Вочевидь, головним нині є сам факт початку чогось, сказати б, модерного. На жаль, історія України періоду Незалежності виробила сумну закономірність, коли щось нове спочатку асоціюється з надією, а в підсумку – з розчаруванням. Одначе всі закономірності й тенденції рано чи пізно відходять у небуття, залишаючи місце іншим, тому сьогодні, як і завше напередодні чогось нового, ми сподіваємося… Що ж принесе нам майбутня епоха, коли на чолі ФФУ перебуватиме Анатолій Коньков? Людина, яку знають передусім як видатного футболіста 1970 х, по тому – як успішного тренера, і вже опісля – як функціонера, який досі не посідав особливо високих посад… «УФ» спробував «зазирнути за…», підготувавши ексклюзивне інтерв’ю з тим, чию діяльність у найближчі чотири роки обговорюватимуть найчастіше за всіх у вітчизняному футболі.

ПРО ПІДГОТОВКУ ДО СТРИБКА

– Анатолію Дмитровичу, а ви змінились із того часу, як ми бачилися востаннє, тобто з цьогорічного березня…
– І в чому проявляються оті зміни?

– Я б сказав, що у вашому погляді зникли депресія та сум, натомість з’явилося щось схоже… ну, на агресію. На жагу боротьби. Як казали за радянських часів, «упевненість у завтрашньому дні»!
– А втоми, часом, не видно – якраз вона, зваживши на очевидні обставини, була би природною: все ж за останні два місяці об’їздив майже всю країну, провів кількадесят прес­конференцій, зустрівся із сотнями людей, тією чи іншою мірою приналежних до нашого футболу…

– Втоми, принаймні на вашому обличчі, не помітив.
– Це добре… І ніякої агресії так само немає. Натомість відчуваю по­справжньому бойовий, робочий настрій! І хвилювання: все ж великий вантаж звалився на мої плечі… Тут же, окрім усього іншого, ми весь цей час дуже прискіпливо підбирали людей, із якими працюватиму. Я взагалі вважаю, що одне з головних моїх завдань наразі – уникнути помилок попередників, а серед запорук цього – мати поруч себе низку осіб, про яких я би міг сказати: це – МОЯ КОМАНДА.

– То як, складно було працювати в цьому напрямі?
– Непросто. Довелося застосувати таке поняття як прискіпливість: смію вас завірити, що я був дуже прискіпливий! Нині, озираючись на пройдене, можу бути впевнений, що допоки все рухається без збоїв.

– Вам узагалі таланить із відсутністю збоїв: наприклад, ви так і залишилися єдиним кандидатом на пост керманича ФФУ. Вийшла якась неприємна алюзія на минуле, на «демократію по­совєцьки» – тоді теж не створювали альтернативи кандидатам…
– Так це – питання не до ме­не! Я ж нікому не забороняв подавати свою заявку на пост, який відтепер є моїм на чотири роки… Потенційно конкурентів могло бути повно, а те, що сталося з точністю до навпаки, це, повторюю, не моя справа.

– Гаразд, облишмо розмірковування про те, що могло статися, й повернімося до «об’єктивної реальності»: по суті, від самого початку вашої виборчої кампанії ви постійно говорили про свою команду, але довгий час не окреслювали її поіменно. Це породило чимало домислів, які проросли, зокрема, багатьма відверто замовними статтями від «доброзичливців»…
– Розумію, на які статті й на яких «доброзичливців» натякаєте… Менше з тим: головною причиною того, що я доволі довго, грубо кажучи, темнив у зв’язку з цим питанням, є – як би це сказати – дуже розповсюджена у нас практика «багатозначної інтерпретації». Ну, це коли ти кажеш речення, в якому один підмет і присудок, простий зміст, але в підсумку виходить, що хтось і в тій насправді простій фразі побачить натяки на щось страшне, кримінальне, й тебе змушують виправдовуватися. Зрозуміло, до чого веду? Я не хотів наперед оголошувати особовий склад довірених мені осіб, аби не створювати зайвого галасу, щоби їх, вибачте за різкість, не з’їли певні наші акули, які вишукуватимуть у цих людей справжні й уявні «гріхи», не даючи їм змоги нормально працювати… Окрім того, була ще одна важлива причина, яка зупиняла мене: те, що я тепер називаю «моєю командою», формувалося не одразу (і це доволі логічно, чи не так?), а з часом, поступово. Іншими словами – на перших порах це явище було в чернетковому вигляді. Я вже казав, що постійно прагну бути максимально прискіпливим у виборі оточуючих людей, а в цьому процесі, як ви здогадуєтеся, дуже поспішати не можна. Ну, тобто поспішати треба – ми ж мусили все встигнути зробити до початку вересня, але робити це з розумом… Повірте, потрібні були всі ті численні поїздки, іще численніші зустрічі з людьми (а отримали ми інформації стільки, що я ледве встигав її перетравлювати, а почутими хочуть бути всі…), щоби, врешті­решт, визрів результат. Зате сьогодні я спокійний.

– «Ніхто не забутий, ніщо не забуто»?
– Можна й так сказати. Головне – ми не оминули увагою тих, хто щось зробив для футболу України.

ПРО КАДРИ

– Іще один цікавий момент, який уже ми зачепили: регіональні поїздки. Якось у мене виникла думка скласти таблицю, котра би показувала частоту поїздок третього президента ФФУ по регіонах. На жаль, у мене не було удосталь даних, аби сформувати ту таблицю, проте навіть наявної інформації достатньо для висновку, що за 12 років кермування Григорій Михайлович не завантажував себе відвідинами численних наших міст і сіл…
– Ну, не ви перший торкнулися цього феномена. Подібні запитання адресували Суркісу неодноразово, на що він регулярно відповідав: мовляв, у нього в регіонах (читай: обласних і районних федераціях) працюють професіонали, яким він довіряє і які забезпечують його всіма необхідними даними. У моєму розумінні така практика є цілковито неприпустимою. Це – один із багатьох парадоксів нашого футболу: уявіть собі, що навіть Президент України ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ (на законодавчому рівні!) з певною регулярністю їздити по регіонах, а ось президент ФФУ – ні, бо в нього там «люди, яким він довіряє». Такого більше не буде – це точно.

– При тому, що серед отих «людей, яким довіряють», було чимало дивовижних, а то й відверто одіозних осіб. Як, наприклад, керівник ОФФ Львівщини Ярослав Грисьо: за час його правління сталося безліч скандалів, його кілька разів намагалися скинути, більше того – розповідають історії, що в цього добродія вболівальники, незадоволені його роботою, пляшками кидали! Й що у підсумку?
– Ви мене весь час підводите до якихось оцінок, зокрема, роботи конкретних осіб, на що я зараз у принципі не дуже готовий… Як би вам відповісти… Розумієте, в моїй душі на якомусь глибокому рівні існувала спокуса вдатися до радикальних кроків на зразок: «Прийду – й вижену всіх!» Але, повторюю, – на глибокому рівні, а насправді все буде інакше: ми з моєю командою застосуємо прискіпливу «селекційну політику» й оберемо осіб, гідних працювати в нашому футболі, при цьому не зважатимемо, так би мовити, «на колір шкіри», а лише на те, що собою являє людина, наскільки вона хоче та вміє працювати. Бо я переконаний: для хорошого, успішного керівника неприпустимо в доборі кадрів дотримуватися принципу, що його колись висловив один із президентів США: «Так, він – сучий син, але він наш сучий син!» Я при доборі людей спиратимусь винятково на їхні фахові здібності.

– Зі сказаного вами напрошується висновок: по приході до влади аутодафе не планується?
– Однозначно: полювання на відьом – не наш метод.

– До речі, про ваших соратників: а куди зникли ті, хто після літа 1996 го стали, разом із вами, ізгоями в нашому футболі?
– Чому «зникли»? Ось вони, поруч… (У цей момент звертаю увагу на мовчазного чоловіка, який сидить поруч із нами). Знайомтеся: це – Микола Черниш, моя права рука й тоді – під час «повстання 1996 го», коли ми спробували не допустити зміну влади у футболі України, й нині.

– Даруйте, Миколо Миколайовичу, не впізнав вас: 16 років тому у вас була трохи інакша зачіска… А де всі інші?
– Ви не забувайте про час: за півтора десятиліття багато чого може трапитися. Наприклад, ми всі старіємо, хтось відходить від справ. Але загалом, смію вас завірити, що людей ми не розгублюємо – навіть за такий тривалий період. І за таких випробувань… Іще раз наголошую: попри все, мститися нікому не будемо – готові працювати з усіма, хто хоче й гідний цього. Наше ж первинне завдання яке? Попри емоції й інші відволікаючі речі, не помилитися у виборі кандидатур до команди, яка найближчим часом керуватиме вітчизняним футболом. Таким чином матимемо змогу «робити свою справу чистими руками», цитуючи Григорія Михайловича. Хоча, звісно, це тільки перший крок: адже підібрати людей – ще недостатньо, потрібно також уміло розмістити, наділити кожного саме тією функцією, яку він зможе виконувати якнайкраще. Ось, мабуть, я й окреслив те, що потребує нагальної роботи.

МІФ І РЕАЛЬНІСТЬ ПРО ЛЯЛЬКОВОДІВ

– Анатолію Дмитровичу, вельми делікатний момент: чи не основною претензією до вас – з боку вболівальників, і окремих журналістів, і певних фахівців – є, сказати б, невпевненість у тому, чи ви самостійна фігура. Дехто бачить у вас маріонетку, за якою стоїть потужний «ляльковод».
– (Після паузи, спровокованої намаганням угамувати емоції). Давайте подумаємо разом: від середини 1960 х усе моє життя так чи інакше пов’язане з професіональним футболом, за весь цей час (а це – понад сорок років!) я не відходив аж надто далеко від «гри мільйонів». І якщо мене не зламали чотири десятиліття, якщо за такий довгий термін я не став маріонеткою, то що нині може змінитися, що може такого статися, аби я діяв не самостійно, а відповідно до побажань «ляльковода»?

– Усе це так, раціональне зерно у ваших словах є. Але згадайте, як на нашій березневій зустрічі ви сказали, що (цитую): «… за радянських часів людей не ламали так, як за пострадянських…»
– Казав таке, казав… Однак повторюю: Анатолій Коньков надто довго у футболі, занадто багато пудів солі з’їв у цій справі, щоби його характер несподівано зазнав радикальних змін – під упливом будь­чого, будь­яких факторів.

– І вам не страшно, що оті «фактори» таки з’являться – час­бо непевний?
– Не кривитиму душею: боюся. Проте всі явища мають свої межі, є вони й у страху: можна лякатися, можна переживати, а можна «по життю» перебувати у паніці… Розумієте?

ПРО ОРІЄНТИРИ В РОБОТІ

– Із­поміж ключових запитань, на які ви останнім часом відповідали найчастіше, – напрямки вашої майбутньої роботи, зокрема, найперші кроки на відповідальній посаді.
– У загальних рисах громадськість почула це минулої неділі… До речі, я справді вважаю це неправильною (чи некоректною) постановкою питання: що, як і коли робитиме Коньков. Істинна суть у тому, що, як і коли робитиме наша команда. Хоча я розумію, звідки виникає таке розуміння праці керівника ФФУ: за останнє десятиріччя Федерація значною мірою стала асоціюватися з авторитаризмом, із тим, що тут усе вирішує одна особа. З цією практикою – до коренів хибною, на моє переконання, – вже покінчено… Ми ж за цей час якось непомітно забули, що Національна футбольна асоціація будь­якої європейської країни має бути насамперед громадською організацією: не приватним клубом, не засобом вдоволення владних амбіцій, не способом заробляти гроші, а саме певним інститутом, базованим на громадських засадах. Тому можу впевнено сказати: комерційно­політичною структурою ФФУ більше не буде! З цим пов’язаний інший момент – роль держави у функціонуванні спорту: одне з найнагальніших завдань для нас – створити програму розвитку вітчизняного футболу на найближчі кілька років, із тим, аби цю програму затвердив Кабінет Міністрів України.

– Колись у нас уже було щось подібне: влітку 1997 року уряд Валерія Пустовойтенка схвалив п’ятирічний держплан, за яким мало розвиватися наше футбольне господарство. Пригадую, в «УФ» отой план зайняв шість сторінок – по дві в трьох номерах поспіль…
– І сьогодні ми хочемо створити такий же масштабний проект (а по тому, звичайно, прослідкувати за його реалізацією, бо папір – то таке, написати можна будь­що…). Мабуть, ви вже чули, що у серпні ця наша ідея вже почала частково реалізовуватися, коли мені влаштували прийом на високому рівні (хоча його цілком неправильно інтерпретували ЗМІ!). Працюватимемо так і надалі: ми просто зобов’язані довести нові принципи життєдіяльності національного футболу до найвищого керівництва держави.

– Я щиро сподіваюся, що окремим пунктом у тій програмі стане боротьба з корупцією, бо те, що нині коїться, є просто­таки катастрофою: договірні матчі на рівні ДЮСШ, величезна кількість футболістів із «намальованими» паспортами тощо…
– Особисто я переконаний, що починати треба з аматорського рівня. Іще треба зазначити: корупція існує всюди, у всьому світі («Мафія безсмертна…»), питання лише в тому, який у неї відсоток. Наше завдання – максимально його зменшити. Я не знаю, скільки мені й моїй команді відведено – і в житті, і в роботі – але за той час, що маємо, спробуємо зробити все в принципі можливе. Й тут мусимо повернутися до теми, яку вже обговорювали – роль держави: і в цьому аспекті без неї ніяк. Без державної підтримки у нас мало що вийде… А ще, на мою думку, є й інше, рівносильне за важливістю завдання…

– ?
– …Маю на увазі відновлення масовості футболу: потрібно зробити якомога ширшим поле його життєдіяльності, довести ці рамки до радянського рівня. Щоби не закривали ДЮСШ, не робили паркінги з полів, не зникали команди в регіонах (останнє – просто біда).

РІЗНЕ

– Нині мусолять думку, що без міжнародного авторитету Григорія Суркіса нам доведеться ой як складно… Що маєте робити в цій площині? Припустімо, чи знаєте якісь іноземні мови?
– Не знаю жодної, проте подібні проблеми допікали не лише мені, а й, якщо не помиляюся, всім моїм попередникам… Загалом усе просто: я глибоко переконаний, що спершу нам треба заробити авторитет у себе вдома, а вже відтак – за рубежем. Адже Анатолій Коньков представлятиме не себе, навіть не певну організацію, а цілу державу – звідси треба «танцювати». А будувати отой авторитет маю намір на одному наріжному камені: довірі. За два місяці поїздок по Україні дійшов приємного висновку: люди мені довіряють. Це – чудовий стартовий плацдарм для моєї роботи.

– Знаю, що в серпні, під час однієї з численних зустрічей із представниками регіонів, віце­президент Федерації футболу Київської області Валерій Валерко запропонував вам програму реформи національного чемпіонату.
– Так, це правда. Як і те, що свого часу (років 3–4 тому) згадану програму презентували й тогочасним керівникам ФФУ, однак безрезультатно… Питання дуже складне, тут треба діяти виважено, аби потім не жалкувати (як свого часу, коли скоротили вищу лігу до 14 команд). Наразі проект перебуває у стані вивчення.

– А в якому стані питання використання Будинку футболу? Свого часу, коли його відкрили, Григорій Суркіс запевнив, що то буде спільна домівка для всіх гілок нашого господарства…
– …Вийшло ж так, що ПЛ і ПФЛ як винаймали окремі офіси до того, так і нині винаймають – їм таку ціну за оренду виставили, що вони вирішили за краще нікуди не переїжджати! Справді: було б якось логічно, щоби ми всі не тільки працювали разом, а й, умовно кажучи, жили під одним дахом.

– Наостанок – про вічне… За два роки, влітку 2014 го, святкуватимемо (якщо доживемо…) 120 річчя від дня народження футболу України. Троє колишніх керівників ФФУ впродовж усього періоду Незалежності не приділяли жодної уваги історіографії. Навіть до Євро нічого не підготували, щоб бодай мінімально ознайомити гостей із тим, хто ми такі…
– Доживемо, доживемо!.. Я розумію суть вашого запитання. Хочеться зробити багато чого: почати, наприклад, із хорошої, ґрунтовної, багатотомної книги історично­статистичного спрямування, а продовжити… ну, можливо, Алеєю національної футбольної слави чи Залом слави, або, припустімо, елементарним музеєм. Давайте трохи зачекаємо: повірте, я розумію, що відкладати у довгу шухляду це питання не варто, бо воно там може й залишитися.