Нагадаю, перед тим, як очолити футбольну федерацію, Суркіс керував Професіональною футбольною лігою. На цей пост після нього досить несподівано обрали Равіля Сафіулліна, праву руку Ріната Ахметова, власника донецького «Шахтаря». Тож від початку роботи на чолі ФФУ Григорій Михайлович мав потужних опозиціонерів із донецьким «корінням». Вони постійно критикували федерацію, закидали їй сприяння київському «Динамо», наголошуючи на подвійних стандартах. Їх вбачали у тому, що київський клуб після обрання Григорія Суркіса президентом ФФУ очолив його молодший брат Ігор.

Окрім негативу у вигляді взаємних звинувачень, понад десятирічне київсько-донецьке протистояння у футбольному керівництві України мало й позитивні наслідки: до певного часу настала певна рівновага і були неможливі відверті зловживання футбольною владою. Це тривало до 2010 року, коли керівні посади на всіх рівнях обійняли люди із нової влади. Це саме сталося б із футбольною федерацією. Лише втручання керівників європейського футболу завадило достроковому зміщенню Григорія Суркіса, який дістав нагоду допрацювати на чолі ФФУ весь термін своїх повноважень. Чи були у нього шанси на ще одне переобрання?

Відповідь на це запитання дала весняна частина футбольного чемпіонату. В ній донецький «Шахтар» став чемпіоном завдяки або не приховуваній упередженості арбітрів, або ж так само очевидному небажанню деяких суперників грати проти команди із Донецька на повну силу. Те ж саме ми побачили б на конгресі ФФУ, якби Григорій Суркіс вирішив залишитися.

Його цілком логічне рішення піти красиво, заздалегідь оголосивши про свою відставку, означає насамперед утрату рівноваги у футбольній владі. Не думаю, що принаймні найближчим часом знайдеться в українському футболі сила, яка зможе щось протиставити тотальному пануванню представників Донецька та їх сателітів. Опонувати футбольному керівництву тепер можна буде лише на полі. Не виключено, наш чемпіонат стане цікавішим, якщо не повториться те, що було навесні.