Свого, як кажуть, подіти нікуди... Хоча, коли черговий наставник нашої збірної (особливо Блохін) починав скаржитися, що грати за збірну нема кому, я мимоволі замислювався: а чи дійсно зроблено все для посилення її складу? Чи всі команди першої та другої ліг переглянуті? Чи не «захлинається» в тім «болоті» який-небудь новий Яремчук? Згодом Блохіна замінив Олексій Михайличенко. Якийсь рух щодо оновлення складу почався. До збірної почали залучати нових гравців: Голайдо, Селезньова, Гоменюка, Кравченка... Але чи посилять вони її? Проте мова зараз не про кількість нових гравців збірної, а про якість роботи в цьому напрямі тренерського штабу й керівництва ФФУ.

Не зовсім зрозумілою тривалий час була позиція Михайличенка щодо Марка Девіча. Справа не в тім, що, зрештою, цей серб зіграв-таки за нашу збірну, а в тім, що тренерський штаб у ситуації з ним повівся досить дивно: мовляв, це його особиста справа – приймати громадянство України чи ні. До збірної це не має жодного стосунку. На мій погляд, це мала бути і його (штабу) справа. У будь-якій іншій країні, якщо наставник її збірної зацікавлений у гравцеві (не громадянині цієї країни, але який готовий прийняти її громадянство), – федерація футболу докладає всіх зусиль для прискорення цього процесу.

У ситуації з Девічем цього не сталося. Отримання громадянства було саме по собі, а його виклик у збірну – сам по собі. Девіч фактично усе зробив сам. Сам забив безліч голів за свій «Металіст», сам став громадянином України, сам сказав, що хоче грати за нашу збірну і сам зіграв. У тому сенсі, що інші гравці в тому допоки єдиному матчі, у якому взяв участь Марко, – із норвежцями, його, на мій погляд, просто ігнорували... Природно, ніяких гарантій того, що Девіч надалі буде грати за національну команду України, немає і бути не може апріорі. Але справа не в цьому, а в тому, що будуть у нашій історії й інші девічі і не хочеться, щоб і до них так ставилися.

Сьогодні щось подібне відбувається з одноклубником Марка по «Металісту» бразильцем Едмаром. (На мій погляд, він входить до трійки кращих на сьогодні футболістів, які грають в Україні). І от за нього дійсно варто було б боротися за повною програмою. Він начебто не проти стати громадянином України. Більше того, наприкінці минулого року одружився на українці і навіть взяв її прізвище: став Едмаром-Головським. От би підсобити йому в цьому. Тим більше, що футболіст він дійсно класний, стабільний, справжній «пахар» на полі (чого про інших бразильців не скажеш).

Зрештою, гірше б точно не стало, якби такий гравець захищав кольори української збірної. У тому числі й у перспективі. Дивись, пробилася б наша збірна на чемпіонат світу, маючи у своєму складі серба Девіча і бразильця Едмара, і замислилися б інші іноземці, які виступають в Україні. Адже ось він, шанс, – утілити в життя мрію кожного, хто серйозно займався футболом, – зіграти на мундіалі. Тим більше, що кожен із цих легіонерів чудово розуміє, що шансів потрапити до своєї рідної збірної (наприклад, у тих же бразильців) практично немає. Гадаєте, це не стане для них стимулом? Не знаю. Але пропоную надати їм можливість зіграти на ньому, а потім шукати відповідь на це запитання. Нам же зараз просто порівнювати нема з чим.

Щоправда, з цього приводу варто визнати, що у ФІФА є могутнє антибразильське лобі в особі Йозефа Блаттера. На його погляд, «ми повинні знайти рішення, аби зупинити «натуралізацію» гравців. У Бразилії 60 млн футболістів. Якщо ми не звернемо на це увагу, то будемо спостерігати вторгнення бразильців не тільки в Європу, але й в Азію та Африку. А на чемпіонатах світу-2014 і 2018 будуть грати 16 збірних із безліччю бразильців». «Натуралізація – реальна небезпека, – переконаний президент ФІФА. – Контролювати її – значить захищати національні збірні».

Але, гадаєте, це когось зупиняє? Як грали бразильці Деку і Пепе в збірній Португалії, так і будуть грати. Гадаєте, когось в Іспанії образило те, що багато в чому завдяки Маркушу Сєнні її збірна стала торік чемпіоном Європи? Але не бразильцями єдиними живі національні збірні багатьох країн. Аргентинець Мауро Каморанезі став переможцем останнього чемпіонату світу в складі італійської збірної. А Мирослав Клозе і Лукаш Подольськи (які за великого бажання могли грати за збірну Польщі) вибрали бундестим, і в 2006-му в його складі стали бронзовими призерами світової першості, а торік – срібними на чемпіонаті Європи.

Так, у Німеччині чимало нарікали з приводу «ополячення» нападу її національної збірної (до речі, в атаці в неї грає і бразилець Маріо Гомес), але коли йдеться про престиж нації, то всі національні комплекси – вбік. Керівництво німецької й італійської федерацій футболу, з подачі тодішніх наставників збірних цих країн, дало зрозуміти, що зацікавлене в цих гравцях. Якби воно цього не зробило, упевнений, ті ж Клозе й Подольськи зараз грали б в атаці польської збірної (до речі, конкуренцію в ній їм складав би бразилець Гереро). На жаль, у нас цього не відбувається...

Президент ФФУ Григорій Суркіс якось сказав, що в цьому питанні «не має права керуватися емоціями й одним лише побажанням гравця, не знаючи, чи знаходиться Девіч у сфері інтересів Михайличенка. З одного боку, сербський легіонер «Металіста» – гравець високого класу, але з іншого, його натуралізація – трудомісткий і тривалий процес. Пригадуєте, яких титанічних зусиль нам коштувало залучити під свої прапори Артема Мілевського, задіяного в незапам'ятні часи за юнацьку збірну Білорусі?

Потрібне було особисте звернення гравця до Блаттера, у якому форвард дав зрозуміти, що виступати хоче тільки за Україну. Велике значення мало і те, що Мілевський народився в СРСР, до складу якого входили колись обидві країни. Ще раз підкреслю: я – президент федерації, а не головний тренер, і гарантувати Девічу чи будь-якому іншому іноземному футболісту, що при зміні громадянства він неодмінно отримає місце в складі української збірної, я не можу...».

Ніхто цього від нього і не вимагає. І, погодьтеся, було б нерозумно це вимагати. Але створювати умови для залучення гравців такого рівня під прапори не найбільш (будемо відверті) конкурентоспроможної у світі збірної України можна і треба. Навіть якщо Девіч зіграє за неї усього в кількох матчах і принесе нам необхідний результат, можна вважати, що «титанічні зусилля» не пропали марно. З цього приводу наведу, як на мене, досить красномовний приклад.

Сьогодні у великій футбольній Європі вже, напевно, ніхто не згадає такого гравця польської збірної як Еммануель Олісадебе. А в Україні цього нігерійця будуть пам'ятати довго. Тому що саме він у своєму першому ж офіційному матчі за збірну Польщі (у відбірному циклі до ЧС-2002) за рахунку 1:1 забив у Києві два голи у ворота нашої команди, якою керував тоді В. Лобановський. А в домашній грі (в якій українцям потрібна була тільки перемога) він знову забив гол, тим самим фактично позбавивши шансів на вихід із групи. Польща поїхала на мундіаль, а ми залишилися біля розбитого корита. І розбив його (якщо опустити банальне «ми самі в усьому винуваті») саме нігерієць Олісадебе. Де він зараз? Розчинився у футбольних «нетрях» Європи. Але свою справу він тоді зробив. І хоча б заради цього його варто було натуралізувати.

Це дійсно важкий процес. Тим більше в нашій країні, де, на відміну від багатьох інших, не передбачене подвійне громадянство, а стосовно футболу – і справді багато в чому ризикований. Але, скажіть, хіба не ризикував той же Суркіс, коли «воював» за вже згаданого білоруса Мілевського? Добре, що ризик у підсумку виявився виправданим, і без Артема зараз важко уявити і збірну країни, і «Динамо». Але хто міг тоді, коли тільки починалася епопея з «українізацією» цього білоруса, дати гарантію, що все так вдало складеться? Зрештою, Мілевський міг банально «померти» від зіркової хвороби десь в одному з нічних клубів Києва. Зрештою, просто дістати травму, не сумісну з великим футболом...

Отже, ризик, звичайно, є. Але, повторюся, він багато в чому виправданий. Ми в будь-якому випадку нічого не втрачаємо. Тільки здобуваємо. Логіка проста: вийшло в тебе заграти в збірній і принести користь Україні – честь тобі і хвала. Не вийшло, що ж – значить, не доля, вибач. Але в будь-якому разі нам не буде соромно за те, що ми не докладали зусиль. А от сумно буде, коли натуралізований бразилець Едуардо да Силва заб'є за хорватську збірну вирішальний гол у наші ворота, а його земляк Едмар у «жовто-блакитній» формі навіть гіпотетично не зможе йому в цьому завадити... І хорвати поїдуть на мундіаль, а ми ні...