Було зрозуміло, що занадто «протилежний» кандидат, як-от непримиренний пан Стороженко, не привнесе в футбольне господарство довгоочікуваного миру та процвітання. В такому разі набридле протистояння на деякий час просто заховалося б «у підпіллі». Відповідно, теперішнім «гегемонам» варто було знайти нейтральну фігуру, яка б влаштувала всіх потроху, а найбільше серед них – тих, кого треба. І такого вони знайшли у вівторок, 17 липня. На засіданні Центральної ради ПФЛ усі, так би мовити, повноважні члени одноголосно висунули донецько-київського претендента – заслуженого майстра спорту СРСР, 62-річного зіркового футболіста й не вельми зіркового тренера Анатолія Дмитровича Конькова.

Пан Анатолій народився в містечку Красний Луч Луганської області УРСР. Футболом почав займатися в Краматорську на Донеччині. 1968-1974 роках виступав за донецький «Шахтар», а з 1975 по 1981-й – за київське «Динамо». Простими словами, Анатолій Дмитрович – «людина з двох світів», за геометричною аналогією – перетин жовтого і синього кіл. Сам уже не жовтий, не синій, а повноцінний зелений. Тобто складений, дещо змінений, але для всіх не чужий. Імовірно, що альтернативного кандидата більше не знадобиться. Навіщо? Коньков плідно працював у столиці, ніколи не відмежовуючись від свого донецького минулого. Має солідний досвід чиновницької діяльності, користується стійким авторитетом у спортивних і державних функціонерів. Що ще? Дуже правильно розміщує пріоритети. Щоб не бути голослівними в твердженнях, наведемо витяг із інтерв'ю майбутнього ймовірного президента ФФУ авторитетному виданню «Сегодня! Спорт» від 22.09.2009 року. На запитання журналіста: «За кого вболіваєте, коли грають «Шахтар» і «Динамо»?» пан Коньков відповів просто ідеально – делікатно, витончено і з належним наголосом: «Намагаюся споглядати гру з нейтральних позицій, але не завжди вдається. Мої донбаські гени даються взнаки».

Ай браво, Анатоліє Дмитровичу! Ай молодця! А що чекатиме на український футбол у недалекому майбутньому? У внутрішній політиці, напевно, – значного послаблення позицій ДК і братів Суркісів. На зовнішній арені активність ФФУ дещо знизиться. Коньков не може похвалитися харизмою Григорія Суркіса. На підтвердження цієї тези наведемо вислів почесного президента РФС В'ячеслава Колоскова російському ресурсу Sports.ru. На запитання: «Чи зможе Україна в майбутньому провести у себе ще якесь резонансне змагання?» пан В'ячеслав дуже відверто заявив: «Із нереалізованих футбольних проектів таким залишився лише чемпіонат світу. Але для того, щоб за нього поборотися, їм (українцям) варто утримати Григорія Суркіса на чолі Федерації футболу. Іншого такого керівника в Україні наразі немає!».

Що тут додати? Всі крапки розставлені. Нам лишається лише побажати пану Конькову (або будь-якому іншому пану), котрий невдовзі вмоститься у звільненому президентському кріслі, удостоїтися подібних відгуків авторитетних колег.

ЧУЖИЙ. ЧИ РЕАЛЬНИЙ СЦЕНАРІЙ, АБИ АНАТОЛІЙ КОНЬКОВ СТАВ НОВИМ КЕРМАНИЧЕМ НАШОГО ФУТБОЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА?

Анатолія Дмитровича Конькова автор цих рядків мав змогу цього-річ бачити «вживу»: в березні поточного року один наш спеціалізований часопис замовив мені інтерв'ю із видатним у минулому футболістом, тож я домовився з ним про зустріч, що відбулась у невеличкій (але доволі жлобській– як і більшість столичних) київській кав'ярні.

Розмовляли ми приблизно півтори години, а головні мої враження від цієї людини можна об'єднати в три великі групи. Перша: з'ясувалося, що Коньков, попри чутки, з величезною пошаною ставиться до Валерія Лобановського, вважаючи того найпершим у СРСР по-справжньому професіональним футбольним тренером. Друга: Конькову притаманний двоякий підхід до розуміння подій, ситуацій і людей, себто він не робить однобоких висновків. Третя (вочевидь, ключова група моїх вражень): Коньков надзвичайно критично оцінює те, що нині коїться у нашому футболі.

Я не наводитиму слів, якими Анатолій Дмитрович характеризував вітчизняних керманичів народної гри (йдеться про всі протиборчі табори), бо не хочу підставляти шановану людину (та й себе підставляти не хочу чого гріха таїти). Скажу лише, що оцінки й судження Конькова, по-перше, цілком збігаються з моїми, по-друге, вони гарантують йому статус чужого в найвищих кулуарах футболу України.

Річ у тім, що Анатолій Дмитрович, висловлюючись банально й дещо пафосно, виступає за правду: в оцінці того, що відбувається, а також – людей, явищ, тенденцій та перспектив. Таких не люблять – і не лише в Україні. Крім того, у Конькова немає сильних покровителів «згори», які допомогли б йому очолити ФФУ.

Чи став би позитивом його прихід на цю посаду? Не знаю. З одного боку, в мене немає сумнівів у його порядності. З іншого, я навіть на мінімальному рівні не орієнтуюся щодо наявних у нього здібностей організатора. Ба, більше: характер у Анатолія Дмитровича такий, що коли, умовно кажучи, якийсь нахабний олігарх захоче диктувати йому якісь умови, Коньков просто пошле того на три веселі букви й спакує манатки. Мені складно уявити, як екс-тренер національної збірної з кимось іде на компроміс.

А ще мені здається, що особи такого штибу, опинившись на чолі певної організації, швидко «згоряють». Або, в іншому випадку, їх швидко підсиджують, підставляють, «ламають» і «псують». Ну а в нинішній ФФУ шакалів, здатних на таке, хоч відбавляй.

Єдина, по суті, надія на те, що постать Конькова може бути компромісною: Анатолій Дмитрович, таке враження, рівновіддалений од усіх олігархічних кланів нашого футболу. Подивимося.

Олександр ВИГОВСЬКИЙ, Володимир БАНЯС