Нам достеменно не відомо, чи надсилали до Києва свої варіації на тему «наш кандидат на посаду головного тренера збірної України» ці два клуби. Знаємо лише, зі слів Михайла Форменка, про список із прізвищами ймовірних кандидатів, що надійшов од клубів до ФФУ впродовж тижня.

Список оголосили «зверху», акценти розставили «знизу». Втім, здається, головне завдання так і лишилось невиконаним. Жодним чином не ставлю під сумнів щирість намірів керівництва Федерації щодо прозорості обговорення кандидатів та орієнтацію на думку футбольної спільноти. Радше навпаки. Проте, з іншого боку, ставлю під сумнів щирість клубів. Як на мене, представники нашої футбольної еліти формально (м’яко кажучи) підійшли до вирішення надсерйозної проблеми. Таке враження, що клуби просто взяли зі стелі перше прізвище, що спало на думку, і телеграфували свою «особливу» версію до офісу на Черепановій горі. Лише б відчепилися. Це мені чимось нагадало випадок кількарічної давності, коли одна газета спортивного спрямування проводила конкурс на звання найкращого футболіста року. В опитуванні брали участь капітани команд. Так от, один із них, на прохання редакції, запропонував свій варіант трьох найкращих, включивши до списку трьох воротарів своєї команди. Нехай на мене не ображаються наші шановані тренери, проте чомусь здається, що своїх кандидатів вони підшуковували за подібною схемою.

Судіть самі. Окрім прогнозованих шістьох прізвищ, оприлюднених головою Тренерської ради, зринають ще й якісь розмиті посилання на Англію та Німеччину. Причому, що цікаво, без персоналій. А лише із вектором пошуку. Як на мене, це не дуже серйозно. Це все одно, коли на питання, де знаходиться Африка, відповісти – «там».

І не показати, де саме.

Тепер щодо списку. Не маю жодних претензій стосовно фахових якостей запропонованих осіб. Навпаки, всі кандидати – достойні й пізнавані. Проте добра половина з них заявляла про своє небажання працювати в нацзбірній (Павлов, Яковенко). До цього дуету можна сміливо зарахувати й Михайличенка, який є першим помічником Олега Блохіна в «Динамо». Мабуть, зайвим буде вести розмову з цього приводу, адже Олексій Олександрович, як і його патрон, працює на своїй новій посаді якийсь місяць. Навіщо тоді було город городити, щоб одразу ж його розгороджувати.

Тріо, що залишається, – із розряду «кіт у мішку». Це якщо називати речі своїми іменами, а не згадувати про славетне (передовсім суто футбольне) минуле цих фахівців. Відверто кажучи, дуже непросто, із позицій сьогодення, аналізувати «функціональну форму» кожного із кандидатів. Першочергово тому, що їхні найкращі тренерські досягнення датуються зовсім не цим сьогоденням. Даруйте, але спроектувати ті, колишні, регалії та здобутки на перспективу, навіть найближчу, непросто. Відтак обирати із цього кола – покладатися на сумнозвісний «авось».

Певна річ, це лише моя особиста, а відтак суб’єктивна, думка. Проте чомусь здається, що і в звивистих коридорах Будинку футболу розуміють, що до чого. Усвідомлюють, що хотілося – як краще, а вийшло – як завше.

Проте, у будь-якому випадку, ініціатива, як і м’яч, – на половині поля Федерації футболу України. Не вважаю, що ФФУ стала бранцем своєї ж, проголошеної нещодавно, доктрини, як-от прозорість та демократичність. Ніщо і ніхто не завадить ФФУ зібрати для консультацій тих же тренерів елітних колективів ще раз. Можна зібрати й іншу консультаційну раду. Скажімо, якихось старійшин. На тренерах прем’єр-ліги світ клином не зійшовся, – в нас ще чимало шанованих і знаних фахівців, які не входять до когорти тренерів шістнадцяти провідних клубів. Якщо вже пішли таким шляхом, то, цілком імовірно, треба запитати думку й президентів клубів. Вочевидь, варто паралельно моніторити й ЗМІ. Цілком очевидно, що й на сторінках преси можна буде почерпнути цікаву інформацію з цього приводу. А потім знову озвучити список, знову привселюдно його обговорити. Можливо, там з’являться інші прізвища, не обов’язково лише киян та динамівців, очевидно, що «спливуть» кандидати з інших регіонів, а може, і з-за кордону. Словом, якщо вже сказав «А», маєш говорити й «Б». В усякому разі, це логічно.

Здається, саме такий підхід впишеться в рамки проголошеного президентом ФФУ курсу.

А от далі, після всіх диспутів, дискусій та консультацій – жодних новацій, ініціатив чи моніторингів. Демократія – то чудово, та все має бути в міру. Призначати головного тренера національної команди має лише ФФУ. Як і відповідальність за персоналію винятково лежатиме на Федерації футболу України. І якщо раптом щось піде не так, жоден клуб чи рада аксакалів не перейматимуться за те, що їхній кандидат, який, у підсумку, виграв, завалить свою ділянку роботи. Відповідальність, у будь-якому випадку, нестиме президент ФФУ та Виконком.

Але це буде потім. Зараз, поки ще є простір для маневру, варто його використовувати.

І просто необхідно далі проводити відповідні консультації. Щоб не було відчуття підміни понять, ерзацу.

І вже опісля ухвалити рішення. Навіть якщо воно буде таким, як, приміром, у збірній Чорногорії, яку, рішенням національної асоціації, очолив фахівець, котрий фактично не мав тренерського досвіду, – його, це рішення, сприймуть. Бо процедуру буде дотримано. Навіть якщо новообраний «льотчик» виявиться пораненим.

В інакшому випадку, – коли оприлюднений «список шести», який у ліпшому випадку автоматично стане «списком трьох», якщо не взагалі одного, – виявиться остаточним, будуть підстави стверджувати про вибір без вибору.

Воно нам треба?