Персони

Інтерв'ю

Пеєв: «Найбільше я пишаюся тим, що саме Лобановський наполіг на моєму переході в «Динамо»

Колишній болгарський півзахисник Георгій Пеєв став черговим гостем болгарського проєкту на YouTube «Моя історія» і, серед іншого, пригадав відрізок своєї кар’єри, пов’язаний із київським «Динамо», кольори якого він захищав із 2001 до 2006 року.

2025-10-15 13:30

– На мій погляд, ваш перехід у «Динамо» як значущість, як цінність для болгарського футболу того часу, можливо, дещо недооцінений. Які ваші спогади про той момент, коли ви вперше взяли цю футболку в руки? Ви уявляли тоді, в клуб якого калібру ви перейшли?
– Я про це не думав, але я був третім або четвертим іноземцем в історії «Динамо». І мій трансфер став другим за сумою в історії клубу на той момент. Найбільше я пишаюся тим, що саме Лобановський наполіг на моєму переході.

Насправді, я не був упевнений, у якому клубі я опинюся, і був момент, коли я навіть не хотів переходити в «Динамо», тому що мені розповідали про інтерес із клубів Німеччини та Англії. Як будь-який молодий футболіст, я віддавав перевагу Західній Європі. Але багато чого всередині мене змінилося, коли я приїхав на базу «Динамо», коли я вперше побував на матчі команди, коли побачив, скільки вболівальників прийшло на стадіон і скільки з них прийшли, зокрема, заради автографів. Я вже тоді відчути себе великою зіркою.

А незадовго до цього «Динамо» обіграло «Барселону» в Лігу чемпіонів із загальним рахунком 7:0 у двох матчах, що було чимось неймовірним. І зробило це і з тими ж гравцями, які були в команді, коли я прийшов, за винятком лише двох.

Пізніше я зрозумів, наскільки велика команда «Динамо».

– А яким тренером і, що, мабуть, ще важливіше, людиною був Валерій Лобановський? Я знаю, що з боку він здавався досить суворим, можливо, відстороненим. А яким він був насправді?
– Перш за все, Лобановський – чудовий психолог. Так, ми рідко бачили його усміхненим, але він завжди спокійно розмовляв із гравцями, викликаючи їх на окремі розмови.

Він так майстерно підтримував тиск, що жодна із зірок, які обігравали «Барселону» та інші великі команди, не наважувалася сказати хоч слово за його спиною, щоб не погодитися з тим, що він нам говорив. Він також вселяв у кожного гравця величезну впевненість у тому, що ми кращі за суперника.

– У цій хронологічній послідовності ми так чи інакше підійдемо до особливої дати – 7 травня 2002 року. День, коли з Лобановським трапилася біда на стадіоні і незабаром після цього він помер...
– Справжня трагедія. Я пам’ятаю, як під час того матчу («Динамо» зустрічалося на виїзді із запорізьким «Металургом», – прим.) раптово вибухнула буря. Йому стало погано.

Якийсь час гра тривала, але ми бачили, що щось сталося – лікарі відразу підбігли до Лобановського. Я вже не пам’ятаю, зупинили гру чи просто м’яч вийшов за межі поля, але ми побігли до лави запасних. Лікарі намагалися врятувати Лобановського, він проковтнув язик. А потім його відвезли в лікарню. Здається, він був у комі. Але він прийшов до тями. І почувався добре, здавалося, що з ним усе було гаразд. Так нам сказав президент клубу. Він передав привіт усім гравцям, а наступного дня помер. Начебто, він усе знав...

А доказ того, якою чудовою людиною був Лобановський, – той факт, що попрощатися з ним прийшло понад 300 000 людей.

– Ви ж дограли той матч, так?
– Так, ми виграли 1:0 або 2:0, я вже не пам’ятаю (матч закінчився перемогою «Динамо» з рахунком 3:1, – прим.). Я нічого не пам’ятаю про сам матч, пам’ятаю тільки те, що сталося...

– Як команда пережила таку трагедію?
– У нашій команді були зібрані неймовірні професіонали. Які при цьому були чудовими людьми. Я ніколи не бачив і не чув про таку команду, як та, в якій я тоді грав. Тому в тій ситуації ми всі були як один кулак. І всім було ясно, що життя триває. І що є продовжувачі ідеології Лобановського. Як, наприклад, Олексій Михайличенко, який прийняв команду після відходу Лобановського.

– 26 вересня 2001 року з тобою відбувається те, про що мріють багато хлопчаків. Ти вперше чуєш гімн Ліги чемпіонів, стоячи на футбольному полі і, якщо не помиляюся, не деінде, а на «Енфілді» (матч групового етапу Ліги чемпіонів «Ліверпуль» – «Динамо» – 1:0, Пеєв вийшов на поле на 69-й хвилині матчу замість Флоріна Черната, дебютувавши в турнірі, – прим.). Дебют тобі, загалом, вдався.
– Якби я забив гол і приніс успіх команді, було б краще.

– У «Динамо» ти обрав 11-й номер. Чому?
– Мені він сподобався через дату мого народження (11 березня 1979 року, – прим.). А ще в Україні провели паралель між мною та Олегом Блохіним – і за моєю грою, і за схожістю в зовнішності. Це було для мене великим компліментом. Коли я дивився його фотографії та порівнював їх із моїми, то доходив висновку, що ми справді дуже схожі.

А ще в «Динамо» під 11-м номером грав Сергій Ребров. Ми навіть жили з ним в одній кімнаті на базі. Дуже хороша людина. Попри досягнуті ним успіхи та легендарний статус в Україні, він неймовірно проста людина.

– Розкажіть про матчі Ліги чемпіонів, воістину знакові моменти.
– Усі суперники нас поважали, цінували, але ми завжди намагалися їх перемогти. Тому що, виходячи на поле, не варто схилятися перед ними. Це було зі мною роками, можливо, я домігся успіху у футболі завдяки своєму характеру і стійкості, але, можливо, саме в «Динамо» я виробив менталітет переможця.

Я розповім вам випадок, коли ми грали вдома з «Ліверпулем», і він нас обіграв із рахунком, здається, 1:0. Тоді я жив поруч зі стадіоном, і замість того, щоб узяти таксі або попросити кого-небудь підвезти мене, пішов додому пішки. Уболівальники зустрічали мене на вулиці, і ніхто з них мене не образив – усі вони ставилися до мене з великою повагою, незважаючи на те, що були неймовірно розчаровані результатом. Але мене тільки запитували: «Жоро, як ви могли програти?». Вони просто не сприймали поразку, і пізніше мене осінило: вони були привчені до того, що «Динамо» завжди перемагає.

– Як і коли з’явився варіант із переходом до лондонського «Арсеналу»?
– Після виступу у складі збірної Болгарії на Євро-2004 на мене вийшов директор лондонського «Арсеналу» і зробив конкретну пропозицію від клубу. І він навіть сказав, що Арсен Венгер особисто в мені зацікавлений. Тоді «Динамо» запитувало за мій трансфер 10 мільйонів доларів, а «Арсенал» був готовий заплатити 7 мільйонів. Тому я тоді сказав представнику «Арсеналу», що готовий на перехід у такий великий клуб, але не моя справа втручатися у справи керівництва «Динамо».

У підсумку, нічого не сталося. Але я вже не хотів продовжувати контракт із «Динамо», тому що знав, що до мене є інтерес у Європі. Тому що я зіграв дуже сильні матчі. «Динамо» запропонувало мені підписати новий контракт, але я відмовився.

Ну а мій кінець у «Динамо» почався після бійки на тренуванні. Зчепилися хорват Леко і бразильський легіонер (Клебер, – прим.). Я просто пішов їх розбороняти. Схопив бразильця і відтягнув його вбік. А він у відповідь теж почав мене штовхати, ну і я відповів. Потім усе продовжилося вже на землі. Тож так, це була саме бійка. Тодішній головний тренер «Динамо» Йожеф Сабо вийшов із себе і вигнав мене з тренування. А потім мене навіть оштрафували. Хоча всі гравці стали на мій бік.

Наступного дня бразилець чекав мене у своїй машині й напав на мене. Я йшов, почув кроки ззаду, обертаюся, а він летить мені назустріч, намагаючись вдарити ногою. Друга бійка.

Президент клубу просив мене не реагувати, не мстити йому, але потім Сабо нас із бразильцем викликав до себе. Насамперед тренер мене вилаяв, захищаючи бразильця, і я йому сказав, що він ідіот і що я не прийму те, як він чинить щодо мене. Після цього я пішов, грюкнувши дверима.

І на цьому все закінчилося. Бразильця вивели зі складу, я грав, але як раніше вже не було. Мене то виводили зі складу, то повертали. А потім віддали в оренду «Дніпру», під керівництво чудового футболіста, тренера і людини Олега Протасова.

Я відіграв там усі матчі до кінця сезону. А потім... Варіантів уже не було – англійські команди, Греція, Данія, але знову ж таки в оренду. А я більше нікуди не хотів їхати в оренду. Єдиним клубом, який погодився заплатити за мій трансфер, був «Амкар» (Пеєв перейшов із «Динамо» до цього клубу 2007 року, сума трансферу становила 450 тисяч доларів, – прим.).

– Ви триразовий чемпіон України з київським «Динамо». Яким вам запам’ятався чемпіонат цієї країни? У вас, наприклад, були цікаві столичні дербі з «Арсеналом» і «Оболонню».
– Єдине дербі у нас завжди було з «Шахтарем». Неймовірні матчі. Завжди повний стадіон. Коли ми грали в Києві, то це відбувалося на «Олімпійському». І до того, як його відремонтували, він збирав 90 000 глядачів. Стадіон двоярусний, і, пам’ятаю, було так, що весь нижній ярус – біло-синій, а весь верхній – оранжево-чорний. Але між уболівальниками «Динамо» і «Шахтаря» не було бійок – вони ці матчі сприймали як свято.

dynamo.kiev.ua