Дзвінок застав Тіберіу Гіоане в Нідерландах. На питання «Як справи?» він відповів з посмішкою:

– У мене все нормально. Приїхав сюди відпочивати з сім’єю на кілька тижнів.

– Тіберіу, як виглядає ваше повсякденне життя сьогодні?
– Футбол – це все, чим я займаюся сьогодні. Дивлюся матчі, ходжу на стадіон, сам граю з друзями у футбол, тенісбол. Якщо болить коліно, стаю в ворота.

– Часто виймаєте м’яч із сітки?
– Ні, пропускаю зрідка. Граю у воротах досить впевнено.

– Чи болісно для вас пройшло розтавання з великим футболом?
– Ні, не відчував болю від цього. Ці безкінечні збори перед матчами мені вже неабияк набридли. Зараз у мене більше свободи й часу для особливого життя.

– Вибачте, а з чого ви зараз живете?
– Звичайно, для життя потрібні гроші. Проте не варто забувати, що я провів десять років у професійному футболі, й грав, між іншим, не за копійки. Я ніколи не кидав гроші на вітер – ні під час ігрової кар’єри, ні тепер. Завжди був стриманим у витратах.

– Який останній матч ви дивилися безпосередньо на стадіоні?
– Я вболіваю за Мілан, тому часто відвідую матчі цієї команди. Ще буваю на матчах чемпіонату Румунії та спостерігаю, як наші клуби грають у єврокубках.

– Який футболіст сьогоднішнього Мілана вам подобається найбільше?
– У Мілана дуже хороший воротар – Майк Меньян. Також подобався Тео Ернандес, який грав лівого захисника, проте його продали в Аль-Гіляль.

– А з тих гравців, які раніше виступали за Мілан, хто вам подобався найбільше?
– У Мілані кожне покоління мало своїх зірок. Коли там виступав Андрій Шевченко, він був одним із провідних гравців і найкращим бомбардиром. Якби він не поїхав у Челсі, можливо, далі б домінував у клубі. Пам’ятаєте, яким був Мілан, коли в ньому грали Марко ван Бастен, Гулліт, Райкард?

– Коли ви стали фанатом Мілана?
– Після того, як вони у фіналі 1989 року перемогли Стяуа з рахунком 4:0 (по два голи забили ван Бастен і Гулліт, – прим. О.П.).

– Чи стежите ви за українським футболом?
– Звичайно, слідкую. Коли був в Україні, в Чернівцях Буковина мала проводити півфінальний матч Кубка проти київського Динамо. Ледь не купив із дружиною квитки, але у останню хвилину зрозумів, що матч перенесли до Львова. Мені й досі не зрозуміла причина цього рішення. У Чернівцях було досить спокійно, тому дуже шкода, що не вдалося відвідати матч (стадіон Буковини у Чернівцях не відповідав критеріям для проведення поєдинку ½ фіналу Кубка України, тому матч перенесли у Львів, – прим. О.П.).

– Яке враження справляє на вас нинішнє Динамо?
– Я не можу дати об’єктивну оцінку, оскільки за останній період бачив дуже мало ігор за участю Динамо. Чув лише, що динамівці розгромили мальтійський Хамрун Спартанс 3:0 у стартовому матчі другого раунду кваліфікації Ліги чемпіонів.

– А чи знаєте когось із футболістів теперішнього складу Динамо?
– Знаю кількох гравців – Ярмоленка, Буяльського, Шапаренка.

– Це гравці атакуючої лінії. А як щодо вашої позиції? Знаєте, хто нині грає на ній у складі Динамо?
– Не можу сказати – не слідкував.

ЯК ГІОАНЕ У ДИТИНСТВІ МІГ ЗАРОБИТИ П’ЯТЬ БАКСІВ ФУТБОЛОМ І ТРЕНУВАВ УНІВЕРСАЛІЗМ: «У ФІНАЛІ У ФРАНЦІЇ ВИЙШОВ У ВОРОТАХ – МИ ПЕРЕМОГЛИ»

– Чи пам’ятаєте ви свої перші кроки у футболі?
– Я почав грати у футбол у шість років. Жив у будинку біля стадіону, з вікон квартири відкривався вид на поле з ґрунтовим покриттям – майже як на паризькому Ролан-Гаррос.

– На якій позиції ви грали у дитинстві?
– Грав у центрі поля, але не високо, як десятка, а нижче – скоріш як шістка, ближче до оборони.

– Хто був вашим героєм у дитинстві?
– Кумирів у мене було багато, але серед найулюбленіших Денніс Бергкамп з Арсеналу. Пам’ятаю, коли я вже грав за Динамо, ми зустрічалися з Арсеналом у Лондоні (5 листопада 2003 року Арсенал – Динамо 1:0, – прим. О.П.). В одному з епізодів я відібрав м’яч у Бергкампа і хотів одразу віддати йому назад – настільки він мені подобався.

– Чи не заважав футбол навчанню?
– У школі я добре вчився до дев’ятого класу. Але коли футбол почав займати більше часу, моє навчання пішло на спад – ледве дотягнув до 12-го класу.

– Прогулювали заняття через футбол?
– Звісно, замість того, щоб їхати до ліцею, ми проводили ранкове тренування. Потім грали у футбол з хлопцями, а ввечері знову тренування. А ще влаштовували матчі між районами: грали за гроші – це додавало азарту.

– Що це були за гроші?
– Ми з хлопцями скидалися по 10-15 румунських леїв. Хто виграв – той забирав усе. Іноді вдавалося заробити приблизно 5 баксів у перерахунку.

– Пам’ятаєте свій перший здобутий у дитинстві трофей?
– Три роки поспіль ми їздили командою у Францію. Було нам по 12-13 років. Після того, як наш воротар травмувався, став я у ворота. Навіть у фіналі довелося грати на останньому рубежі і ми перемогли. Нам вручили якісь медалі, а потім ще купили цукрову вату – щастю не було меж.

– Бували у дитинстві моменти, які змушували вас плакати через футбол?
– Та ні, щоб прямо плакав – такого не було. Але бували моменти, коли дуже засмучувався. У команді я був єдиним 1981 року народження, усі інші хлопці трохи старші – 1980-го. Через це частіше доводилося сидіти у запасі або мене міняли по ходу гри.

Чесно кажучи, у ті моменти було непросто. Але, певною мірою, саме це загартувало мене. Я навчився сприймати такі речі спокійніше. Коли вже грав у Рапіді та київському Динамо, траплялося, що виходив на заміну – іноді на 10-15 хвилин. Але я ніколи не ображався на тренерське рішення. Завжди добре входив у гру й не дозволяв собі грати без віддачі.

– У чому, на вашу думку, полягали ваші сильні та слабкі якості як футболіста?
– Відсутність швидкості. Її в мене ніколи не було. Швидкість – це як дар: її складно додати навіть інтенсивними тренуваннями. Також я був фізично слабким. Коли прийшов у Динамо, важив усього 70 кг.

– Це створювало певні труднощі?
– Так, особливо складно було, коли почав грати у Лізі чемпіонів. Важко давалося протистояння з габаритними суперниками. Пам’ятаю, як у матчі проти Ліверпуля кілька разів зіштовхнуся з форвардом червоних Емілем Гескі – і зрозумів, що мені бракує фізичної сили.

Відтоді почав активніше працювати в тренажерному залі. У Динамо було з кого брати приклад – той самий Сергій Ребров. Невисокий, але фізично міцний, бо регулярно займався у залі. Його не так просто було збити з ніг. Серед моїх сильних сторін я б виділив техніку, яка дозволяла мені впевнено працювати з м’ячем, і хороше бачення поля. Крім того, у мене був непоганий удар, тож за кар’єру забив приблизно 40 голів (44 без ігор за румунські клуби, – прим. О.П.). Як для моєї ігрової позиції – це досить хороший результат.

– Ви в курсі, що Сергій Ребров висловлювався про вас як про зразкового командного гравця?
– Це новина для мене – вперше чую це від вас. Дуже приємно про це чути. Але дійсно я грав більше на команду, ніж на себе, якщо партнер опинявся у кращий позиції завжди старався віддати йому пас.

– Чи знаєте, за що Лобановський вас цінував?
– Валерій Васильович ставив мене на різні місця, бо вважав, що футболісти повинні бути універсалами. У нас це добре виходило. Той же Гавранчич грав на всіх позиціях, як і Олег Гусєв міг бути то правим захисником, то півзахисником з різних боків. Лобановському дуже подобалося, як грає Джеррард. Тож він завжди ставив його нам у приклад, кажучи, що ми маємо грати так само – відбирати, пасувати і забивати.

ЯК ГІОАНЕ ПОТРАПИВ В УКРАЇНУ? «РІЗНИЦЯ В ЗАРПЛАТІ МІЖ ДИНАМО ТА РУМУНІЄЮ БУЛА КОЛОСАЛЬНОЮ. ЯК І МІЖ ТРЕНУВАННЯМИ»

– Що передувало вашому переходу в Динамо?
– На турнірі на Кіпрі грав за збірну Румунії проти України (26 лютого 2001 року, Румунія – Україна 1:0, – прим. О.П.). Якраз добре відіграв на позиції опорного півзахисника. Після матчу скаути сказали мені, що Динамо зацікавилося мною. Але через два дні я зламав руку у матчі з Литвою, близько місяця не грав і подумав, що мій перехід у Динамо зірвався. На щастя, після завершення чемпіонату трансфер у Київ усе ж таки відбувся. Мені було відомо, що Динамо регулярно бере участь у групового етапі Ліги чемпіонів, і що у 1999 році команда навіть вийшла до півфіналу.

– Як проходив сам процес переходу?
– До Києва я приїхав зі своїм менеджером Іоаном Бакалі. Флоріан Чернат, з яким ми грали разом за молодіжну збірну Румунії, на той час вже півроку виступав за Динамо. Здається, на гру молодіжки він прилетів спеціальним літаком, який йому надали в Києві. Чернат багато розповів мені про клуб, умови, атмосферу – йому все в Динамо подобалося.

Ми прибули влітку, одразу після завершення чемпіонату Румунії. Нас повезли на базу в Конча-Заспу. Сучасна інфраструктура, багато чудових полів – все справило приємне враження. Мені вистачило кількох днів, щоб дати згоду на підписання контракту.

– У скільки разів зарплата в Динамо була вищою, ніж у бухарському Рапіді?
– Різниця була колосальною. У Рапіді я отримував копійки.

– Ви переходили до Динамо як вільний агент, чи Рапід отримав за вас компенсацію?
– Рапід за мене нічого не отримав. Там були труднощі з трансфером, і я переходив до Динамо як гравець Брашова, де свого часу починав кар’єру.

– Яке було ваше перше враження про Динамо?
– Перше, що я відчув – тренування в Динамо були вдвічі-втричі важчими, ніж ті, до яких я звик у Румунії. І ритм був зовсім іншим. До того ж, коли ми грали між собою, хлопці діяли дуже жорстко. На тренування завжди виходили в щитках – інакше не можна було. Проте травм уникати вдавалося не завжди: траплялося, що хтось вибував, зокрема й я. Бували випадки, коли тренування виявлялися набагато важчими, ніж самі матчі.

– Що запам’ятали з першого тренування в Динамо?
– Пам’ятаю, що було дуже спекотно. Після тренування я повернувся у свій номер і приліг відпочити хвилин на 15-20. Щодня було два тренування – півтори-дві години зранку і стільки ж увечері. Ритм був надзвичайно важкий. Але коли розпочалися матчі, ставало легше – грати доводилося раз на три дні. Я завжди більше любив грати. Не мало значення, проти кого – чи з Борисфеном, чи з Шахтарем. Завжди грав з душею, з серцем, на повну потужність.

– Хто з гравців Динамо допоміг вам швидше адаптуватися у новому колективі?
– На початку, найбільше допомагав мені Василь Кардаш – ми жили з ним в одній кімнаті. Я постійно записував на папері слова, які він мені говорив, бо тоді зовсім не знав ані української, ані російської мови.

– То ви, коли приїхали до Києва, взагалі не знали жодного слова?
– Російською я знав тільки фразу з мультика: «Ну, заяц, погоди!», але не мав уявлення, що вона означає. Потім мені пояснили зміст тих слів.

– Які слова ви вивчили першими?
– Звісно, футбольні. Потім нам дали викладачку, щоб допомогла швидше вивчити мову. Вона почала з таких слів, як вікно, молоко, а ми їй кажемо: «Для чого вони зараз нам? Нам перш за все потрібні футбольні терміни».

– Існує думка, що легіонери спершу засвоюють слова з нецензурної лексики?
– Звісно, деякі нецензурні слова ми знали, але не надто багато. Пригадую, як Ласло Боднар навчав нас угорських міцних висловів, а ми його – наших.

– Чи було таке слово або фраза, над якими ви сміялися?
– Мене дуже розвеселив вислів: «Поле бачу, м’яч держу, а на лавочці сиджу». А потім я додав ще кілька слів: «Поле бачу, м’яч держу, а на лавочці сиджу. Потім вийду – гол заб’ю, преміальні получу».

– До чого вам було найважче звикнути в Києві?
– Мені було найважче адаптуватися до спеки, яка стояла влітку.

– Вам доводилося їздити київським метро? Які станції знаєте, чи пам’ятаєте?
– Звичайно, їздив. Найбільше запам’яталася станція Арсенальна. Уже після завершення ігрової кар’єри, коли проходив курси для отримання тренерської ліцензії, час від часу доводилося їздити метро.

– Ви жили на базі чи у готелі?
– Клуб знімав приїжджим гравцям квартири. Жили й на Оболоні, і на Подолі – в різних районах Києва. Жив сам, поки не зустрів подругу, а потім вона стала моєю дружиною.

ПІСЛЯ ЯКОЇ ГРИ ВБОЛІВАЛЬНИКИ ПОБИЛИ ФУТБОЛІСТА ДИНАМО І ХТО ЦЕ БУВ? «МИ СМІЯЛИСЯ, КАЖУЧИ, ЩО БЕТАО – НАЙДОРОЖЧИЙ ПЕРЕКЛАДАЧ У СВІТІ»

– Чи тепло вас прийняли в Динамо як новачка?
– Усе було добре – мене чудово прийняли, ніяких проблем.

– Довелося відчути на собі дідівщину?
– Ніякої дідівщини щодо молодих у нас не було. Якщо ти сумлінно працюєш, добре граєш і не валяєш дурня – старші цінують твої старання. Після двох тижнів тренувань з командою Лобановський включив мене до стартового складу на матч проти Металурга із Запоріжжя. Грали ми на стадіоні Динамо, я провів на полі всі 90 хвилин (12 серпня 2001 року, – прим. О.П.). Ми перемогли з рахунком 1:0 – Чернат шикарно виконав штрафний, влучивши у дев’ятку. Після цього матчу я вже залишився у першій команді.

– Хто з гравців був для вас ідеальним партнером під час матчів?
– Валентин Белькевич. З ним у мене була чудова взаємодія на полі.

– Скільки мов можна було почути у роздягальні Динамо?
– Хтось спілкувався російською, хтось – португальською у бразильському варіанті, подекуди лунали румунські слова.

– Чи намагалися бразильці вчити мову?
– Їм важко давалося навчання, тому вони не дуже хотіли вчити її. Першого Динамо купило Леандро Машаду, а Діого Рінкона віддали до нього як бонус у придачу. Але вийшло так, що Діого Рінкон став одним із найкращих легіонерів Динамо, а Машаду відіграв лише кілька матчів (провів 5 ігор забив 2 м’ячів, один з яких став тисячним голом, забитим Динамо у офіційних матчах за часів незалежної України, – прим. О.П.), і його віддали не пам’ятаю куди (у португальську Санта-Клару, – прим. О.П.).

– Чи був якийсь найзабавніший випадок у Динамо, який запам’ятався більше?
– Прикольний випадок трапився з бразильським легіонером Бетао після матчу Ліги чемпіонів проти Порту, який відбувся на стадіоні Динамо. Ми програли 1:2 (5 листопада 2008 року, – прим. О.П.). Після гри Бетао пішов і обмінявся футболками з португальським гравцем. А коли йшов у роздягальню, динамівські вболівальники його не впізнали і побили – подумали, що це суперник. Бетао зайшов у роздягальню засмучений, мовляв, свої ж і вдарили.

– Який матч у Динамо запам’ятався вам зі знаком плюс?
– Мені важко виокремити якийсь один, адже в Лізі чемпіонів ми щороку грали з топовими командами. У нас були дуже хороші поєдинки з Реалом, Арсеналом, Боруссією, Інтером. Добре пам’ятаю товариський матч із Міланом у 2007 році в Києві (гра була присвячена 80-річчу динамівського клубу, – прим. О.П.). Вони щойно виграли Лігу чемпіонів, обігравши у фіналі Ліверпуль 2:1. Ми ж на стадіоні Динамо зіграли з ними внічию 2:2 – фактично грали на рівних.

– А зі знаком мінус?
– Однозначно гра з Ювентусом у Туріні, яку ми програли 0:5. У тому матчі я зіграв просто жахливо (другий і четвертий м’ячі італійці забили після помилок Тіберіу, – прим. О.П.).

– На якій позиції вам було комфортніше грати?
– Там, де я розпочинав ще у дитинстві – в опорній зоні ближче до оборони. У схемі Лобановського грали троє півзахисників, але ніхто не був націленим лише на оборону. Ми постійно мінялися позиціями з Хацкевичем, Гусіним, Юсуффом, Корреа – і це працювало.

– За 10 років у Динамо ви забили 42 голи і віддали стільки ж результативних передач. Яку з цих передач ви згадуєте найчастіше?
– Дивно, але більше чомусь згадуються не результативні передачі, а ті, що не принесли гола. Пригадую матч у Лондоні проти Арсеналу. Я з правого флангу віддав передачу на Алієва, ворота були практично порожніми, а він поспішив і лівою ногою пробив повз ворота.

– Який із ваших голів ви вважаєте найважливішим?
– Це, передусім, голи у півфіналах Кубка України проти донецького Металурга, які виводили Динамо у фінал (однак у фіналі Динамо двічі поступалося Шахтарю – у 2002 і 2008 роках, – прим. О.П.). Загалом було чимало важливих голів, які я забив за Динамо: у дев’ятку, головою… В одному з сезонів із дев’ятьма м’ячами увійшов до числа найкращих бомбардирів команди (сезон 2008/09, більше за Гіоане забили лише Бангура 13, Алієв 13 і Мілевський 10 голів, – прим. О.П.).

Часто мої голи приносили Динамо перемоги з рахунком 1:0 або 2:1 – зокрема в матчах проти Зорі, Карпат, Таврії, київського Арсеналу, Дніпра. Моїми улюбленими «клієнтами» були Арсенал і Дніпро. До речі, свій перший гол у чемпіонаті України я оформив у матчі проти столичного клубу (26 серпня 2001 року грали на стадіоні Динамо перемогли ЦСКА 2:0, – прим. О.П.), який тоді ще носив назву ЦСКА – той гол вийшов після рикошету від суперника.

– Якби була можливість, який матч ви б хотіли зіграти ще раз?
– О-о-о-о-о!.. Усі ті матчі останніх турів групового етапу Ліги чемпіонів, після яких ми не змогли пройти далі. У зустрічах із Байєром, Арсеналом та Інтером нам трохи не вистачало везіння та фарту.

– Найкумедніший момент із вашої кар’єри в Динамо?
– Це історія також пов’язана з Бетао. Коли в Динамо буда ціла група бразильців, четверо чи п’ятеро, Бетао постійно щось їм перекладав. Сам при цьому грав мало (сезон 2009-2010, – прим. О.П.). Йому платили як футболісту, а по суті, він виконував роль перекладача. Ми сміялися й жартома називали його найдорожчим перекладачем у світі.

ЯКИЙ СЕКРЕТ МАВ БОМБАРДИР ДИНАМО ІСМАЕЛЬ? «БАНГУРА СКАЗАВ, ЩО ВІН ВДЯГАЄ БІЛЬШІ НА 3-4 РОЗМІРИ БУТСИ – ОСЬ ДЛЯ ЧОГО»

– Проти якої команди чи гравця вам було грати найважче?
– Проти Реала. Коли ми грали з ними у Мадриді, вони просто розривали нас у перші хвилини. Фігу, Зідан, Рауль постійно мінятися місцями. Особливо вразив мене Рауль – він так багато рухався по полю, що це було просто неймовірно. Перші 15-20 хвилин були дуже важкими, я навіть подумав, що можемо програти їм з великим рахунком. Але згодом у нас з’явилися моменти: Гавранчич влучив у штангу, ще був чистий пенальті, який не поставили. Програли тоді 0:1.

– Ту гру ви провели на позиції правого захисника, правильно?
– Так, абсолютно вірно.

– І вам на фланзі довелося протистояти Роберто Карлосу?
– З Роберто Карлосом було непросто грати, бо він діяв на дуже високій швидкості. Але найбільше мені запам’яталася інший матч Ліги чемпіонів – 2008 року з Фенербахче. Тоді я сильно вдарив Роберто Карлоса по ногах, після чого виникла сутичка: хтось у відповідь вдарив мене, я відповів йому і пішло-поїхало.

– Давайте повернемося до протистояння з Реалом. Через два тижні у матчі-відповіді в Києві ви були дуже близькі до перемоги над королівським клубом. Чому цього не сталося?
– Динамо завжди грало за принципом: незалежно від рахунку, йти тільки вперед і атакувати. Ми забили два швидких голи, прагнули забити ще, але Реал ще до перерви провів дві результативні атаки – у підсумку 2:2.

– У тих матчах за Реал грав Зідан – один з ваших улюблених футболістів. Чи вийшло підійти до нього й обмінятися кількома словами?
– З Зіданом у мене була одна смішна історія. Було це у грі за збірну Румунії проти Франції у Парижі у 2002 році. На той час французи були діючими чемпіонами світу 1998 року і чемпіонами Європи 2000 року. Тренер Ангел Йорданеску доручив мені закрити Зідана. Я здорово грав проти нього персонально. Зідан сам не забив і не віддав гольовий пас, хоча ми і поступилися 1:2. У підсумку його замінили хвилин за двадцять до кінця гри (на 71-й хвилині, – прим. О.П.). Напевно, то була єдина його гра у кар’єрі за збірну, яку він не дограв до кінця. Як тільки Зідан пішов з поля, я собі сказав: «Слава Богу, тепер можна спокійно видихнути».

– Що ви відчували, граючи проти Зідана?
– Зідан мав божевільну техніку і тонке відчуття гри. Він прораховував усі ходи суперника на 3-4 кроки наперед. Крім того, у нього були чудові фізичні дані: високий (185 см) і розмір ноги просто величезний.

Пригадую, гвінеєць Бангура приїхав у Динамо, вийшов на поле, а в нього бутси просто гігантські. Ми здивовано питаємо: «Звідки у тебе така нога?» А він поясняє: «Я спеціально взуваю більші на 3-4 розміри бутси – так легше влучити по м’ячу». Бангура був хорошим нападником, багато забивав у Динамо (40 голів у 71 офіційному матчі різних турнірів, – прим. О.П.). Не знаю, чому Динамо продало його назад у Францію.

– Ну, а щодо Зідана? Скільки разів за 70 хвили у матчі збірних він дав вам відчути свою майстерність?
– У тому матчі за Францію грав Ален Богоссян, футболіст вірменського походження. У мене є класне фото: він іде в підкат, а я проштовхую м’яч між його ніг. Зідан стоїть позаду, з виразом здивування на обличчі, ніби каже: «Вау, яка техніка!»

– Ваш дебют за Динамо в єврокубках міг відбутися в Бухаресті проти Стяуа. Чому не вдалося зіграти в тому матчі?
– Я тільки прийшов у команду, був у ній пару тижнів. За Лобановського завжди тримали інтригу: до останніх хвилин не знаєш, чи ти в старті, чи в запасі, чи на трибунах. Коли Валерій Васильович назвав серед одинадцяти Сергія Серебреникова, я зрозумів, що буду в запасі. Звичайно, мені дуже хотілося вийти на поле, але на заміну вийшли інші: Боднар, Пєєв, Чернат. Добре, що перемогли 4:2.

– Але у матчі-відповіді зі Стяуа ви відіграли від стартового свистка до фінального, так?
– Так, я відіграв усі 90 хвилин і навіть зробив гольову передачу. Після першого тайму ми програвали 0:1, і в перерві Лобановський трохи підвищив голос на старших хлопців. Ми вийшли на другий тайм і відразу розпочали атаку. Не пригадаю точно, скільки зробили передач, але останню я віддав у центр на Мелащенка, і він пробив прямо у дев’ятку – 1:1. Після цього ми заграли розкуто, створили багато моментів (десять майже стовідсоткових, – прим. О.П.). У мене особисто було 2-3 шанси забити, але матч закінчився внічию.

Головне – ми вийшли у груповий етап Ліги чемпіонів, де нашими суперниками стали Ліверпуль, дортмундська Боруссія і Боавішта.

– Що, на вашу думку, завадило Динамо пройти Шахтар у півфіналі Кубка УЄФА 2009 року?
– Погляньте на склад Шахтаря у 2009 році й порівняйте бюджети – їхній і наш. Вони купували футболістів за десятки мільйонів, навіть хотіли підписати Робіньо. А в нас були, здебільшого, недорогі легіонери та хлопці, які пройшли через академію Динамо.

Після кожної гри з Шахтарем Луческу підходив, хвалив мене за гру і щоразу просив динамівську футболку. У мене з ним склалися добрі стосунки.

– Чому?
– Луческу запросив мене до бухарестського Рапіда, коли мені було 18 років. У Брашові я, здебільшого, грав за молодіжну команду. Якось ми грали на виїзду проти Рапіда, і це був мій єдиний матч за першу команду. Саме тоді Луческу мене помітив, і вже за два дні я отримав запрошення до столичного клубу.

У липні йому виповнилося 80 років, тому можете передати від мене вітання. Він є прикладом для нас у Румунії, та, мабуть, і для багатьох людей в Україні. Дехто в Україні образився на нього за те, що після багатьох років у Шахтарі він очолив Динамо. Я нещодавно читав його інтерв’ю, де він сказав, що за 12 років його роботи в Шахтарі у Динамо змінилося 12 тренерів. Тобто Луческу «пережив» їх усіх – і це також показовий факт (насправді, за період із травня 2004 до травня 2016 року у Динамо відбулося 11 тренерських відставок, а працювало 9 тренерів, – прим. О.П.).

ЯК ГІОАНЕ ЛЕДВЕ НЕ ЗАКІНЧИВ ІЗ ФУТБОЛОМ? «ІНСУЛЬТ СТАВ НАСЛІДКОМ ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ ТА ХРОНІЧНОЇ НЕСТАЧІ ВІДПОЧИНКУ»

– У вас було багато травм протягом кар’єри?
– Я мав репутацію гравця, схильного до травм.

– Яка травма була найважча?
– Під час виступів отримав важкі травми гомілкостопа і коліна. Праве коліно досі турбує – перед кожною грою з хлопцями перемотую його.

– Що стало причиною інсульту, який ви перенесли у 24 роки?
– Це сталося через перевантаження і хронічну нестачу відпочинку. Із дитинства я мав проблеми зі сном. Бували випадки, коли перед грою не спав три ночі поспіль – при дуже насиченому графіку ігор.

– Як довго ви хворіли?
– Приблизно півтора року. Попри це, тренувався, потроху грав. А потім мені зателефонували й сказали, щоб я повертався в Динамо. Приїхав, пройшов медогляд – нічого не виявили, наслідків минулої хвороби не знайшли. Розпочав грати за дубль. Після однієї з ігор підійшов головний тренер першої команди Анатолій Дем’яненко і каже: «Залишайся на завтра, подивлюсь тебе з першою командою.

Пам’ятаю, ми зайшли у роздягальню, і мені кажуть: «Є вільний четвертий номер – візьмеш?» А Дем’яненко з усмішкою додав: «Та яка різниця, хіба номер грає?» І знаєте, у мене справді пішло під тим номером. Все вдавалося, часто забивав, іноді ще й жартував: суперник бачить мій четвертий номер і думає – ну точно не атакуючий гравець. А дарма!

– За час виступів у Динамо ви тричі змінювали свій ігровий номер. Який з них був вашим улюбленим?
– Спершу я грав під дев’ятим номером. Потім довго добивався сімнадцятого – він був у Федорова. Врешті-решт він таки віддав його мені. А коли до Динамо після хвороби повернувся – грав уже під четвертим.

ЯК ГІОАНЕ ПРАЦЮВАЛОСЯ З ВАЛЕРІЄМ ВАСИЛЬОВИЧЕМ? «ВІД ЛОБАНОВСЬКОГО НАЙБІЛЬШЕ ДІСТАВАЛОСЯ СТАРШИМ ХЛОПЦЯМ, А МОЛОДИХ ВІН НЕ ЧІПАВ»

– Протягом вашої кар’єри в Динамо команду очолювали вісім різних тренерів. Почнемо з Валерія Лобановського. Яким було ваше перше враження від зустрічі з ним?
– Із того, що мені найбільш запам’яталося – це сцена за день до матчу групового етапу Ліги чемпіонів проти Боруссії (Дортмунд) у Конча-Заспі. Із Румунії приїхали наші менеджери разом із тодішнім головним тренером збірної Румунії Георге Хаджі, щоб подивитися гру.

Ми пішли до ресторану на базі, сіли. Я помітив, що Лобановський сидить неподалік, за іншим столиком, і тихо з кимось розмовляє. І раптом наші менеджери почали голосно між собою сперечатися. Тоді Хаджи їх зупинив, сказавши, що так поводитися у гостях це неповага, особливо коли поряд знаходиться така легендарна постать, як Валерій Лобановський.

– У кожного гравця Динамо є якась своя історія про Лобановського. Розкажіть свою?
– Коли я почав грати за Динамо, то звернув увагу, що Лобановський ніколи нікого не хвалив, у тому числі й мене. Через це я дуже переживав. Якось я через перекладача поцікавився у Лобановського, що потрібно зробити, щоб він залишився задоволений моєю грою. На це він відповів: «Давай так: зіграєш кілька матчів, а потім поговоримо».

Після цього я поїхав на матчі збірної. Ми не потрапили на чемпіонат світу, програли у раунді кваліфікації Словенії (у гостях румуни програли 1:2, а дома зіграли унічию 1:1, – прим. О.П.). Повернувся у Київ. до зимового антракту залишалося кілька ігор, в яких я дуже добре зіграв – забивав, гольові паси віддавав (забив у грі з Таврією, гольову передачу віддав у матчі проти Металіста, – прим. О.П.). Після цього Лобановський мене викликає і каже: «Ось на такому рівні ти маєш грати завжди – і поступово додавати».

– Коли на базі Динамо вішали таблицю з ТТД гравців, на що ви звертали увагу насамперед?
– Для мене це було як турнірна таблиця, яку вивішували після кожного туру. Бувало, команда виграє 3:0, я проводжу весь матч, а в таблиці лише на 12-му чи 13-му місці. І на наступний матч мене відправляють у дубль. Після цього починаєш більше працювати на тренуваннях, більше ходити у тренажерний зал.

– Багато колишніх гравців Динамо згадують фізичні навантаження Лобановського із жахом. А що для вас було найважчим?
– Тест Купера, який ми бігали на Олімпійському стадіоні у Києві. За 12 хвилин я пробігав 3200. Найкраще серед легіонерів, наскільки пам’ятаю, бігав угорець Ласло Боднар – 3300.

– Які рішення Лобановського були для вас найбільш несподіваними?
– У Лобановського на кожен матч завжди був інший склад. Ніколи не було такого, щоб після перемоги на наступну гру вийшли ті самі гравці. Він постійно щось міняв. Пам’ятаю, у середу ми грали матч Ліги чемпіонів, і я зазнав мікротравми. У четвер і п’ятницю не міг тренуватися, а вже у суботу мали грати матч чемпіонату. Лобановський підійшов і каже: «Спробуй вийти на ранкове тренування, подивись, чи зможеш грати». Я трохи побігав, розім’явся – відчув, що більш-менш готовий. Увечері був матч – він поставив мене у склад, і я відіграв добре. Слава Богу, все в мене виходило.

– Було таке, щоб Лобановський коли-небудь був у гніві, кричав на когось?
– Так, бувало. Голос підвищував, зокрема, після домашнього матчу зі Стяуа, а також після поразки від Боавішти в Португалії з рахунком 1:3 (єдиний гол у Динамо забив Гіоане, – прим. О.П.). Але найбільше діставалося старшим хлопцям, а молодих Лобановський не чіпав.

– Як часто вам доводилося спілкуватися з Лобановським?
– Не дуже часто, і спочатку було складно, адже доводилося спілкуватися з ним через перекладача. Іноді Лобановський говорив зі мною не лише про футбол. Запитував, як справи в сім’ї, цікавився особистим.

– Чи існувала різниця у футбольних підходах Михайличенка та Лобановського?
– Олексій Михайличенко, прийнявши тренерський пост після Лобановського, прагнув зберегти і дотримуватися тренерських принципів, які Валерій Васильович запровадив у команді. Проте нам, легіонерам, було важко, оскільки Михайличенко більше довіряв українським гравцям.

Втім, у нього непогано виходило – ми регулярно виходили у груповій етап Ліги чемпіонів. Для Динамо це було головним завданням, навіть якщо ми програвали свій чемпіонат. З приходом Сабо ситуація змінилася – легіонери почали отримувати більше ігрової практики.

– Чи підвищував Михайличенко голос на тренуваннях?
– Бувало, що підвищував. Він добре володів англійською. Часом у нього з гравцями виникали суперечки: ми прагнули одного, а Михайличенко як тренер – іншого.

– Особисто ви з Олексієм Олександровичем сперечалися?
– Так, траплялося. Мені хотілося більше грати, а Михайличенко не завжди випускав мене на поле. Він мав певні претензії до моєї гри: десь я біг, десь не добіг. Ну, таке. Але колектив без цього не обходиться – це абсолютно нормальне явище.

ІЗ КИМ У ГІОАНЕ БУВАЛИ КОНФЛІКТИ – З САБО ЧИ МИХАЙЛИЧЕНКОМ? «ЛУЖНИЙ ПООБІЦЯВ У РАЗІ ПЕРЕМОГИ ТРИ ВИХІДНИХ – ТАКОГО В ДИНАМО НІКОЛИ НЕ БУЛО»

– Яким вам запам’ятався Йожеф Сабо?
– Людиною, яка впевнена в собі. Коли ми програли в Києві перший матч кваліфікації Трабзонспору 1:2, він протягом двох тижнів щодня повторював нам, що в Туреччині ми виграємо 2:0 і пройдемо далі до групового етапу. Зрозуміло, що ніхто з нас, гравців, тоді не вірив його словам.

За ті два тижні до матчу-відповіді в Трабзоні ми обіграли в чемпіонаті Таврію 1:0, я забив вирішальний гол, а потім у Кубку України розгромили Явір 6:0, і я також відзначився голом. У матчі з Трабзонспором ще у першому таймі ми забили два м’ячі. Сабо хотів у перерві замінити Родольфо, оскільки той мав жовту картку, але його асистенти переконали, що не треба цього робити. Родольфо залишився на полі, і майже відразу отримав другу жовту й пішов з поля.

Потім хлопці з лави запасних розповідали, що Йожеф Йожефович весь другий тайм ходив уздовж бровки і казав: «Не треба було нікого слухати, тільки себе». На щастя, Сашко Шовковський був на висоті. Ми витримали тиск і вийшли до групового етапу. Пам’ятаю, у Трабзоні йшов сильний дощ. А я дуже любив грати під дощем і в холодну погоду. Жартома казав, що, мабуть, мені треба було грати десь у Сибіру.

– Сабо – це найемоційніший тренер у вашій кар’єрі?
– Сабо весь час був у русі, повністю занурений у гру, постійно щось підказував. Пам’ятаю, що під час одного з матчів чемпіонату, навіть попри рахунок 3:0 Сабо встав і пішов у роздягальню – він був незадоволений нашою грою.

Далі ми вирушили до Риму грати проти Роми. Сабо поставив Юссуфа грати проти самого Тотті. Уявіть собі, це був дебют нігерійця в єврокубках! І Юссуф просто «з’їв» зіркового італійця – той узагалі нічого не міг зробити. Ми відкрили рахунок – Гавранчич забив розкішний гол зі штрафного (перший гол Горана в єврокубках за Динамо, – прим. О.П.). Мали ще не один момент, щоб забити. Але після першого тайму гру зупинили: римські вболівальники травмували арбітра (монета, кинута з трибун, влучила в голову арбітра матчу Андерса Фріска, спричинивши сильну кровотечу. Рома отримала технічну поразку 0:3, – прим. О.П.).

– Чи бувало, що між вами і Сабо виникали конфлікти?
– У мене з Сабо були хороші стосунки. Частіше виникали непорозуміння з Олексієм Михайличенком. Йожеф Йожефович дуже вірив у нас.

Після вже згаданої гри в Трабзоні, коли він запевнив, що ми виграємо з потрібним для нас рахунком, він говорив подібне і перед матчем у Мадриді. Казав, що ми сильніші за Реал – але це було вже занадто. У мадридців тоді в складі грали п’ятеро або шестеро володарів «Золотого м’яча», а нам Сабо каже, що ми сильніші… (у складі Реала в матчах проти Динамо грали четверо володарів Золотого м’яча: Зідан, Фігу, Роналдо й Оуен, – прим. О.П.).

– Чим запам’ятався Леонід Буряк?
– Мій досвід роботи з ним був обмежений, тож мені складно об’єктивно оцінити його як тренера.

– Анатолій Дем’яненко був м’яким тренером?
– Не можу сказати, що він був однозначно м’яким або дуже жорстким тренером – усе залежало від ситуації. З ним ми досягти багато чого – здобули чимало перемог і трофеїв.

Розповім таку історію: ми з Сабличем і ще кимось відновлювалися після травми. Дали нам дуже важкий тест – бігти п’ять по триста метрів. Суть така: біжиш 300 метрів за 40-41 секунду, потім коротка пауза у 20 секунд, і знову 300. На той час Дем’яненко був помічником головного тренера. Ми, чесно кажучи, трохи хитрували, зрізали дистанцію, але Анатолій Васильович мовчав – робив вигляд, що не бачив.

– За часів Юрія Сьоміна обсяг бігової роботи збільшилося?
– Навпаки, зменшився, як і кількість часу, проведеного на заїздах перед іграми. У роботі Сьоміна акцент робився на техніці та роботі з м’ячем. Юрій Павлович залишив по собі враження сильного тренера, але я помітив одну його слабкість – він не завжди використовував усі заміни. Наприклад, Моурінью завжди вміло використовував усіх гравців запасу, щоб десь вбити час. А Сьомін цього не робив, і ми втрачали очки наприкінці гри.

– Ви можете навести якісь приклади?
– Під час домашнього матчу з лондонським Арсеналом у 2008 році ми були попереду 1:0, Сьомін жодної заміни не робив, хоча на лаві сиділо семеро запасних, зокрема й я. На 88-й хвилині ми пропустили – і замість перемоги отримали нічию (у тому матчі Сьомін зробив дві з трьох можливих замін на 90+1 і 90+2 хвилинах, – прим. О.П.). Ситуація повторилася й у матчі-відповіді – знову не було жодної заміни, і ми пропустили вирішальний гол за кілька хвилин до фінального свистка.

– Чи бувало, що тренер вам давав лише кілька хвилин ігрового часу?
– Бувало, що виходив і на п’ять хвилин, і на п’ятнадцять. Пригадую в Одесі Валерій Газзаєв випустив мене на останні 10 хвилин, коли рахунок був 0:0. На 88-й хвилині я віддав гольовий пас Юссуфу, який забив вирішальний м’яч. Я завжди добре входив у гру, виходячи на заміну. Бувало, що й забивав (переможний м’яч у матчі з Дніпром у 2010 році, – прим. О.П.).

– Що у підходах Газзаєва здалося вам незвичним?
– Газзаєв був своєрідним тренером: коли він прийшов у Динамо, то заявив, що через три роки команда виграє Лігу чемпіонів. Він хотів зробити з Динамо щось на зразок Баварії – потужна основа і менш яскравий запас. Проте при ньому команда здобула лише одну перемогу на груповому етапі – 3:1 над російським Рубіном.

– У Газзаєва були улюбленці в команді?
– Газзаєв робив ставку на одних і тих самих футболістів. Він навіть проводив тренування для основного складу на одній половині поля, а запасні працювали на іншій. Причому Газзаєв майже не дивився в їхній бік. Серед усіх тренерів Динамо, з якими я працював, саме при ньому, мабуть, були найгірші результати. Здається, при ньому ми виграли лише Суперкубок, здолавши Ворсклу в серії післяматчевих пенальті.

– Лужний, який його змінив, говорив, що на той час мав стати постійним головним тренером, але в підсумку ставав лише помічником у росіян. Чи правда, що в останньому матчі групового етапу Ліги чемпіонів команда грала за нього?
– Ми дійсно грали за Лужного. Він нам подобався – був великим футболістом і прикладом для нас. Пригадую, перед матчем із Шахтарем, на який нас особливо й не треба було налаштовувати, Лужний сказав: «Якщо виграєте – даю три вихідних» Такого в Динамо ніколи не було! І що ви думаєте? Ми виграли, здається, 2:1– і він дотримався слова: дав нам три дні відпочинку.

ЩО ГІОАНЕ ДУМАЄ ПРО ЯРМОЛУ, МІЛЮ, САШО ТА РОТАНЯ? «В ДИНАМО ЗРІДКА ПРОДАВАЛИ ФУТБОЛІСТІВ ЗА 5-6 МІЛЬЙОНІВ – ОСЬ У ЧОМУ ПРИЧИНА»

– Давайте поговоримо про деяких ваших партнерів. Яким був молодий Ярмоленко?
– В Андрія були чудові фізичні та ігрові данні – високий зріст, швидкий, техніка, відмінна ліва нога. Але він не завжди реалізовував гольові моменти. Наприклад, якщо Шевченко, щоб забити, вистачало одного моменту, то Ярмоленку для цього потрібно було три-чотири.

– Що скажете про Мілевського на початку його кар’єри?
– Мілевський був дуже сильним гравцем – високий, з чудовою технікою, результативний. Але в Динамо рідко продавали хороших футболістів, навіть якщо за них можна було виручити 5-6 мільйонів доларів. Хотілося отримати за них більші суми.

Через це свого часу не продали Мілевського, Белькевича, Гавранчича, Рінкона. Діого дуже сильно грав за Динамо і в Лізі чемпіонів, і у внутрішньому чемпіонаті – постійно забивав у ключових для команди матчах. Напевно, його потрібно було колись продати за 7-10 мільйонів, але хотіли 20-25. Така мабуть була політика клубу.

Якщо пригадуєте, Ярмоленко теж провів у клубі ще кілька років, перш ніж його продали до Боруссії Дортмунд за 25 мільйонів євро.

– Алієв?
– Алієв старанний, відданий грі футболіст. Найсильнішою якістю Олександра, без сумніву, був удар. Пригадую гру з Порту, коли він забив красень-гол і ми перемогли.

– Як би ви охарактеризували нинішнього головного тренера Динамо Олександра Шовковського?
– Шовковський був справжнім прикладом для інших гравців Динамо. Він довгі роки залишався першим номером у команді, хоча конкуренція у нього була достатньо серйозна. Завжди професійно підходив до справи. Був період, коли через травму його замінив Філімонов, потім Рева, Богуш. Але всі вони з’являлися й зникали, а СаШо щоразу повертався і доводив, що він найкращий.

– За вміння парирувати пенальті його називали генієм на стрічці…
– Так він не лише відбивав пенальті, а й сам забивав їх. У матчі за Суперкубок саме він забив вирішальний пенальті – таке нечасто побачиш у виконанні воротаря (10 липня 2004 року в матчі проти Шахтаря Шовковський спочатку реалізував 11-метровий, а потім парирував удар румуна Баркауана, – прим. О.П.).

– Ви ніколи не били пенальті, навіть у післяматчевих серіях. Чому?
– За часів Сьоміна на тренуваннях я виконував пенальті й забивав. Юрій Павлович навіть казав, що у разі серії післяматчевих пенальті я маю бити першим. Але такої можливості просто не було. У тих матчах, де доходило до серії пенальті, я або взагалі не грав, або був замінений до того.

– Кілька слів про Руслана Ротаня, якого визнали найкращим тренером України 2024 року?
– Спокійний, врівноважений хлопець і дуже грамотний футболіст. Чудово бачив поле і відчував гру, умів вчасно й точно віддати пас.

– Хто, на вашу думку, входить до топ-3 найкращих гравців Динамо вашого періоду?
– Шевченко, Ребров, Белькевич – це без питань. Але я б не став обмежуватись тільки ними. Можна назвати окремий топ-склад із легіонерів, інший – з українців. За регламентом чемпіонату України тоді діяло правило: на полі має бути не менше чотирьох українців. Пригадую був матч, в якому грали п’ятеро бразильців, п’ятеро українців і я – як біла ворона.

ГІОАНЕ – ПРО ГРОШІ: «Я ЗАБИВ ЛІВЕРПУЛЮ І НАСТУПНОГО Ж ДНЯ ОТРИМАВ 15 ТИС ДОЛ, ЯК ПЕРЕД ГРОЮ Й ОБІЦЯВ ГРИГОРІЙ СУРКІС. І ЦЕ НЕ НАЙБІЛЬША ПРЕМІЯ В ДИНАМО!»

– Що можете сказати про Ігоря Суркіса як людину і президента клубу?
– Про Ігоря Суркіса в мене залишилися лише хороші спогади. Як президент Динамо, він часто опинявся між інтересами тренера і гравців – і це було, думаю, дуже складно. Були різні ситуації, але якщо взяти сто випадків, то, мабуть, у 99 з них він був на стороні гравця. Навіть коли тренер накладав штрафи, Ігор Михайлович, як правило, його відміняв.

– Чи справді Ігоря Михайлович завжди тримав своє слово?
– Так, звісно, і він, і його брат Григорій Михайлович, коли був президентом Динамо. Пам’ятаю, мені мали дати машину, зазначену у контракті, але я хотів взяти гроші. Перед грою з Ліверпулем Григорій Суркіс сказав: «Якщо заб’єш гол, завтра отримаєш гроші». Я забив Ліверпулю, і хоча ми програли 1:2, наступного дня отримав 15 тисяч доларів.

– Якими були найвищі преміальні у Динамо і за що їх давали?
– Найбільші преміальні ми отримали після гри з Трабзонспором, коли вийшли до групового етапу Ліги чемпіонів. Після того, як ми програли 1:2, а могли програти й значно більше, Ігор Суркіс сказав мені: «Ти більше спілкуєшся з бразильцями – скажи їм про преміальні у разі перемоги».

Якраз проходили Олімпійські ігри, де за золоту медаль спортсменам з Румунії давали 40 тисяч доларів, а нам пообіцяли по 50 тисяч кожному за перемогу в одному матчі. І це був не Реал і не Мілан. Я все це пояснив бразильцям перед грою. Ще була премія у 20 тисяч доларів, яку ми отримали у 2008 році після фіналу Кубка Першого каналу в Тель-Авіві, де в серії післяматчевих пенальті перемогли Шахтар. Для звичайного турніру це були дуже великі преміальні.

– Артем Мілевський казав, що ви були зовсім байдужі до грошей. Це правда?
– Ну як – байдужий? Може, під байдужістю до грошей він мав на увазі, що я не гнався за розкішшю – не купував дуже дорогих машин як інші, а був більш стриманим у побуті.

– Коли ви вперше заробили гроші, які самі вважаєте великими?
– Перші великі гроші я отримав після переходу в Динамо. З трансферу мені щось тоді перепало. У Рапіді президент постійно обманював мене і годував обіцянками. Він був повною протилежністю братів Суркісів.

– Яку найдорожчу покупку ви зробили в Україні?
– Напевно, це була автівка, яку я купив десь за 60 тисяч доларів. Від’їздив на ній п’ятнадцять років, і лише нещодавно продав.

– Хто з гравців Динамо мав найбільш розкішне авто?
– Важко сказати – у всіх у Динамо були класні авто. Пригадую, коли я грав у бухарестському Рапіді, у мене була вишнева Дачія, а в інших – переважно Фольксвагени. Це була помітна різниця.

– Кажуть, що у футболі не може грати людина без азарту. Ви азартна людина?
– Я завжди був азартним. В ігрові автомати почав грати приблизно з 15 років і досі не зав’язав.

– І що, ви виграєте?
– Ні, ніхто там ніколи не виграє.

– Букмекерські контори?
– Іноді дозволяю собі зробити ставку.

– Який був ваш найбільший виграш на ставці?
– Вигравав пару тисяч доларів.

– Ви бували у казино?
– Так. Востаннє восени минулого року, коли був у Мадриді на матчі Ліги чемпіонів між Реалом і Міланом (15 листопада 2024 року, Мілан виграв 3:1, – прим. О.П.). Там є казино на чотири поверхи. Мені тоді пощастило – виграв півтори тисячі доларів.

Розкажу смішну історію з казино ще за часів, коли я грав за Динамо. Одного разу Ігор Суркіс прийшов на установку і каже: «Як ви можете грати у футбол, якщо по ночах сидите у казино?». А ми всі дивимося один на одного, не розуміємо про кого мова. Прізвищ Ігор Михайлович не називав. Але згодом виявилося, що тієї ночі в казино були Мелащенко та ще кілька хлопців.

– Які у вас були улюблені місця для відпочинку в ресторанах?
– Вільного часу на прогулянки по ресторанах було мало. Зазвичай ми або на заїзді, або десь граємо. Але коли був вихідний, я ходив у маленькі київські ресторанчики Кораблики. На Подолі був сербський ресторан, який я з товаринами відвідував регулярно, або ходили у бразильський ресторан.

– Який подарунок від фанів Динамо запам’ятався найбільше?
– Якось у нас була фотосесія, на яку завітали вболівальники і подарували м’яч для регбі. На тренуванні ми навіть трохи погралися ним – заради жарту.

Довідка «УФ»

Тіберіу ГІОАНЕ народився 18 червня 1981 року в Тиргу-Секуєск (Румунія). Грав за команди ФК Брашов – 1999 рік, Рапід (Бухарест) – 2000-2001, Динамо (Київ) – 2001-2011.

Чемпіон України 2003, 2004, 2007, 2009.

Володар Кубка України 2003, 2005, 2007.

Володар Суперкубка України 2010.

Усього за свою кар’єру футболіста він провів 303 офіційні матчі й забив 44 м’ячі.

За національну збірну Румунії провів 22 матчі та забив 2 голи.