Але справа не лише і не стільки в цьому, адже «зник» він після помилково призначеного пенальті у матчі «Металіст» – ФК «Харків». Схоже, Мосейчуку цю помилку досі не пробачили. На міжнародній арені він судить матчі за участю збірних, незабаром виїжджає до Сербії на Всесвіітню Універсіаду, а в Україні для нього поки що знайшлося місце лише в І лізі.

Про той злощасний матч у Харкові, наукову роботу, специфіку міжнародного суддівства, стосунки з суддями з топ-групи Юрій Мосейчук розповів в інтерв’ю turnir.com.ua.

СПРАВА НЕ ЛИШЕ В ПОМИЛЦІ, А Й В «ПІДВОДНИХ ТЕЧІЯХ»

– Той злощасний матч у Харкові не сниться по ночах?

– Та ні. Уже «переварив» його. Треба переглянути, щоби відновити у пам’яті.

– Тоді, схоже, стався збіг багатьох обставин?

– Далися взнаки і напружені стосунки між обома командами – це однозначно. Так склалося... Тоді справді зійшлися різні несприятливі обставини. І позиція була незручна, і... Це футбол, помилки були і будуть. Але помилки бувають різні, різні ігри, різний підтекст і так далі. Зараз ось Орєхова перевели до І ліги, без особливих підстав і пояснень. У нашій країні важко чомусь дивуватися. Треба бути готовим до всього, і сприймати життя, як воно є.

– Авторитетний у минулому арбітр, а нині інспектор Петро Кобичик розповідав, як одного разу інтуїтивно призначив у Москві пенальті...

– І вгадав. А я не вгадав. У деякій мірі понадіївся на асистентів, які... також не вгадали (сміється – авт.). Але звинувачувати асистентів не можна, адже відповідальність за остаточне рішення лежить цілковито на головному арбітрі. Вони можуть лише допомогти.

– Після того пересікалися десь з представниками постраждалого клубу?

– З футболістами, може, десь і пересікався, а з представниками – ні. Там вирішує президент або віце-президент, вони ключові особи. А представники виконують свою роботу згідно функціональних обов’язків.

– Складається враження, що ту помилку вам досі не пробачили у тих колах, які можуть впливати і на долі арбітрів? Там є і якісь підводні течії?

– На це питання можна буде відповідати пізніше. Там є і підводні течії, тож справа не лише в тій помилці. Там був і зовсім інший підтекст. Є певні стосунки між клубами, в тому числі йдеться про ті, які не брали участь у тій грі. Якщо з’являться нові обставини, можна буде продовжити тему.

– За Прем’єр-лігою заскучали?

– Купа клопотів на основній роботі, тож сумувати ніколи. Напружений графік розпочався зі створення фізкультурного факультету в нашому університеті, кафедри. Треба було концентруватися і налагодити тут роботу. А як далі буде, час покаже.

НАУКОВА РОБОТА НЕ «В ТЯЖІСТЬ»

– Тему своєї кандидатської роботи пам’ятаєте?

– Хіба таке забудеш (сміється – авт.): «Корекція емоційно-поведінкових порушень засобами фізичного виховання у студентів».

– Чому не футбольна?

– Я був прикриплений, як здобувач, у Прикарпатському національному університеті, де моїм науковим керівником була доктор медичних наук, професор, зав кафедрою фізичної реабілітації ПНУ Бойчук Тетяна В’ячеславівна. За цією кафедрою була закріплена всеукраїнська наукова тема, і я, як її здобувач, виконував один із фрагментів цієї основної теми, яка закоординована вищою атестаційною комісією в Києві.

– Що важче – займатися науковою чи спортивною, суддівською роботою?

– Занурившись в науку, знайшов і там багато цікавих особливостей роботи. Не можу сказати, що вона була мені «в тяжість». Наукові конференції, цікаві знайомства. Там можна почути багато нового і повчального для себе і в перспективі використовувати у своїй роботі. Наука – цікава річ. За цей час познайомився з доволі великими людьми, науковцями, яких раніше бачив тільки на обкладинках журналів чи книг і підручників, які вони випускають. В житті вони нормальні прості люди, з якими дуже цікаво спілкуватися. Від них можна отримати і корисні поради, підказки. Тож мені цікаво рухатися і в цьому напрямку.

– Ви навіть написали заяву з проханням не призначати вас на ігри, щоби займатися науковою роботою...

– Це, як відомо, було пов’язано і з деякими іншими причинами, про які йшлося вище. Але основна причина, звичайно, була в тому, що необхідно було сконцентрувати всі зусилля, увагу на тому, щоби завершити і захистити кандидатську роботу.

– Тепер ви лише повернулися з відбірного матчу за участю молодіжних збірних Норвегія – Словаччина, де працювали західноукраїнською бригадою.

– Призначення на гру приходить на федерацію лише на арбітра, який сам визначає, з ким він її обслуговуватиме. Я свого земляка Миколу Левка не міг обминути увагою (сміється – авт.). Тим більше, що він чудово володіє англійською мовою. І ще взяв львів’ян Пономарьова (асистент) і Шандора (резервний). Так і легше добиратися, і у нас десь однаковий менталітет...

МІЖНАРОДНІ МАТЧІ ЛЕГШЕ СУДИТИ

– Якою є специфіка обслуговування міжнародних матчів порівняно з національними?

– Специфіки особливої немає. Якщо направляєш гру у правильне русло, то можна нею управляти. Для мене цікаво, що там є доволі детальним розгляд гри після закінчення. «Обсервер», або інспектори по-нашому, після гри ввечері десь протягом години розбирають матч з суддями. Акцентується увага на будь-яких дрібничках, які були в процесі гри. Усі моменти потребують уточнення, пояснень. Не в тому сенсі, щоби якось утиснути – цікавляться, яким був погляд арбітра, асистентів на той чи інший момент, висловлюють свої міркування.

І, що ще цікаво, інспектор не просто дивиться матч, а й підраховує фоли. І одразу наводить статистику – у першому таймі стільки-то фолів проти тієї команди, стільки – проти іншої. Цікавиться, які хвилини легше, які важче давалися. Аналізують, щоби не було ніякої упередженості. Це досить цікаво і корисно. У нас бувають такі «розбори», але вони зазвичай більш поверхневі і «мімольотні». Бо всі роз’їзджаються, поспішають на поїзд. А там наступного дня виліт, тож є можливість спокійно провести аналіз. Ну, і на ранковій нараді також арбітр має детально вказати на ті моменти, на які потрібно звернути увагу до, в процесі і по закінченні гри.

А взагалі міжнародні матчі легше судити, тому що немає ніякого психологічного тиску – тебе не знають, ти вийшов і просто робиш свою справу. Дивно, але хоч і грають молоді та амбітні хлопці, які хочуть себе показати, видно, що є рука тренера, яка тримає їх, відповідає за дисципліну. Крім силової боротьби, коли може хтось піти десь «в стик», грубих і некоректних моментів практично немає. Немає обурення, щоби бігли з’ясовувати стосунки, розмахувати руками. Там на полі працюють, а не роповідають.

– Доводилося читати, що деякі арбітри перед матчем вивчають нецензурні слова країн-суперниць, щоби на полі орієнтуватися...

– У нас робиться акцент на англійській мові, якою розмовляє більшість футболістів. І нецензурні слова ми вже знаємо (сміється – авт.). А якщо проскаує якесь нецензурне слово рідною мовою, можна і пустити повз вуха. Головне, щоби не було конкретно адресовано гравцям або арбітру. У моїй міжнародній практиці ще не траплялося, щоби були якісь некоректні висловлювання.

– Як ви тренуєтеся?

– На мій тренувальний графік накладає відбиток основне місце роботи – на факультеті фізичного виховання і здоров’я людини ЧНУ. Коли маю зранку першу пару, не вдається вийти на зарядку. Але, зазвичай, мінімум двічі на тиждень роблю пробіжки в парку, займаюся фізпідготовкою, і двічі граємо у футбол із колегами по роботі та друзями. А коли йде підготовка до складання нормативів, режим стає жорсткішим.

– Суддівські нормативи важкі?

– Залежно від організму людини: одним певні вправи даються легше, іншим – важче. Раніше ми здвавали тест Купера, тобто 12-хвилинний біг. Для мене той тест був важчим, ніж теперішні, які дають змогу оцінити як швидко організм може відновлюватися після напруженої роботи. Тобто 35 секунд біжиш з максимальною швидкістю (ну, не максимальною, а десь 80%), потім 35 сек. дають на відновленя, і так 25 разів. А ще 6х40 м через хвилину відпочинку. Раніше було 2х50 м, 2х200 м і 12-хвилинний біг. Мені нові тести даються легше. Хоча деяким арбітрам вони даються важко – навіть свідомість втрачали. Під час останнього зимового збору 14 арбітрів не здали нормативи. До речі, в Європі роблять 20 відрізків по 35 сек, а у нас, як завжди, «з запасом» (сміється – авт.).

ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ СУДИТИМУ ДЕПУТАТАМ, АРТИСТАМ І ЖУРНАЛІСТАМ

– Судити місцеві матчі тепер «в тягость»?

– Тут теж є ігри достатньо високого рівня. Ось недавно судив чвертьфінал Кубка області між командами, які «засвітилися» і на українській арені – «Підгір’я» (Сторожинець) – ФК «Лужани». Отримав задоволення від суддівства. Там переважно гравці, які пройшли школу на майстрівському рівні. Я не почув ні матів, не було ніяких апеляцій, агресії. Після гри всі залишилися задоволеними, хоча Сторожинець програв вдома. У деяких селах, звісно, ігри бувають «гарячими».

Але якщо команди хорошого рівня і арбітр тримає одну лінію, є послідовним, то проблем, як правило, не виникає. Звісно, свою роль грає і авторитет. Його треба завойовувати як на обласному, так і на національному і міжнародному рівнях. З цього боку мені легше виходити на ігри обласного рівня, тому що тут знають вже, як я суджу. Область невелика, тут кожен представник команди знає, «хто чим дихає». Завоювати авторитет важко, а втратити можна дуже швидко. В обласному комітеті арбітрів завжди націлюють на те, щоби працювати на свій авторитет, тоді легше буде обслуговувати будь-який матч.

– Ви фігуруєте як потенційний арбітр матчу між депутатами та журналістами під час відомого Петрівського ярмарку в Чернівцях, а також гри за участю команди зірок естради, яку планують запросити до столиці Буковини...

– Якщо я буду в цей час вдома і буде можливість, із задоволенням судитиму такі матчі. Але там авторитет вже ролі не гратиме (сміється – авт.).

– Пригадуєте, коли від суперечек з арбітрами в ролі гравця перейшли «по ту сторону барикад»?

– По характеру я такий, що не сперечався з суддями. Хоча, вже граючи за університет в чемпіонаті області, одного разу отримав червону картку. Вилучив мене теперішній колега Віктор Антимійчук. Я йому це досі жартома згадую. А вперше в ролі арбітра випрбував себе в Чернівцях, після закінчення університету.

– Хто «хрещений батько»?

– Президент ФК «Університет» Микола Манолійович Осадець. Коли прийшов працювати на кафедру фізвиховання, він, можна сказати, змусив мене судити. Проводиться багато змагань, які раніше він сам переважно і судив. А оскільки занятий був дуже, «примусово-добровільно» почав мене залучати. Спершу допомагав йому боковим, потім почав виходити в поле. Так декілька років поспіль. Сподобалося, тому що виходило непогано. Потім по-маленьку почав удосконалюватися. Почали мене залучати до чемпіонату області. Допомагали мені Ігор Павлович Калита, авторитетний арбітр ще союзних часів Петро Дмитрович Кобичик. Вони їздили на ігри, підказували, «шлифували» мене. Для арбітра головне робити правильні висновки з порад, які тобі дають. І самоаналіз дуже важливий для прогресу.

У ПЕРШОМУ Ж МАТЧІ БУВ «НАЇЗД» НА АРБІТРА

– На обласному рівні не лише нецензурщину можна почути...

– У мене перший же матч чемпіонату області вийшов хорошим «бойовим хрещенням». Судили у м. Вашківці матч проти чернівецького «Легмашу». У полі арбітр національної категорії Ігор Калита, а допомагали ми з Володимиром Рихлицьким. Якраз там стався скандал, головного почали «тягати». То була для мене своєрідна перевірка. Я був здивований – ніби арбітр національної категорії, а тут так «наїзджають». Й таке буває... А щодо нецензурщини... Арбітр повинен бути і педагогом, і психологом, і поліцейським, залежно від обставин.

Є різні моменти, і треба чітко розібратися, де справді треба покарати гравця, де є умисел, упередженість, а де йому, може, боляче і він крикнув про себе щось не дуже цензурне. Треба відчувати температуру матчу, ритм гри, настрій гравців. Є однакові, здавалося, ситуації, на які у двох різних матчах можна зреагувати по-різному. Арбітр має відчувати, що діється на футбольному полі. Якщо він управляє нормально грою, не так часто треба застосовувати «крайні міри». Треба тримати якусь лінію, яку гравці не повинні переходити.

– Але для трибун арбітр завжди... «на мило»?

– На репліки з трибун ми не повинні взагалі реагувати. Основна аксіома – бути послідовним у своїх діях. Вболівальники для того приходять, щоби відпочити, покричати. А на кого кричати? Мусить хтось бути крайнім, коли улюблена команда програє. Ось у згаданому матчі в Сторожинці був цікавий епізод: лайнсмен Михайло Маланчук підняв прапорець, а один з глядачів кричить йому: «Та щоб тебе смерека утєла, що ти там махаєш». Я такого вислову ще не чув (сміється – авт.).

– З ким з арбітрів топ-групи ви знайомі?

– Найкращий привід для знайомства у нас був минулого року під час збору на Кіпрі. Тоді, як і зазвичай, збори молодих арбітрів ФІФА проводили разом з топ-групою. Це дуже позитивна і цікава практика. Молоді арбітри мають можливість поспілкуватися з тими суддями, які обслуговують фінальні матчі, ігри найвищого гатунку. Спершу був вечір знайомств – пиво (так, «Амстел»), горішки, спілкування. Всі вони – прості, нормальні люди. Нічого з себе не вдають. Найближче ми контактували з росіянами Баскаковим і Івановим, членом комітету УЄФА Зуєвим, і, звісно, з Любошем Міхалом із Словаччини, який непогано знає російську.

– Під час футбольних трансляцій ви більше дивитеся футол чи суддівство?

– Практично в кожному матчі я стараюся аналізувати дії арбітра, брати для себе щось корисне. У кжоного арбітра є свої родзинки. Все, що ти вважаєш кращим, треба переймати. Якщо показують, приміром, матчі за участю аутсайдерів, футбол взагалі нецікаво дивитися – буває по 2-3 удар за цілу гру. А ось подивитися за діями арбітрів мені цікаво. Хоча по телевізору важко побачити добре арбітраж. Навіть коли переглядаєш свої матчі, звертаєш увагу, що якийсь момент ти вважав ледь не ключовим, а він залишився поза кадром.

ВІДЕОПІДКАЗКИ АРБІТРАМ ЩЕ НЕ НА ЧАСІ

– Наскільки легше працювати із застосуванням аудіозв’язку між арбітрами?

– З цього сезону у нас в Прем’єр-лізі було два таких експеримента. Даньковський у Сімферополі обслуговував матч з аудіозв’язком з помічниками і Деревінський у Донецьку. Після ми розмовляли, і думка однозначна – це спілкування між арбітрами допомагає вирішувати певні питання на полі. Особливо, коли щось трапляється за спиною арбітра, який, зрозуміло, не може все тримати в полі зору. Підказки корисні і доречі. З іншого боку, один з асистентів сказав, що під час гри він практично нічого не чув. Ці нюанси теж треба враховувати. На міжнародних іграх ми використовуємо біпи – такі сигнали. Це трішки гірше, але теж допомагає. Сигнали різні від різних асистентів, тож знаєш, куди треба звернути миттєво увагу, де щось трапилося. Це теж допомагає покращувати якість суддівства.

– Як ви ставитеся до пропозицій допомагати арбітрам відеоповторами? Адже буває, коли за лічені секунди вся телеаудиторія вже бачить, що саме сталося, а арбітр залишається при своєму помилковому рішенні...

– Я цю ідею не схвалюю, тому що футбол – це видовище, і моменти супер суперечливі трапляються рідко. А в цьому видовищі має бути присутня і якась суддівська помилка, людський фактор. Якщо запровадити таку систему, будуть зачасто звертатися до відеодопомоги, що збиватиме темп і ритм гри. А це вже не футбол, пропадає динаміка гри, азарт. Тому я вважаю це неприйнятним. Якщо навіть запровадити відеопідказки на найвищому рівні, а як це реально зробити на рівні І, ІІ ліг. Тобто це складне питання, яке, на мою думку, ще не на часі. Недарма керівники УЄФА і ФІФА відкидають ці пропозиції. Зате тепер планують ввести ще двох додаткових арбітрів за межами поля. Можливо, в цьому є доцільність. Може, вони допоможуть під час суперечливих ситуацій у тому ж штрафному майданчику. Хоча для нас це теж складно, адже призведе до додаткових витрат. Хоча щось треба удосконалювати.

– Не так давно випробували на молодіжному Євро карання «гірчичником» за будь-яке торкання м’яча після свистка...

– Випробували і, проаналізувавши, прийшли до висновку, що таки треба гнучкіше реагувати на різні ситуації на полі. Все-таки це видовище, гравці – азартні. Треба гнучкіше реагувати, тому що одне непродумане рішення може просто зламати всю гру. Арбітр має не заважати, а допомагати футболістам продемонструвати все, на що вони здатні.

ВСЕ ДОБРЕ, А СУДДІ – ПОГАНІ

– Авторитет арбітра у спілкуванні з студентами вам допомагає?

– Багато студентів цікавляться футболом. Буває, що десь бачили мене, читають газети. Тим більше, що у нас є заняття зі спортивних ігор, футболу, де є нагода поговорити і про суддівство.

– А не хитрують, щоби розмовами про футбол, суддівство відволікти від основної теми?

– Звісно, і таке має місце. Але я теж був студентом, тому ці хитрощі «розкусую» (сміється – авт.). Цей процес йде під контролем. Все має бути в міру. Якщо я відчуваю, що потрібна якась пауза, тоді можу заговорити і на тему суддівства. Треба знаходити паузи, зробити розрядку і підняти емоційний рівень студентів. Особливо, коли це 3-тя, 4-та пара, коли накопичилася втома. Це і є майстерність викладача – вміти підняти цей емоційний дух, щоби вони слухали і сприймали його.

– А охочі зайнятися суддівством серед ваших студентів є?

– Якщо така ініціатива буде, звісно, підтримаю і підкажу все, що можу. Але поки що охочих немає. Напевно, через те, що на адресу суддів тільки негатив йде. Все добре, а судді погані. Думаю, і це минеться. Європа це вже пройшла. У нас теж не будуть звертати увагу на суддівство, а сконцентруються на грі.

– Розкажіть в двох словах про ваш «тил».

– Дружина Олеся працює в інспекції по карантину рослин. Виховуємо двох дітей. Юлія закінчила 10 клас, а Юрко закінчив 2 клас, займається футболом у нашого відомого тренера Юрія Лепестова.

– Про що мріє Мосейчук-арбітр?

– І не знаю тепер... Судити добре матчі, щоби отримувати задоволення від проведеної гри.