матимемо ораву шахраюватих і огидних, зі слиною на устах, мерзотників, котрі відчувають смачну поживу в давно відомих схемах із купівлею-продажем так званих варягів, заявками, призначеннями рефері на конкретні матчі та багато іншого, від чого вже просто нудить і судомить.

Але яке існує й продовжує чавити національний футбол саме завдяки таким «кадрам» та їхнім залаштунковим ляльководам. Саме така особиста зацікавленість перебування біля корита й породила засилля іноземців у нашій футбольній системі та призвела до ситуації, коли навіть наставник національної збірної Олег Блохін зі складнощами назбирує два десятки гравців, котрі спроможні бодай чимось нагадати  нам його молодість і ті ж прекрасні юні літа Анатолія Конькова. Чи збігатимуться інтереси бодай цих двох наших прославлених футболістів? І чи не є Сізіфовою працею діяльність Біби й Шпига, котрі прагнуть дати шанс мільйонам юних українців на тлі тотальної навали аборигенів Амазонії й мотлоху з балканського передмістя цивілізованої Європи?

Зізнаюся, кулуарні розмови напередодні «зміно-віховського» конгресу дали зрозуміти автору цих рядків, що «апаратно-корит-на» проблема вже починає затіняти інші. Навіть спливають окремі конкретні прізвища, що буцімто будуть вписані в таблички на дверях отих омріяних і ласих кабінетів. Чи мають оті чутки підґрунтя, дізнаємося вже дуже скоро. Наразі перейдемо й до особистих якостей вже реального – переконані! – володаря гетьманської булави, що також позначаться на майбутній діяльності всієї нашої футбольної громади.

Перше, що відзначу, це його тонке розуміння людської психології, та не лише щодо функціонерів та адміністраторів, а особливо – в середовищі акул пера і мікрофона, тож Коньков добре знає справжню ціну слова: коли воно щире й правдиве, а коли улесливе й підле. Мав честь свого часу спостерігати за його діями саме тоді, коли доля подальшого поступу вітчизняного футболу залежала саме від позиції спортивних мас-медіа. Порядна й чесна журналістика тоді програла. Разом із Коньковим, до речі. Як буде відтепер, також не довго залишилося чекати на відповідь.

...Чи всі проблеми окреслено в цій коротенькій спробі прогнозу? Зрозуміло – ні. Адже постануть скелі, крутіші означених і досі невідомі. Життя надто складне загалом, а футбольне – й поготів.

Але завершити хочу однією рисою Конькова-футболіста, на яку звернули увагу маститі (й порядні!) спортивні репортери, котрі бачили гру захисника Анатолія Конькова на полях Європи. Він був унікальним віртуозом підкату: витончено й блискавично відбирав м'яч в іменитих форвардів і хавбеків світу, навіть не торкаючись, як це нині прийнято, бутсів чи гетрів суперника.

Ось саме такої вишуканості й віртуозності всі ми очікуємо від нього й біля, керма національного футболу.