Персоны

Интервью

Таргамадзе: «Надеюсь, летом смогу вернуться в футбол»

2018-04-24 08:58

В середині березня виповнилося два роки з того моменту, як грузинський легіонер Олександрії отримав жахливий перелом у спарингу з криворізьким «Гірником». Рядовий підкат суперника викреслив з життя Таргамадзе величезний період часу, протягом якого Давид боровся не лише з травмою, а й із самим собою. Зараз 28-річний грузин перебуває в очікуванні повернення на поле і розповідає, крізь що йому довелося пройти. 

Операції, біль, сім’я

– Давиде, протягом останнього часу ви зникли з радарів української преси. Очевидно, продовжуєте процес відновлення після травми на Батьківщині?
– Я перебуваю вдома і продовжую відновлюватися. 15-го березня виповнилося два роки з того дня, коли я востаннє виходив на поле. В мене була дуже важка травма, процес одужання доволі тривалий. Сподіваюся, що вже влітку я зможу повернутися у футбол.

– Ви пригадуєте кількість операцій, які довелося вам перенести?
– Так, їх було чотири. В Києві тричі лягав під ніж, ще одну операцію було зроблено в Тбілісі. Зараз можна зробити висновок, що все йде за планом, операції можна назвати успішними. Чому все так довго? Думаю, це можна пояснити складністю травми.

– Ви часто ділитеся в Instagram власними відео з тренажерного залу. Більшість футболістів не люблять збори і виснажливі тренування. Для вас, мабуть, вони перетворилися на «день бабака» — суцільні тренування і навантаження.  
– У мене є чіткий розпорядок тижня. Маю особистого тренера, з яким ми займаємося чотири дні на тиждень. Ще три дні присвячую плаванню в басейні. Робота важка, але нічого не вдієш. Мені треба набирати форму і наполегливо працювати.

– Зараз болю вже не відчуваєте під час навантажень?
– Ситуація вже нормалізувалася, хоча спочатку було боляче. Зрештою, мене попереджали про те, що треба готуватися до того, що буде важко. Насправді зараз теж біль відчуваю, але не сильний.

– Ці два роки стали найважчим періодом у вашому житті?
– Так, звичайно. Навіть не задумуюся, коли відповідаю. Два роки без футболу, повірте, це надзвичайно складно.

– Що вам допомагало не зламатися психологічно протягом всього цього часу?
– Дуже багато для мене значить допомога рідних і близьких. Вони оточили мене максимальною підтримкою і турботою. Звичайно, сім’я полегшила мої проблеми. Вірю, що скоро повернуся на поле і забуду про той жах.

– У вас не виникало думок про завершення кар’єри?
– Звичайно, були… Після операцій особливо роздумував над цим, було важко в психологічному плані. Дякувати Богу, все йде добре, все по плану. Знову таки варто відзначити роль моєї дружини, яка є для мене опорою, а також підтримку рідних і близьких.

– Продовжуєте перебувати на зв’язку з колишніми партнерами?
– Безперечно. Практично щоденно спілкуюся з хлопцями, яких знаю по Олександрії. Їхня підтримка теж є важливою для мене. На зв’язку майже зі всіма, але найтісніше спілкуюся з Сергієм Басовим, Дмитром Леоновим, Сергієм Стареньким і Віталієм Віценцем.

– Віценець, мабуть, як ніхто, може зрозуміти ваші страждання.
– У його житті було багато важких травм. Він чудово мене розуміє.

– Футболіст криворізького Гірника Артем Терехов, який завдав вам травму, зізнавався в інтерв’ю, що щиро шкодує про той епізод і визнає свою вину. Ви пробачили його?  
– Так, я прочитав в Інтернеті про те, що Терехов просить пробачення і шкодує. Ми дуже добре знайомі з Артемом, адже грали разом в Маріуполі. Я на 100 відсотків впевнений, що він не хотів так зіграти. Це футбол, це спорт. Що тут вдієш?

– Терехов телефонував вам особисто чи, можливо, писав?
– Ні, я тільки читав його вибачення у пресі.

– Як саме виглядав той епізод, в якому ви зазнали страшної травми?
– Це було в центрі поля. Я навіть до м’яча не доторкнувся. Відверто кажучи, не пригадую деталей. Просто відчув удар і далі переживав больовий шок. Пригадую тільки те, що поглянув на свою ногу. А вона повернулася в інший бік… Подумав, що футбол для мене закінчився.

Шахтар, Павлов, війна

– Наприкінці 2011-го року ви стали гравцем Шахтаря. Правда, що були варіанти з Порту чи грецьким ПАОК?
– Було багато розмов без жодної конкретики. Ніхто, крім Шахтаря не зателефонував і не звернувся з пропозицією. Мене запитували, чому я, наприклад, не поїхав у Португалію. Шахтар конкретно запропонував і я пристав на цю пропозицію.

– Приблизно у той час в пресі з’являлася інформація про можливий перехід в Динамо, а Ігор Суркіс навіть коментував ймовірність вашого трансферу.
– Представники Динамо на мене не виходили. Була лише чітка і конкретна пропозиція від Шахтаря.

– Коли ви підписували контракт з донеччанами, то розуміли, що через серйозну конкуренцію майже не матимете шансів потрапити в основний склад?
– Я був готовим до цього і розумів, що там грають дуже серйозні футболісти. Самі знаєте, що тоді на висоті були Вілліан, Мхітарян, Фернандіньо, Дуглас Коста. Це футбол, я хотів боротися і потрапити у склад.

– Зараз можна поглянути на ситуацію, знаючи її підсумок. Все одно зважилися б на той перехід?
– Звичайно. Тоді було багато дзвінків від агентів, які казали: «Давиде, давай організуємо твій трансфер в Порту, у Європу». Але це тільки розмови, які не мали підґрунтя.

– Практично відразу Шахтар віддає вас в оренду у Маріуполь. Інші варіанти були?
– Фактично то був єдиний варіант. Коли підписував контракт з «гірниками», то мені відразу повідомили про оренду в тоді ще Іллічівець.

– Одного разу ви сказали, що в Маріуполі не були щасливим. Що було не так?
– Спочатку в мене були чудові відносини з головним тренером Ігорем Леоновим. Він мені довіряв і я постійно грав у стартовому складі. Так було недовго – влітку прийшов Микола Павлов і все змінилося. Почалися якісь непорозуміння.

– Микола Петрович в одному з інтерв’ю заявив, що ви та Торніке Окріашвілі подумали, що нібито переросли рівень команди. Тренер висловлював претензії особисто?
– Чув про це. Нас звинуватили в тому, що ми не хочемо грати за Іллічівець. Журналісти часто мене запитували, чи казав я таке. Повторював тоді і скажу зараз – у нас не було розмови з Павловим про те, що я не хочу грати за цю команду, я такого не казав. В мене не було конфліктів з Миколою Петровичем.

– В Маріуполі ви стали свідком початку бойових дій на Донбасі. Розуміли, що відбувається?
– Я бачив все це на власні очі і знаю про війну не з чужих слів. Пригадую, як сидів вдома і готувався до тренування, яке призначили на 11:00. Мені зателефонував один з помічників Павлова і сказав: «Давиде, сиди вдома, нікуди не виходь, будь ласка. Сьогодні все відміняється». Я миттєво ввімкнув телевізор і почав слідкувати. Мені було дуже важко, я був наодинці. Почав сильно переживати.

– Що вирішили робити далі?
– Останній матч ми проводили на виїзді із Севастополем. З командою я не поїхав, адже мав грузинський паспорт і в клубі всі розуміли, що мене просто не пропустять в Крим. Команда пішла у відпустку, я попрощався з усіма і попросив дозволу поїхати в Грузію. Взяв квитки і поїхав додому.

– Схожі події відбувалися у вас на Батьківщині у 2008-му році.
– Я все розумію і знаю, що зараз відбувається в Україні. Я дуже люблю Україну і повністю підтримую Україну. Політикою взагалі не цікавлюся, але дуже люблю вашу країну, адже там я провів чудовий період. У мене там багато друзів, я грав на цій землі і чимало прожив там.

– Якщо у вас в майбутньому виникне варіант з переходом в російський чемпіонат?
– Не знаю, чесно… Подумаю, якщо там буде серйозний варіант. Однак важко загадувати.

Бундесліга, Ча Ду Рі, Шаран

– В український футбол ви потрапили з Фрайбурга. Той перехід можна назвати унікальним – з Бундесліги в другий український дивізіон, де грала тоді Олександрія. Чому зважилися на таке рішення?
– У мене закінчився контракт з Фрайбургом. Тренер Робін Дутт не особливо мені довіряв, я був молодим хлопцем. Часто чув слова: «Тобі лише 18, треба зачекати». Я чекав два роки, а потім попросив, щоб мене віддали в оренду. Виник варіант з Україною, я більше не належав Фрайбургу і погодився на перехід. Мене навіть не зупиняло те, що команда грає в Першій лізі. Я просто потребував ігрової практики.  

– Ваші перші враження від Олександрії?
– Я розумів, що на мене чекає інше середовище. В Бундеслізі інший рівень, в Німеччині інший менталітет і стиль життя. Спочатку було важко адаптуватися. Проте я їхав за ігровою практикою, тому не звертав уваги на побічні речі.

– Так склалося, що Фрайбург завжди у своєму складі мав, як мінімум, одного грузина. Чому там завжди було багато ваших співвітчизників?
– Головний тренер Фолькер Фінке, який майже 20 років очолював Фрайбург, прихильно ставився до грузинів. Не знаю, чому він так любив нас (посміхається). Першим був Александер Іашвілі, а потім з’явилися Кобіашвілі, Цкітішвілі, Хізанейшвілі… Так історично склалося, що у клубі любили грузинів.

 – Молодіжна команда Фрайбурга, у якій, в основному, ви грали, дала дорогу у світ багатьом відомим футболістам. Даніель Швааб успішно виступав у Байєрі і Штутгарті, Омер Топрак після шести сезонів у Байєрі перейшов у дортмундську Борусію, Олівер Бауманн є незмінним воротарем Хоффенхайма.
– Це все дуже сильні футболісти. Недарма ми разом виграли юнацьку Бундеслігу. В першій команді також вистачало класних виконавців, у яких було чого повчитися. Наприклад, кореєць Ча Ду Рі, з яким я багато спілкувався, хоч він і був набагато старшим за мене. Варто згадати також Мохамаду Ідріссу та Папісса Демба Сіссе.  

– В Бундеслізі ви зіграли кілька матчів і, мабуть, найбільш пам’ятним для вас є поєдинок проти Баварії.
– Це правда. Мюнхенці мали чудову команду, в якій грав Анатолій Тимощук. Для мене була велика честь зіграти проти цього футболіста і взагалі вийти на поле проти Баварії.

– З Тимощуком футболками не обмінювалися?
– Ні, я соромився просто (посміхається).

– Німеччина вас сильно змінила?
– Німецька школа для футболіста – це основа. Там ти навчишся не лише грати у футбол. Це і дисципліна, і побут, і навіть позафутбольне життя. Мені ж було лише 16, коли я залишив Грузію, тому в Німеччині остаточно сформувався, як футболіст.

– Після Робіна Дутта ви потрапили до Володимира Шарана. Як охарактеризуєте цього наставника?
– Володимир Богданович – дуже хороша людина. Я кажу це не тому, що так потрібно. Шаран дав мені шанс, повірив у мене. Ще на перегляді запевнив, що я матиму ігрову практику. Богданович – імпульсивна людина, однак він навчив мене багатьом речам. Це футбол, без цього ніяк. Вдячний Шарану за все те, що він для мене зробив.

– Можливо, настане час і ви знову зіграєте під керівництвом Володимира Шарана, який вам дав дуже багато. Ви кажете, що період у Фрайбурзі також був дуже корисним для вас. За час травми ви теж змінилися, як людина, і багато переосмислили?
– Це хороше питання. Минуло всього два роки, але я подумав, що мені 45 (посміхається). Я багато думаю, аналізую, оскільки в мене дуже багато вільного часу. За цей період без футболу я одружився, у мене з’явилася сім’я, нові клопоти і турботи. Можливо, на поле я повернуся трохи іншою людиною.      

football.ua