Вдягаючи футболку якоїсь ко­манди, ти стаєш не просто грав­цем, а ще й береш на себе певну частку відповідальності за коман­ду, стаєш показником її футболь­ної культури, традицій, етики. Як­що ж це команда з великими фут­больними традиціями – твоя відповідальність збільшується в кіль­канадцять разів. На футбольних просторах України такі клуби, як «Динамо» й «Шахтар», – найпопулярніші. Все, що пов'язано з ни­ми, давно вже стало не лише спор­тивним, а й суспільним явищем. Отож, коли гравець надягає футболку однієї з цих команд, він ав­томатично стає її обличчям, носієм її культури, взірцем для підроста­ючого покоління тощо.

Якщо на очах у десятків тисяч глядачів на стадіоні, в сотні ти­сяч вболівальників, які дивлять­ся телетрансляцію матчу, гравці забувають про відповідальність, честь, етику й зводять спортив­ну боротьбу до дріб'язкових, брутальних перепалок та бійок, стає дуже сумно. Те, на що в під­сумку перетворився фінал одно­го з найпрестижніших вітчизня­них турнірів на стадіоні «Металіст», багато в чому наслідок без­принципної поведінки гравців. Відверта неповага один до одно­го вилилася в звичайнісіньке рукоприкладство.

Ось тобі й фінал, ось тобі й сторіччя харківського футболу! Чи такого ми чекали? Хтось звалює все на арбітрів, точніше на одного – Віктора Швецова, мовляв, він спровокував таку поведінку. Та, думаю, не в тому причина безладу, що коївся на полі, а в неспортивній поведі­нці однієї команди щодо іншої. Причина зарита значно глибше. Одвічна боротьба двох футбольних столиць – Києва й Донець­ка, охоплює практично усі фрон­ти футбольного життя України. Це ш інформативна війна між клубами, і конфлікт між найбі­льшими футбольними структу­рами України – ФФУ та ПФЛ, назви яких ототожнюються  в уболівальників з «Динамо» й «Шахтарем», відповідно, це й технологія роботи зі ЗМІ – усе це єдина «військова кампанія».

І дивуватися немає чого – бійка між динамівцем Бангурою й «гі­рником» Єзерським – лише од­на із ланок ланцюга, який обплу­тує футбольний світ України. І от, що хвилює – тенденція в проявах справжніх стосунків між клубами. Пригадується й матч першого кола в Донецьку, коли гравці обох команд лупцю­вали один одного по ногах навіть у середині поля. А про фінал Ку­бка Першого каналу, коли ко­манди пішли «стінка на стінку», й взагалі соромно згадувати. Мо­же, для початку, командам і їх­нім гравцям треба задуматися, у що виливається систематичність подібної ворожості? І перегляну­ти, хто вартий носити футболки «Динамо» й «Шахтаря»?

За мо­ральними, як-то кажуть, крите­ріями. Адже імена порушників можуть і забутися, а темні пля­ми на брендах клубів – залиша­ться. Хочеться звернутися до гравців команд, а також до кер­маничів цих клубів, які за ними стоять: не соромте, панове, такі клуби, як «Динамо» і «Шахтар», – нашу гордість і хоч трохи поважайте нас, вболівальників, бо грають гравці, як і б'ються чи ла­ються, тоді, коли на них див­ляться сотні тисяч вболівальни­ків. Тож чи варто дивуватися, що молоде покоління на трибу­нах лупцює один одного? Є, пого­дьтеся, з кого брати приклад... На жаль, не найкращий!