Книга розрахована на всіх, хто цікавиться футболом...», – отака анотація до книги відомого італійського екс-арбітра «Мої правила гри», що вийшла в світ 2003 року. Мабуть, правильно буде припустити, що саме ця робота синьйора якнайкраще розкриває його світ – світ людини, котра 26 років свого життя віддала улюбленій справі – суддівству: професії, котра за своєю суттю є приреченою на недовіру та невизнання...

ВСТУП

«МОЯ КНИГА ЗАЛИШАЄТЬСЯ АКТУАЛЬНОЮ Й ПОСЬОГОДНІ»

– Синьйоре Колліна, що спонукало вас до написання «Моїх правил гри»? Яку мету ви ставили перед собою, беручись до цієї літературної праці?
– Передусім, я прагнув донести до людей, хто такий арбітр: чим він займається за межами футбольного поля? Адже всі знають його лише як людину, котра працює 90 хвилин матчу, однак при цьому громадськості майже нічого не відомо про роботу, яку виконує рефері, готуючись до поєдинку. Тому я ставив за мету пояснити всі ці речі та розкрити сутність «людини в чорному».

– Із часу виходу книги друком минуло майже вісім років. Чи багато б ви нині змінили в її змісті?
– На мою думку, багато описаних у цій книзі речей залишаються актуальними й сьогодні, тому чимало з них не змінив би. Звичайно, світовий прогрес не стоїть на місці, однак на мої рішення він впливає несуттєво.

– Ви сиділи ночами за комп'ютером, набираючи текст, чи книга записана «акулами пера» з ваших слів?
– Видавець запропонував мені послуги гострайтера (по суті, у цьому разі – автора-невидимки, котрий пише тексти з чужих думок або замість когось. – А.В.) і я погодився. Однак, коли прочитав десять сторінок його тексту, просто не впізнав того способу мислення та викладу думок, до якого я звик. Я задумався над тим, що книгу читатимуть люди, які мене добре знають. І я прагнув, аби, читаючи її, вони мене ніби слухали, впізнавали, розумієте? Тому абсолютно чесно можу сказати: вся книга в підсумку була написана особисто мною – від «А» до «Я».

– Аби взятися за написання власної книги, мабуть, необхідно чітко усвідомлювати свій статус у суспільстві. Інакше кажучи, навряд чи хтось читатиме біографію (саме вона переважає в змісті) умовного сантехніка...
– Звичайно, я використовував свій досвід, аби розповісти детально, чим займається і як живе арбітр. Однак це була не зовсім біографічна книга.

А щодо статусу... За рік до написання «Моїх правил гри» я відсудив фінальний матч Ліги чемпіонів і, відверто кажучи, був уже відомою людиною у футбольному світі. Та й результат мене відверто втішив – книгу переклали на 14 мов і вона мала значний інтерес та успіх з боку читачів.

ЗМІСТ

І. «МІЙ КУБОК СВІТУ»

«В УКРАЇНІ, ЯК І В ЄВРОПІ, ФУТБОЛ ПЕРЕПЛІТАЄТЬСЯ З ПОЛІТИКОЮ ТА КАПІТАЛАМИ»

//...Найкращий той суддя, який має сміливість ухвалювати рішення навіть тоді, коли можна було б цього й не робити...//

– Синьйоре, я не можу втриматися, аби не зачепити тему сміливості вітчизняних арбітрів: річ у тім, що в українському футболі за всіма клубами стоять товстосуми, а гра часто перетинається з політикою на її найвищих рівнях. Ви не вважаєте, що бути в такій ситуації арбітром є насправді... страшною штуковиною? У нашій країні є підстави боятися всім правдорубам, бо правда та справедливість, перепрошую, котуються у нас далеко не завжди, футбольна – утому числі...
– Я не думаю, що в інших чемпіонатах зацікавленість із боку грошовитих панів менша. Там теж можна говорити про політику у футболі, капітали. Власники ФК, як правило, дуже владні та впливові люди, водночас – у політиці. Тому українська ситуація нічим не відрізняється.

Арбітр, котрий проводить матч, має розуміти, що на його плечах лежить велика відповідальність – це диктує сучасний футбол з його фінансовими можливостями. Якщо людина не готова приймати доленосні рішення в складних ситуаціях, висновок лише один – вона не може бути арбітром.

//...Мною керує переконання: чим більше ти знаєш, тим більшою мірою ти полегшуєш своє завдання на полі. Втім, гадаю, вивчення й хороше знання справи мають вирішальне значення в будь-якій діяльності...//

– Не скажу, що ця фраза є в чомусь сенсаційною. Однак вона змушує задуматися щодо таланту: для футболістів він відіграє чималу роль, хоча багато хто це заперечує. А чи може арбітр компенсувати знання та фізичну готовність справжнім даром суддівства? Чи зустрічали ви таких рефері?
– Не сенсаційна? Це ви говорите нині, а тоді, 2003-го, повірте: було не так уже й багато арбітрів, котрі готувалися до матчів, намагаючись отримати всю можливу інформацію про тактику команд, характеристику футболістів. На той час мої думки були актуальними й резонансними. А щодо таланту, то він справді притаманний і деяким суддям, однак успіх може принести лише в сплаві з важкою працею над собою. Нема бажання готуватися та працювати – пиши «пропало».

«У МОЕМУ ЖИТТІ БУЛО ДУЖЕ МАЛО ВНУТРІШНІХ І СПОРТИВНИХ ПОРАЗОК»

// Гадаю, в сучасному світі, і не лише в світі професіонального спорту, значення гідної поразки втрачено...//

– А вам завжди вдається поводитися гідно під час особистих поразок: чи-то внутрішніх, чи-то спортивних?
– Мені пощастило, бо в моєму житті було дуже мало таких поразок. Та я переконаний; кожна людина має пишатися, коли вона зробила все, що було в її силах у певний момент. А поступаючись, варто віддати пошану праці та старанню інших людей, які, можливо, зробили трішечки більше, ніж ви. Ось, власне, проста схема гідної поразки.

//...«Ненормальний» – не той, хто програє, «ненормальний» – той, хто перемагає, той, хто робить щось краще в порівнянні з іншими і кого за це удостоюють вшанування...//

– Синьйоре Колліна, отже, ви «ненормальний», і головна причина для такого висновку – офіційне визнання вас найкращим футбольним арбітром світу за останні 25 років?
– Буду відвертий: визнання такого роду дуже тішить. Я сподіваюся, воно зможе переконати інших, що, йдучи «моїм» шляхом – шляхом праці та самовдосконалення, можна досягти схожих вершин у професії. А про те, чи «нормальний» я... Давайте оминемо цю тему (усміхається).

//...Про культуру спорту можна було б говорити довго і здалеку, оскільки для нашої країни характерна відсутність чіткої схеми розвитку спорту, відсутність споруд, де можна займатися спортом, відсталість у культивуванні масового спорту на дитячому та юнацькому рівні...//

– Mamma Mia! І це в Італії! Що ж тоді говорити про Україну?!
– Детально я не ознайомлений із українською реальністю, але точно знаю, що в країнах колишнього Радянського Союзу завжди приділялася велика увага освіті, вихованню особистості – і не лише в спортивному аспекті. Вважаю, це та цінність, яку треба захищати. Зрештою, спортивна культура дуже важлива для людини в цілому, тим паче – для сучасної людини. Кажучи про футбол, гадаю, командні види спорту вчать жити в колективі, суспільстві, коли успіх залежить від згуртованості, а не лише твоїх особистих знань чи вмінь. Тому сподіваюся: не все у вас так кепсько, як звучало в запитанні...

А от в Італії, з точки зору інфраструктури, для масового спорту проблеми існують, до того ж – суттєві й помітні кожному. Хотілося б, аби італійська молодь отримувала можливість зі шкільних років займатися спортом у відповідних умовах, але, на жаль, цього не відбувається.

II. ПІДГОТОВКА

«ЧОМУ УКРАЇНСЬКИМ СУДДЯМ НЕ ДОВІРЯЮТЬ У ЄВРОПІ? – ВІДПОВІДЬ ДУЖЕ ПРОСТА»

//...Настільки ж важливо для мене поїсти після матчу, щоб відновити витрачені за 90 хвилин сили, але не переїдати. Я вважаю за краще з'їсти фрукт і трохи випити шенді (напою, виготовленого із суміші звичайного пива та, як правило, лимонаду. – А.В.), щоб не перевантажити шлунок. Власне, із цього я часто починаю свою вечерю після матчу, а потім приступаю до своєї звичної страви – макаронів, від яких я ніколи не відмовляюся...//

– Шенді – це максимум, що дозволяв собі П'єрлуїджі Колліна під час суддівської кар'єри? А закурити сигарету, випити чогось міцного?.. Всі ж ми люди...
– Я не курю і ніколи, мабуть, і не зміг би. Більш того, мене дратує, коли люди палять поруч зі мною! Так само я не люблю алкоголь – не хочу жертвувати своїм здоров'ям. Пояснення, цьому дуже елементарне – маючи такі шкідливі звички, набагато складніше досягти успіху в житті, тим більше – у спортивному.

//... Глибинне знання футболу – найперша необхідність...//

– Сучасні українські тренери часто висловлюються: мовляв, оцього розуміння гри не вистачає арбітрам. Мовляв, раніше судили арбітри, котрі й самі були футболістами в минулому, а зараз у цю професію приходять зовсім не футбольні люди...
– Я справді вважаю, що арбітр не може досягти успіху, якщо в нього немає, так би мовити, футбольної освіти, глибинних знань цієї гри. Це не означає, що рефері зобов'язаний був грати колись на професіональній арені. Йдеться, радше, про усвідомлення тонкощів гри на підсвідомому рівні. Вважаю, сучасні судді зробили суттєвий крок уперед у цьому напрямку. Бо ж раніше рефері турбувалися лише про одне – знання правил. Тепер же велика увага приділяється всебічній підготовці до гри. І ці слова стосуються й українських «людей у чорному». Разом із ними ми виконуємо дуже важливу роботу, аби вони були краще готові у всіх аспектах. Зрештою, це і є тією метою, яку ми поставили перед собою. Гадаю, з часом і ваші тренери помічатимуть позитивні зрушення в цьому напрямі. Я ж їх помічаю вже нині.

//... Загалом зрозуміло, що не повинно існувати арбітражу по-англійськи, по-італійськи, по-іспанськи або по-німецьки, – мусить бути одна лінія, один спільний для всіх знаменник...//

– Синьйоре, йдеться про ідеал. Однак не думаю, що ви сперечатиметеся з приводу того, що суддівство по-англійськи існує, й про це відомо всьому світові. Та мене куди більше цікавить український арбітраж. У чому насамперед нам потрібно додати (удосконалитись), аби на наших арбітрів зважали в Європі?
– Я вважаю, що такого характерного для однієї країни суддівства немає. Це футбол існує англійський, іспанський, італійський... з певними особливостями та відмінностями. Для арбітра якраз і важливо усвідомлювати всю цю відмінність, брати її до уваги. Виходячи з цього, рефері може вибрати стиль поведінки на полі й розуміти, чого від нього чекають футболісти.

Стосовно українських арбітрів, тут я свою відповідь можу сформулювати дуже чітко й коротко: питання довіри до суддів за кордоном, у єврокубках, напряму залежить від довіри вдома, у вітчизняному чемпіонаті. Якщо в Україні їм не стануть довіряти, то дуже складно завоювати довіру й у Європі. Тож у цьому напрямку ми теж працюємо. Як наслідок, вперше за багато років ми маємо двох суддів: Сергія Бойка (34 роки, Київська область. – А.В.) та Євгена Арановського (35 років, Київ. – А.В.), котрих перевели з третьої до другої категорії УЄФА (аби ви розуміли, для рефері УЄФА існують такі категорії: «Elite» – найвища, «Elite Development», «Перша», «Друга» й «Третя»), тому, переконаний, ідемо правильним шляхом.

«ЗА РІК РОЗМОВЛЯТИМУ УКРАЇНСЬКОЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ МОВАМИ»

//...Я згадую розповіді про одного великого суддю минулого – Луїджі Аньоліне: після прибуття на стадіон він завалювався на ліжко і спав 30-40 хвилин. Одного разу я навіть спробував наслідувати його приклад перед матчем: мовляв, чи не ця звичка робила його одним із знаменитих суддів світу? Я розтягнувся на ліжку і спробував заснути. Нічого не вийшло, до того ж я встав абсолютно отупілим з однією чіткою думкою, що подібний метод психологічної підготовки до матчу мені зовсім не підходить...//

– Окрім постійної роботи, ви написали, що мрієте принаймні десять днів провести наодинці з якоюсь книгою. Що для вас означають тиша та спокій?
– Спокій – можливість розслабитися – для мене дуже важливий. При цьому мені дуже подобається читати. До речі, ви запитували, що б я змінив у своїй книзі нині. Хоч як би це примітивно звучало, але я точно згадав би про таку прекрасну річ, як iPad («айпад» – планшетний комп'ютер. – A.B.): коли їду у відпустку, люблю лягти на сонці й читати – можу так проводити час годинами. А тепер згадую відпустки в «доайпадний» період: окрема валіза речей і ледь не така ж – книг. Тому зараз, коли на одному пристрої можна водночас тримати в його пам'яті скільки завгодно чтива,  значно полегшив собі життя (усміхається)1. Що не кажіть, а це великий винахід!

До слова, читаю я нині багато, коли подорожую в літаках. Окрім цього, пообіцяв собі, що обов'язково пройду курс російської та української мов, по суті, теж у літаку (усміхається), тому за рік спілкуватимемося з вами вже рідною вам мовою.

– Рідною? Тоді «налягайте» на українську!
– Домовилися (усміхається)!

//...Фізичні сили можна відновити сном, прийнявши краплю седативного засобу: так роблять багато, в тому числі і я. Мене справді дивують арбітри, які легко засинають після матчу. Якщо я лягаю спати після вечірнього поєдинку й навіть після матчу в полуденний час, то майже не можу заснути до п'ятої години ранку, а через адреналін і м'язову втому без кінця кручусь у ліжку...//

– Заснути чи ні – це одна справа. А чи були у вашій кар'єрі матчі, після яких хотілося просто провалитися під землю?..
– Ні, жодного разу.

– Можливо, були матчі, за помилки в яких було просто соромно?
– Теж ні.

– За 26 років кар'єри арбітра?!
– А що в цьому дивного? Я точно знаю, що в кожному зі своїх матчів я викладався на повну й робив усе, що міг. Якщо людина помиляється за таких умов – це всього лиш частина гри, від якої ніяк не втечеш. Соромно мені було б, якби я втратив стимул робити добре те, чим займаюсь.

– Тобто, ви абсолютно переконані, що в сотнях проведених матчів викладалися на всі сто?
– Звичайно!

– ... І ніколи не давали «слабинки», не відволікалися на якісь побутові чи сімейні проблеми, не втрачали інтересу до окремо взятого матчу?
– Звичайно, можуть бути моменти, коли в тебе не так загострена концентрація чи не так усе гладко з внутрішнім спокоєм, адже мозок й серце не можливо вимкнути на якийсь час, скажімо, під час підготовки до гри. Але, повторюся: навіть за таких умов я завжди робив усе, що міг. Якщо я відчував, що не можу через якісь проблеми цього зробити, то відмовлявся судити матч.

– І як часто таке траплялося?
– (Після паузи). Ні, знаєте... такого теж ніколи не траплялося, але якби відчував неспроможність працювати на максимумі, знав, що відмовлюся від матчу...

III. МИНУЛЕ І СЬОГОДЕННЯ

//...Єдиний талісман, який я особливо беріг, – це срібна монета номіналом у півдолара: я користуюся нею при розіграші в центрі поля... Одного разу на матчі «Чезена» – «Верона» в серії «В» після розіграшу м'яча я віддав монету запасному судді... «Ох, я її загубив», – почув його відповідь після матчу. За тиждень карабінер сил правопорядку знайшов монету і через масажиста повернув її мені...//

– Не вважаєте, що ви певним чином сковували себе, надаючи такої значимості звичайній повсякденній речі?
– Сковував? Ні, адже в кожного є якісь «метелики» в голові, родзинки забобонності. Тож це було більше схоже на таку-собі гру.

– До слова, ця монета й досі у вас є?
– Я завершив судити, відтак перестала бути потрібною мені й монета. А її доля... Гадаю, валяється десь удома.

– Може б на аукціон її?..
– Ні, вона моя! Хоч і валяється! До слова, коли буду вдома, спробую знайти. Добре, що нагадали.

V. СВІТ АРБІТРІВ

«НЕ ЗНАВ ІСТОРІЇ З ПОБИТТЯМ УКРАЇНСЬКОГО АРБІТРА ЖУКОВА»

//...Я здригаюся, коли говорять, що справжнім арбітром стає той, «кого поб'ють»...//

– Епізоди з побиттями українських арбітрів за останні роки траплялися регулярно. Одразу ж згадується інцидент з Жуковим, коли його побили футболісти «Анжи» 2010-го. А у вересні 2011 року президент першолігової «Кримтеплиці» вдарив асистента арбітра...
– Секундочку, я не знаю про історію з Жуковим...

– У кількох словах: на тренувальному зборі Дмитро Жуков проводив матч за участі «Анжи» та «Славії». Через вилучення сина президента росіян працівники клубу почали провокувати футболіста вдарити суддю, а після зупинення матчу взялися за справу самі, про що детально розповідав Жуков у одному з інтерв'ю...
– Не знав, не знав... Що ж, спробую з'ясувати деталі цього інциденту. А щодо президента «Кримтеплиці», то до нього було вжито відповідних санкцій. Загалом же, зрозуміло: все це дико й, на моє тверде переконання, такого у футболі точно бути не повинно.

//...Одного разу ввечері з Едгаром Давідсом ми сиділи в партері театру «Арістон» у Сан Ремо, і Едгар, людина неговірка по життю, несподівано запитує в мене: «Одного я все ж не розумію. Я виходжу на поле, щоб перемагати, – і для себе, і для моєї команди. Але ти – що ти робиш на полі?»...//

– Розкажіть, будь ласка, чи доводилося вам спілкуватися з українськими футболістами? Діалог із ким справив на вас найбільше враження?
– Звичайно, ви й самі бачили, коли в Туреччині я спілкувався з Шоавою з «Арсеналу», – це якщо говорити про футболістів із нашого чемпіонату. А от щодо задушевних розмов з людьми, котрих я знаю багато років, то найбільш пам'ятні для мене розмови були з Андрієм Шевченком і Даріо Срною – матчі за їхньої участі я судив ще багато років тому, тож вести розмови з ними набагато простіше.

//...Бувають моменти, коли, згадуючи неприємні випадки, розумієш, що, попри всі зусилля підготуватися до матчу якомога краще, тебе все одно жорстоко критикують за те, що по телевізору показали щось таке, чого ти не міг побачити. І з'являється бажання залишити все. Хочете дивитися по телевізору? Що ж, дивіться телевізор...//

– Чи не вважаєте ви, що на арбітрі, подібно до «Формули 1», теж має бути зафіксована камера, аби один із повторів можна було дивитися від першого обличчя – обличчя арбітра?
– Гадаю, це могло б дати можливість зрозуміти людям, що саме бачив арбітр у тому чи іншому епізоді, адже, як правило, він бачить не завжди все те, що бачать телеглядачі з кількох камер та повторів. Однак, чи реально це реалізувати в дійсності? Звичайно, ні! Хоча б тому, що в шоломі судді незручно бігати (сміється)\ На полі й так стільки камер, а тут ще одну на голову вчепити – це вже занадто.

VI. МІЙ ОСОБИСТИЙ СВІТ.
VII. МОЇ ЧЕМПІОНИ

«МАРАДОНА ЧИ ПЕЛЕ? МАРАДОНА!»

//...Я ненавиджу холод, провести канікули там, де сніг, було б мукою...//

– Тоді ще ви не здогадувалися, що працюватимете в Україні?..
– О, так (сміється). Колеги не дадуть збрехати – коли я виходжу взимку на вулицю, натягую на себе стільки теплих речей, що складно уявити, як вони одночасно на мене налазять!

//... Мені не довелося судити матчі за участю іншого великого, більш ніж великого, «мого» чемпіона – Дієго Армандо Марадони. Я почав судити в серії «А» у чемпіонаті 1991/1992 pp.., за кілька місяців після того, як він залишив Італію. Я відчуваю великий жаль, що не зустрічався з ним на ігровому полі, оскільки той, хто любить футбол, хто бачив хоч один матч за його участю, не може не визнати за ним пальму першості всіх часів...//

– Між ним і Пеле нині розгорнулася ціла «війна»: хто ж кращий... Про бразильця ви взагалі не згадали...
– Я вважаю, що Марадона грав у сучасніший футбол: більш захоплюючий та швидший. Загалом, не в той футбол, у який грав Пеле, хоча, безумовно, і він був великим гравцем. Однак додам, що писав я книгу 2003-го, а нині, 2012-го, вважаю: Мессі на правильному шляху до цієї двійки легендарних футболістів. Але в 24 його ще зарано ставити на один щабель із такими «монстрами».

VIII. Я І...

«ШКОДУЮ, ЩО РОЗБИВ НАГОРОДУ В ПРЯМОМУ ЕФІРІ Й ПІШОВ ЗІ СТУДІЇ»

//... Я помітно облисів у 34 роки... З того часу я почав приймати душ без всякого шампуню...//

– Чи ніколи ви не шкодували про вчинок у жовтні 2002 року на телепередачі «Футбольні бекари»? Тоді ведучий спробував пожартувати щодо вашої зачіски (а Колліна розбив нагороду й залишив студію. – А.В.)...
– Дуже шкодував. Мені потрібно було зробити більше: я хотів публічно заявити, що це не лише моя проблема, але й багатьох людей, у тому числі дітей, у яких такі ж питання. І сміятися з цих людей, м'яко кажучи, не надто красиво. На жаль, того дня я емоційно дуже занурився у цю ситуацію й просто залишив студію. Якби я був «свіжіший», стриманіший, то обов'язково ще й виступив би на тій передачі на сцені й сказав усе, що я думаю про ведучого, котрий образив у прямому ефірі тисячі хворих людей.

//...На жаль, хороший арбітраж висвітлюється в пресі набагато менше, ніж груба помилка...//

– Синьйоре, що скажете про українську пресу?
– Гадаю, ваші журналісти не відстають від своїх європейських колег:..

– У позитивному чи негативному сенсі «не відстають»?
– Ви так само акцентуєте свою увагу на помилках, забуваючи писати про якісну роботу суддів.

– Ага, тобто, таки в негативному...
– Гадаю, ви мене зрозуміли...

ПІСЛЯМОВА (з російського видання книги):

//... Книга «Мої правила гри» – розповідь людини, яка виходила на поле із зірками, але не захворіла на зіркову хворобу і залишилася сама собою...//

– Синьйоре, арбітр Колліна й функціонер Колліна – людина з отими ж принципами та поглядами, чи щось таки змінилося?
– П'єрлуїджі Колліна на футбольному полі й поза його межами – одна й та ж людина, «інакшим» я просто бути не можу...